Вона приїхала до курортного містечка на Львівщині наприкінці березня, де її тепло прийняла велика родина двоюрідних сестер і братів. З того часу волонтерить – щодня приходить в один із міських музеїв плести маскувальні сітки.
Трагічні долі представників славної родини
Ірина Богослав народилася й виросла в російськомовному Мелітополі, де тоді не було жодної української школи. В родині розмовляли російською, хоча мама використовувала й чимало українських слів. Батько ж української не знав, однак його називали «бандерівцем».
Коли Ірина була студенткою, бабуся Ярослава запропонувала поїхати на захід України, аби познайомити її з родичами. Для Ірини стало відкриттям, що має рідних, про яких раніше в сім’ї не згадували.
Тоді вона дізналася про випробування, які довелося пережити найближчим людям: батько народився у тюрмі в Дрогобичі, куди радянська репресивна система запроторила її дідуся з бабусею у 1944 році. Їх звинуватили в «зраді батьківщини» та етапували у виправно-трудові табори. Після заслання повертатися додому на Львівщину було заборонено, тому бабуся з дітьми оселилася в місті Синельникове Дніпропетровської області. Згодом батько Ірини вступив до залізничного училища в Мелітополі, одружився і так і залишився в місті.
У період перебудови батько почав отримувати листи від двоюрідного брата Миколи Тимишина зі Стебника. Приходили й посилки з літературою про Степана Бандеру, про визвольний рух, мовне питання. І настав момент, коли тато вступив у Народний Рух України. Такий крок був осмисленим і не випадковим!
«Можу тільки уявити, скільки душевних сил після проголошення незалежності України і вступу до Народного Руху він витратив на переосмислення сутності совка та руйнівної сили тоталітарної системи, яка нищила все українське і мстилася нації, відбираючи її дітей і виховуючи з них адептів комуністичної ідеології. Саме тому 1990-го кожної ночі на будівлі Мелітопольського локомотивного депо з’являвся синьо-жовтий прапор, який намагалися знімати й вішати натомість червоний, але те вже було недовго. Вірю, що ми знову побачимо свій прапор над всіма будівлями мого рідного Мелітополя», – каже Ірина.
Трускавець став другою домівкою
«Я не збиралася одразу виїжджати з Мелітополя, бо не хотіла залишати школу. Ми з колегами та батьками учнів охороняли її, встигли заховати нову оргтехніку – мультимедійні інтерактивні дошки, ноутбуки, принтери», – розповідає пані Ірина, яка пишається своїм навчально-виховним комплексом № 16, де обіймає посаду заступниці директора.
Згодом рашисти все ж забрали будівлю школи й організували там ПТУ, бо в училищі, яке поруч, розмістили військову комендатуру.
«Це була така помста нашій школі, бо на кінець квітня із понад 100 педагогів на колаборацію пішла лише одна вчителька», – ділиться Ірина.
Тим часом окупанти почали з’ясовували лояльність освітян. По школах ходили «трійки»: військовий у формі з автоматом та двоє феесбешників у штатському. Один з них відмовчувався, інший представлявся: «Я – Сєргєй із Маскви! Какой сімпатічний у вас гарадок».
Причому розмовляли вони лише з директором, тиснули на нього. На запитання, чи матимуть люди вибір, пояснювали: або ви співпрацюєте, або маєте добу, щоб виїхати, інакше знайдеться стаття, за якою «пришиється» кримінальна справа. Про це Ірині розповіли колеги, з якими директор школи поділився спілкуванням із візитерами.
«До 9 травня окупанти таки спромоглися відкрити у Мелітополі три школи. Цьому передувало викрадення кількох директорів, яких вивезли, тримали в якомусь сараї, морально тиснули, згодом викинули на дорозі за 30 кілометрів від міста. Після цього вони вже вимушені були виїхати з Мелітополя. Ні один директор не погодився на співпрацю з рашистами, і це їх дуже дратувало», – розповідає Ірина.
Керівник окупаційної влади Запоріжжя Євген Балицький з обуренням прокоментував таке небажання мелітопольських вчителів викладати за російською програмою. «Це величезне упущення за 8 років в освіті, що випускники шкіл, яких виховали ці вчителі, тепер воюють у ЗСУ», – заявив запорізький гауляйтер.
Страшна реальність війни
Син Ірини – військовий, за тиждень до війни його терміново викликали у відрядження. Тривожні валізи в Ірини та її невістки були спаковані заздалегідь. А 24 лютого о п’ятій ранку Ірину розбудив стукіт у двері. На порозі стояла невістка Дарина з наплічником й собакою, схвильовано повідомила: «Війна!»
Ірина відкрила вікна, бо син розповідав, що ударна хвиля їх винесе, вхопила рюкзак та свого собаку, і в цей момент прогримів вибух на військовому аеродромі неподалік, де стояли вантажні військові літаки, штурмова авіація.
