Кожний, в кого вболіває серце за Україну, знає, що кращі ліки – це допомога, яку можеш надати. Тому так багато людей хочуть доєднатись до волонтерського руху. Нерідко в них на виникає питання: «З чого почати?»
Завжди можна звернутись за роз’ясненням до Української волонтерської служби. Там дадуть кілька порад. По-перше, зрозуміти потребу в допомозі та відгукнутися на запит. Допомоги можуть потребувати люди, які опинилися у скрутному становищі, а також організації та волонтерські групи, яким потрібні додаткові руки. Не завжди тих, хто потребують допомоги, треба шукати далеко.
Ви маєте бути компетентними. Якщо нічого не знаєте про турнікети, бронежилети та каски, краще займатися іншим. Хочете допомагати стареньким людям – дізнайтеся, чим їх уже забезпечують соціальні служби, які є способи допомоги, як функціонує ця сфера на державному та локальному рівнях.
А ще вивчайте практики волонтерських груп. Їх досвід обов’язково знадобиться.
Хлопці та дівчата з миколаївського ГО REBEL VOLUNTEERS до війни займалися кожен своїми справами: розвивали власний бізнес, навчали, навчалися, займалися творчістю тощо.
Але 24 лютого «обнулило» все. Той страшний ранок став точкою нового відліку – відліку боротьби за життя України, життя дітей, батьків та врешті-решт за власне життя.
«Ми об’єднали зусилля й допомагаємо відстоювати наші міста та села. Ми віримо в силу наших воїнів, відчуваємо підтримку світу й кожного дня переконуємося в єдності, прагненні жити у вільній, незалежній, щасливій державі», – розказує одна зі співорганізаторів команди REBEL VOLUNTEERS, колишня миколаївська телевізійниця, а згодом – тренер великого фітнес-центру у місті корабелів Тетяна.
До речі, про назву об’єднання. Вона виникла випадково, після перегляду одного з сезонів диснеївського серіалу «Повстанці» (REBELS). Фанати «Зоряних війн» відразу зрозуміють, про що саме йде мова.
Навіть емблема миколаївських «повстанців» дещо схожа на кіношний її варіант. Але то вже, так би мовити, нюанси.
Ми зустрілися в імпровізованому штабі REBEL VOLUNTEERS, де волонтери щодня зустрічаються, обговорюють напрями роботи, просто спілкуються, формують пакунки військовим.
У «повстанців» є спільна мета – допомогти людям. Але, попри все, у ГО працюють реалісти – всім допомогти неможливо. Тому REBEL VOLUNTEERS опікуються окремими військовими підрозділами, а також Миколаївським зоопарком та зоозахисниками. А ось цивільні запити не опрацьовують – для цього є Червоний Хрест та інші волонтерські центри міста, окремі волонтери.
«Те, що ми робимо, ми робимо в першу чергу для себе. Ми хочемо прожити життя у цій країні, і прожити його максимально комфортно, і саме у цій країні», – говорять хлопці.
Для багатьох із них – цілісних особистостей, персоналій – весь цей «движ» дуже важливий, а сама ідея перемоги у війні з Росією – надважлива.
«Росія – то абсолютне зло. Її мета – винищити нашу країну. Тому ми все це робимо заради власного виживання і виживання нації. Це питання життя або смерті – варіантів немає», – такою є позиція «повстанців».
У REBEL VOLUNTEERS, як у справжніх партизанів-анархістів, нема єдиного керівництва. Це трошки дивно, адже волонтерські спільноти нині будуються на військовий кшталт – з очільником попереду «на лихом коне».
Проте, всупереч традиціям, REBELи тримаються разом.
У кожного з команди є своя функція, фронт робіт. Звісно, функції можна продублювати, передати іншим, але якщо особисто ти за це взявся – то роби.
До речі, з приводу єдиного керівника спільноти «повстанці» мають власне ідеологічне підґрунтя: «Якщо буде керівник, це вже не буде волонтерство у тому вигляді, яким воно має бути. То вже буде робота».
«Раз на тиждень ми збираємося, спілкуємося, ставимо плани. За щось можемо голосувати. Кожен напрям обговорюємо. А те, що нема єдиного командира – це не тільки наша «ідеологія», а й високий рівень довіри до партнерів по команді», – говорить Любомир Борода, один із співзасновників REBEL VOLUNTEERS.
