Коли говорять, що традиції самоорганізації українців не мають аналогів у світі, то не порожні слова. Зароджувались вони ще за часів козацтва, а зараз виточились немов каміння. Слово «Волонтер» в багатьох випадках стало синонімом слова «Довіра». Прикладів тому знайдеться багато – в усіх куточках країни від Львова до Краматорська
Гуманітарна гора подушок
До 2014 року діяльність краматорської громадської організації “Фонд розвитку громади” повністю відповідала назві – активісти займалися різноманітними проєктами, які мали сприяти розвитку громади. Але після початку російської агресії, у Фонду появився гуманітарний напрямок роботи, яким займався спеціально створений Благодійний фонд “Руки друзів”. Разом з міжнародними партнерами він займався гуманітарною діяльність у прифронтових районах Донецької та Луганської областей. А після 24 лютого вся команда організації була змушена виїхати з Донеччини. Новим місцем розташування організації стало невеличке місто Бар у Винницькій області.
“Ходімо, я лягу на цю гору, а ти зробиш фото! Інакше зрозуміти масштаб цієї купи подушок просто неможливо”, – кличе виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду “Руки друзів” Станіслав Черногор.
До складу на окраїні міста ми прийшли не заради фотосесії, а щоб не гаяти часу – Станіслав разом з кількома членами своєї команди збирається вести на Схід гуманітарний вантаж. Щойно у Вінниці вони завантажили продукти від партнерської гуманітарної організації, й тепер довантажують засоби гігієни, й повезуть все це до Краматорська.
“А ще веземо 100 комплектів постільної білизни, подушок та ковдр. Це все вивантажимо у Дніпрі у центрі тимчасового перебування який приймає біженців. Потік людей ніби спадає але постільне уже потрібне – люди ночують там одну-дві ночі, тож постіль через постійне прання дуже швидко псується. Може з Дніпра щось друзі перепадуть до Донеччини. Можливо це й не аби яка допомога за об’ємами але ми вважаємо що будь яка крапля важлива – кожен має робити що він може, а далі буде те, що буде”, – розмірковує волонтер.
Пальне в країні стало справжнім дефіцитом, а вартість кожної такої поїздки вантажівки вимірюється десятками тисяч гривень, тож транспорт намагаються використовувати максимально ефективно.
Станіслав разом зі своєю командою опинилися у Барі у середині березня. Після початку активних бойових дій стало питання евакуації благодійного фонду. Коли російські військові стали з боями просуватися ближче до місто команда прийняла остаточне рішення їхати.
“Це маленьке місто ми обрали не випадково. До великого міста їхати не хотіли – там зазвичай є своє бурхливе громадське життя, а витрачати час на конкуренцію не доцільно. Шукали невеличке містечко в якому з одного боку було житло та складські приміщення, а з іншого – в якому ми б були максимально корисні та ефективні. А у Барі ще й знайшлися люди, які були раді нас прийняти – місцевий автодорожній коледж”, – розповідає історію вибору локації для переїзду Черногор.
До речі, саме в приміщенні гуртожитку цього коледжу понад 20 співробітники фонду та членів їх родин й розмістилися. Крім них там також живуть понад 100 переселенців з різних регіонів України, які потерпають від бойових дій.
Коли переселенці допомагають переселенцям
Самі співробітники фонду свій переїзд не називають евакуацією, наполягаючи на формулюванні “довготривале відрядження”. “По-перше, ми переконані що повернемося до Краматорська. А по-друге, не зважаючи на війну, продовжуємо свою діяльність не лише у місті, а й по всій Донеччині – постійно доправляємо туди гуманітарні вантажі та допомагаємо місцевому населенню, продовжуємо опікуватися літними людьми та людьми з порушеннями слуху. Просто ми вирішили розширити географію нашої роботи та збільшити кількість людей, які отримують підтримку та допомогу”, – розповідає Черногор.
Після 2014 року фонд, разом з міжнародними організаціями, активно займався допомогою переселенцям та мешканцям населених пунктів вздовж лінії зіткнення. Крім доставки гуманітарних вантажів, фонд відкрив консультаційний центр у Краматорську в якому юридичні поради мали змогу отримати внутрішні переселенці.
“Більшість людей, які працювали в цьому Центрі самі були вимушені через війну поїхати з окупованих районів, тому дуже добре розуміли проблеми ВПО та надавали дійсно практичні порад. Тому, коли ми були змушені виїхати з Краматорська ці люди стали двічі внутрішньо переміщеними особами”, – розповідає керівник Фонду.