Жінки вибігли на вулицю, було ще темно, люди метушилися, не розуміючи, що відбувається, почалася паніка. В цей момент – другий удар, на аеродромі спалахнула пожежа.
«Ми вигнали машину з гаража, помчали забирати маму невістки та сестру з племінником. Мелітополь обстрілювали з Чорного моря, я бачила ракети «Калібр» о восьмій ранку, коли ми приїхали в район, де сиділи в підвалі. Росіяни зайшли в місто наступного дня», – пригадує Ірина Богослав.
Жінка у своїй квартирі не жила, бо переживала, чи не просочиться до окупантів інформація, що її син – на передовій. «Ми з Дашою знищили всі документи, заховали в надійних людей мішок книг про Бандеру, про мовне питання, діяльність ОУН-УПА, військовий одяг. На моєму балконі синьо-жовтий прапор висів завжди, довелося зняти. Досі не можу повірити, що це – реальність», – говорить Ірина.
В окупованому Мелітополі Ірина витримала лише місяць: каже, що спостерігати за тим, як місто провалюється в глибокий «совок», було нестерпно.
Окупанти встановили бронзовий пам’ятник Леніну, бюст Кірова, які витягли невідомо звідки, всю комунальну техніку вивезли в Джанкой. Розкрадали все, що могли. На вулицях розквітла торгівля з машин, електронні платежі скасували, люди щодня стояли у чергах в банкомати, щоб отримати готівку.
«У місті порозвішували червоні ганчірки, а український прапор на центральній площі міста зняли 12 березня. Це був найвищий флагшток у Запорізькій області, ми пишалися великим полотнищем стягу», – розповідає Ірина.
Виїхати з Мелітополя було нелегко, спочатку Ірина дві доби чекала в черзі у центрі ДСНС. Туди приходила гуманітарка із Запоріжжя, а у зворотному напрямку відправляли людей.
Ірину з собакою та жінку з дитиною взяла до себе в машину родина з хлопцем-школярем. Спочатку росіяни пропустили 40 автобусів з Маріуполя, на які мелітопольська колона чекала під Василівкою кілька годин, потім автобуси й фури з міста, а понад 400 приватних автівок – ні!
Як розповідає Ірина, за безпеку й життя людей ніхто не відповідав, вночі було чутно вибухи, всі вискакували з машин, лягали вздовж дороги. А коли з черги лунав вигук: «Пускають!» – поверталися до автівок. І знову безкінечне чекання – відстань у 127 кілометрів до Запоріжжя долали три доби!
«Нарешті перший український блокпост. Не повірите, ми всі всередині машини плакали, простягали руки до наших вояків, а діти шепотіли «Слава Україні!» – ділиться Ірина. – Уже в самому Запоріжжі я відчула, що клешні несвободи, мордора, «русского міра» більше не тримають мене за горло. Мушу сказати, що ніколи в житті не переживала таких відчуттів. І я вдячна власникам автівки Олександру і Людмилі та попутникам за мою врятовану свободу».
Вчителі з Мелітополя створюють для учнів онлайн-школу
Більшість освітян Мелітополя відмовилися співпрацювати з окупантами і викладати в школах за російською програмою. Вони виїхали з міста: дехто опинився за кордоном, а хтось у відносно безпечних регіонах країни. Зараз вчителі дистанційно спілкуються та працюють над створенням онлайн-школи.
«Напрацьовуємо окрему платформу, готуємо на вересень-жовтень стислі навчальні матеріали згідно з чинними освітніми програмами. Ми розмістимо їх на сайті – тобто, це буде єдина база для дітей Мелітополя, які хочуть вчитися онлайн в українській школі», – ділиться планами пані Ірина.
Чи всі діти зможуть навчатися дистанційно? Простіше буде тим, хто виїхав на підконтрольну Україні територію або за кордон, де вони підуть у школи, але й будуть мати можливість паралельно здобувати середню освіту в Україні.
«Складніше буде дітям, які перебувають в окупованому Мелітополі. Ймовірно, значна частина з них змушена буде відвідувати російські школи. Адже «асвабадітєлі» тиснутимуть на батьків. Проте й вони зможуть навчатися дистанційно в українській школі», – як стверджує Ірина, вчителі готові надавати онлайн-консультації у другій половині дня.
«Прикро, але є колеги, які не мають стійкої проукраїнської позиції. Дехто пішов на відкриту співпрацю з окупаційною владою, хоча таких й одиниці. Я би хотіла подивитися в очі цим людям, коли ми переможемо. А ми переможемо!» – впевнена Ірина Богослав.
Наразі механізми створення дистанційної школи напрацьовуються. Мелітопольські освітяни переконані, що діти в окупованому місті залишаються їхніми учнями, і докладають зусиль, аби школярі мали можливість вчитися дистанційно за українською програмою.
Фото Вадима Малишева та з родинного архіву Ірини Богослав
Ольга Куц, Трускавець
16.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
