Альберт та Юлії Павлових виховують восьмеро дітей, четверо із них — прийомні. Також під їхньою опікою перебуває й молодий чоловік з інвалідністю. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну багатодітна родина вирішили полишити рідну домівку у Запорізькій області та евакуюватися до Німеччини. Троє дорослих, десятеро дітей та кіт помістилися в одне авто та проїхали понад 2300 кілометрів до Європи. Звідти почали пересилати гуманітарну допомогу односельцям, які опинилися в окупації, а також жителям інших регіонів України.
Альберт Павлов — керівник Благодійного Фонду «Щаслива дитина», котрий з 2007 року допомагає онкохворим дітям, багатодітним та малозабезпеченим родинам, вихованцям інтернатів Запорізької області. Та від початку повномасштабного вторгнення, Альберту довелося рятувати власну родину. Російські військові вже у перший день війни активно захоплювали південь країни. Жити в окупації не хотіли, тож, полишили налагоджене роками життя у селі Українка та покинули збудований власними руками будинок.
«Зі сторони Мелітополя доносилися звуки вибухів, — згадує Альберт Павлов. Ми розуміли, що російські війська можуть швидко дістатися села, тож, почали збирати речі. За словами Альберта Павлова, пропонували й іншим чотирьом багатодітним родинам, що жили у сусідніх селах виїхати разом. Однак, вони відмовилися». (Ці багатодітні родини фонд підтримує від самого початку їхнього поселення).
Ми не знали куди їхати
До Запоріжжя родина дісталася швидко. Але ситуація ускладнювалася тим, що авто було розраховане на вісім місць, а пасажирів у салоні — одинадцять, плюс речі та кіт.
«Узяли в дорогу одного кота, лисого сфінкса, — каже Альберт Павлов. — Інших домашніх тварин — кілька котів та собак, на жаль, довелося залишили. Домовилися з сусідами, щоб за ними доглядали. Зараз до Німеччини вдалося вивезти ще двох тварин, трьох великих собак забрали знайомі».
У Запоріжжі родина забрала ще двох дітей: Гліб у той час лікувався в обласній лікарні. Другий — Єгор — жив у Запоріжжі, адже навчався у ліцеї в 10 класі. Також Альберт Павлов переконав поїхати з ними і своїх двох доньок від першого шлюбу. Тож, за кілька годин в одній машині на Західну Україну прямувало вже 13 осіб.
За три дні родина доїхала до Ужгорода. Зупинилися в одній з церков на Закарпатті. За словами Альберта, спали в тісноті, всі тринадцятеро в одній кімнаті на підлозі, на матрацах. Але були вдячні й за такий прихисток. За два дні населення міста збільшилося вдвічі, вільного житла вже не було. Альберт Павлов зізнається, спочатку планував влаштувати у безпечне місце родину та повернутися волонтерити. В Ужгороді зрозумів, що з такою кількістю дітей Юлі одній буде дуже важко. Четверо діток потребують посиленої уваги. А молодий чоловік, якого взяли під опіку — спеціального догляду, адже має інвалідність. Від знайомих родина дізналася, що дитячі будинки сімейного типу приймають за кордоном. Тож, вирішили їхати далі до Угорщини, а звідти до Австрії. Цей шлях дався також не легко — в дорозі захворів трирічний Дмитро. Його постійно нудило, він знаходився майже без свідомості. Приїхавши до центру допомоги у Відні, Юлю з дитиною шпиталізували, інших розмістили в готелі. Далі родина через інтернет та знайомих знайшла прихисток у Німеччини.
«Це в Альпах, на кордоні Німеччини та Австрії. Місце схоже на Буковель, розказує Альберт. — Пустили незнайомі люди. Просто тому, що багатодітна родина. Нам допомогли з продуктами та одягом. У будинку разом з нами мешкають ще дві родини з України. Ми на другому поверсі, вони — на першому», — розповідає Альберт.