Наприклад, Едуард Маліков – юрист, який сам є ВПО й мав величезний досвід роботи в цій тематики. Наразі він не лише надає консультації в приймальній Фонду, а й допомагає міській раді організувати роботу з прийому внутрішньо-переміщених осіб.
Місто за історією та характером
Крім гуманітарної допомоги, Фонд активно займається ще й розвитком місцевої активності. За словами керівника проектів Олени Костенко, відразу після приїзду до міста команда почала налагоджувати співпрацю з місцевою владою та організовувати активності не лише для ВПО, а й для місцевих мешканців. Наприклад, в актовому залі гуртожитку крім консультаційного пункту була створена гральна зона для дітей. “Більшість іграшок сюди принесли саме місцеві мешканці, частину ми закупили за кошт організації. Тепер діти можуть проводити час разом з нашими волонтерами”, – розповідає Олена. На її словами, ще нещодавно тут було дуже голосно але останнім часом мешканці Києва та Харкова почали повертатися до дому, тож кількість мешканців гуртожитку зменшилась. Крім того, Фонд організовує кіносеанси у дворі місцевої школи кіносеанси для місцевих дітей, а на День захисту дітей влаштовують справне свято для малечі. До речі Олена має свою історію подвійної втечі від війни. У 2013 році вона здійснила свою мрію – переїхала жити до Криму. Після анексії Криму та визволення Краматорська повернулася додому. А після 24 лютого довелось знов змінювати місце проживання.
“Бар – дуже давне місто зі своєю історію. Колись тут була фортеця, але її зруйнували, а за радянських часів знищили навіть фундамент – насипавши на цьому місті парк. Але у місті зберіглося дуже багато старих будівель. Цікаво, що ось тут завжди була поліція, а і цій будівлі завжди розміщувалася школа. Така стабільність, яка почалась ще до революції – рідкість. А ось історичний будинок в якому тривалий час мешкав Михайло Коцюбинський вберегти не вдалось – за радянських часів там був склад солі, яка роз’їла вся стіни. Фахівці кажуть, що відреставрувати цю будівлю вже неможливо”, – розповідає Олена по дорозі до місцевої швейної фабрики.
На цьому виробництві Фонд розмістив відразу кілька замовлень. По-перше, там виготовляються комплекти постільної білизни для центрів групового розміщення. А по-друге, фонд замовив теплі спортивні костюми. “Дуже часто людей евакуюють з зони бойових дій без особистих речей в домашній одежі й цей теплий м’який костюм має надавати людині відчуття домашнього затишку. Це дуже важливо для психологічної реабілітації. Колеги розповідали нам, що коли до них приїздлять люди в важкому психологічному стані дуже часто вони просто дають їм мило в мильниці та особисто полотенце й відправляють в душ. Й людина отримавши щось особисто, виходила звідти вже в більш стабільному стані”, – розповідає Олена, демонструючи м’яку та затишну одежу.
Квіти як подарунок за гостинність
Вже в вечорі, перед гуртожитком зустрічаємо двох сестер – Світлана та Ольга разом з учнями коледжу поливають клумбу, яку посадили в перші дні після переїзду.
“Ці квіти – наше бажання щось дати громаді, яка нас гостинно зустріла. Бо ми вже частина цієї громади й не можем просто споживати”, – розповідає Світлана Заболотна.
Вона, як і більшість членів команди Фонду двічі переселенка – до 2014 року мешкала у Донецьку. Після початку війни виїхала до Києва, після цього змінила ще кілька міст, а у 2016 році через життєві обставини опинилася у Краматорську. Це місто не було для неї чужим, але справжнім домом так й не стало.
“24 лютого я зрозуміла, що роботи в мене немає й зателефонувала подрузі яка працювала в фонді й запропонувала свої руки, голову й допомогу. Перший час була просто волонтером, а коли фонд вирішив переїжджати, то вирішили їхати разом з ними. Жодних очікувань від міста у мене не було. Місто мені сподобалось своєю компактністю та охайністю. Але після великих міст дивує повною відсутністю громадського транспорту”, – ділиться своїм спостереженнями Світлана.
За її словами, міста Сходу не дуже їй подобаються через те, що є продовженням підприємств й дуже часто не надто пристосовані до звичайного життя. У міст західної України все навпаки.
“Напевно, є якась відмінність між людьми, бо саме люди створюють чистоту, красоту та атмосферу у містах”, – резюмує Світлана.
Андрій Романенко
30 травня 2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