Поговорили ми й про «точку нового відліку» – 24 лютого.
Для багатьох зі спільноти ранок початку Великої війни став приголомшливим, але не чимось несподіваним. Бо допомагали військовим в АТО ще раніше. Мобілізувалися. Перебрали «тривожні валізи». Та зайнялися справами.
«Всі усвідомили, що почалася «реальна движуха». Смак і запах війни відчувались у повітрі. Наче заміняли його. Якби можна було помацати – вдалося б. Ми розуміли, що зараз є шанс ту сволоту зі сходу навіки вгомонити…».
Вони зібралися фактично спонтанно. Немов якась сила потягла один до одного, змусила створити спочатку Телеграм-канал, щодня спілкуватися, а потім знайти приміщення для волонтерського центру.
Про «силу» «повстанці» жартують, та напис «May the Force be with you» (Да прибуде с тобою Сила) на футболках й емблемах спільноти говорить сам за себе.
«Настав той час, коли переживаєш за кожного, буквально за кожного українця, – розповідає молода дівчина Ольга з проникливим поглядом. – І за тих, хто на передовій. І за тих, хто лишився в тилу. Особливо за цивільних. Бо майже в кожного зараз є рідні на «передку». Будь-які негаразди тут стовідсотково відбиваються там – це замкнена система. Драматичних ситуацій багато, і з військовими, і з цивільними. Де є люди, там є драма…».
«Допомагати тим, хто лишився в окупації, – необхідно. Там теж наші люди. Вони чекають. Сподіваються. Вірять у ЗСУ, що їх звільнять. Попри роботу російської ІПСО й пропаганди, вірять у звільнення, – продовжує Ольжину думку «повстанець» Ігор. – Бо не всі змогли психологічно перебороти той страх, кинути все й тікати світ за очі. Якщо людина лишилася в окупації – вона не зрадник, як вважають наші несильно розумні співгромадяни. Значить, їй здавалося, що саме так буде безпечніше. У кожного свої причини й варіанти. Хтось, наприклад, фізично не зміг би пережити процес евакуації. Допомоги потребують всі. Така думка… Для нас надважливо зберігати проукраїнський настрій на окупованих територіях, елементарно щоб та російська імперська гидота не дійшла до нас. Можливо, це якось егоїстично звучить, можливо, цинічно, але – вірно».
Важлива деталь волонтерства – передчасно не вигоріти. Чи справляються з цим миколаївські «повстанці»?
«Так, якось справляємося, – розповідає Тетяна. – Кожен по-різному. Комусь допомагає ранкова кава й задушевні розмови з рідними. Комусь треба обов’язково посваритися. А дехто їде на дачу за місто відпочити».
Триває шостий місяць активних бойових дій. Багато хто і в Україні, і за кордоном помічають, що «гуманітарка» меншає, а серед волонтерів відчувається втома…
То не дивно. Волонтери – теж люди. Бути 24/7 на ногах, шукати необхідне воїнам спорядження і фінансування на нього, розробляти логістику – такий ритм витримає не кожен.
Волонтери намагаються «перезавантажитись». Наприклад, частина команди працює зі психологами. Це теж правильно. З посттравматичним синдромом стикаються не тільки ті, хто на «передку», а й цивільні. Якщо не йти вчасно до спеціаліста, буде гірше. Ми ж усі переживаємо це.
Дехто вважає, що волонтером бути доволі легко. Отримав запит від підрозділу чи індивідуального бійця, розмістив пост у соцмережах – і допомога потекла рікою!
Насправді це зовсім не так. Потрібно не лише знайти меценатів-спонсорів, згодних викласти якусь суму на допомогу. Чимало часу займає й пошук виробників та умовляння їх поставити продукцію зі знижкою – про безкоштовне зараз можна лише мріяти. Ще один момент, дуже важливий, коли допомагаєш військовим – це якість продукції, від якої в прямому сенсі залежить життя.
«Важко… Втомилися… Але яке моральне право ми маємо зупинятися, якщо хлопці на передку не зупиняються? – ставлять наче риторичне, але логічне запитання члени ГО REBEL VOLUNTEERS. – Ця війна триває 400 років. Коли закінчиться? Колись… Але працюватимемо як всі, до Перемоги!»
Олександр Сайковський, Миколаїв
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