Допомогу жителям України не припиняли
Через два дні після від’їзду родини Павлових з рідного села, поруч розпочалися бойові дії. Швидко територія потрапила під російську окупацію. Тож, як би складно не було, намагалися допомагати іншим людям з Запорізької області. Організували постачання медикаментів та продуктів першої необхідності.
«Спочатку на окупованій території українські банківські картки не працювали. Допомогу передавали через волонтерів, — каже Альберт. — Організували передачу посилок до громади. Гуманітарну допомогу перевізники залишали в міськраді у Василівці, а звідти забирали волонтери з села».
За словами Альберта, частина медикаментів не доходила, їх забирали окупанти. Були випадки, коли ліки їхали в одній машині з тілами загиблих військових на обмін.
«Потім ми дізналися, що можна знімати готівку з банківських карток через посередників — брали 15-20 відсотків від суми. Це давало можливість не везти посилки через блокпости, а щось купувати на території громади. Потім домовилися із місцевим магазином про закупівлю продуктів, ми перераховували їм від 20 до 50 тисяч грн, а місцеві односельці роздавали допомогу по будинках у кожному селі», — ділиться волонтер.
Альберт координував процесом допомоги сім’ям в Україні з Німеччини.
“Нам допомагала багатодітна родина Кучеруків з Любимівки. Це одна з чотирьох багатодітних сімей, які залишилися на той час у громаді, — говорить Альберт. — Вони доставляли гуманітарну допомогу у десятки навколишніх сіл. Допомагали не тільки дітям, а всім, хто потребував підтримки. Наразі ми переконали цю родину виїхати, незабаром вони будуть у Німеччині”.
У Благодійному фонді намагаються підтримувати у Запорізькій області всіх, хто звертається, особливо людей зі своєї громади. Тих, хто просить допомогти з евакуацією, оплатити дорогу. Для отримання гуманітарної допомоги відкрили спеціальну форму реєстрації в інтернеті.
«У нас було 20 000 заявок. Нас додали до переліку 15 фондів України, що допомагають і це запостили в інтернеті, — говорить Альберт Павлов. — Місяць тому ми пережили шок — отримували 2000 заявок про допомогу на день з різних областей – Донецької, Запорізької, Харківської та Херсонської. Вийшли на інший рівень. І, хоча, обсяг пожертвувань збільшився, ми змогли допомогти лише 10 відсоткам від усіх звернень, допомогти, на жаль, усім не можемо».
Від початку повномасштабного вторгнення, фонд підтримав1000 родин на суму понад 18 млн грн. Допомогу здебільшого надають багатодітним родинам, там де виховують по 5-10 дітей. Процес відбору заявок автоматизували. За словами Альберта Павлова, люди зрозуміли, що війна надовго та почали активно виїжджати, особливо ті, хто має дітей.
«Статистику точно не скажу, бо у селах наразі немає ні старост, ні голови громади, — розповідає Альберт, — там є лише російські ставленики… Прапор росії висить на сільраді, прапор радянського союзу — на магазині, змушують продавати продукти за рублі, школу перетворили на шпиталь для орків, існують проблеми із мобільним зв’язком та інтернетом… На щастя, крім Кучеруків, ще одна багатодітна родина з нашого поселення виїхала, наразі вони у Польщі. Тобто з 5 будинків сімейного типу – три родини виїхали. У наших будинках зараз російські військові — миються, відпочивають… але сусіди кажуть, постійно поки не живуть».
Альберт Павлов каже, хоче допомогти людям виїхати з окупованих територій, а також тих місць, де тривають щоденні обстріли – зокрема, Степногірська, Кам’янська.
“Треба робити те, що є правильним на сьогодні, — говорить Альберт. — Далеко не забігати. Допомагати Україні, захистити людей та подбати, щоб наші солдати були у касках, броніках та зі зброєю”.
Надія Бохан
16.08.2022
Автор фото: Альберт Павлов
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
