Розглядаючи сторінки російсько-української війни, майбутні історики багато напишуть про Херсон. Вони поділять свої думки на світлі і темні. У першому випадку говоритимуть про визволення міста, радість містян, відновлення життя, в другому – про окупацію. І коли із закінченням бойових дій у телевізійні студії повернуться політичні експерти, буде одне питання, навколо якого довго точитимуться пристрасті – чому росіяни так швидко зайняли Херсонську область?
Лунатимуть звинувачення на адресу влади – як місцевої, так і центральної, от тільки правди ніхто не скаже, бо істина – це перше, що руйнується внаслідок ракетних обстрілів і авіаційних ударів. Та й кожен, хто побував на фронті, вам скаже: істина у кожного своя.
Проте існують принципи сучасної війни, і один із них – доцільність ведення бойових дій на зручних позиціях і збереження особового складу для контрнаступу. За словами військового експерта Сергія Грабського, з цим завданням ЗСУ наприкінці лютого впоралися, вдало вивівши з-під удару основні підрозділи: «Противник на тому напрямку мав п’ятикратну перевагу. Загальна чисельність військ у Криму налічувала 90 тисяч. З них приблизно 30-35 тисяч становили ударні війська – це десантники і механізовані підрозділи. Враховуючи це, звичайно, утримати цю територію було би складно».
Коли ж українська армія відступила, Херсон занурився в темряву.
– Вчителю, чому вони нас вбивають?
– Вони хочуть, щоб ми помітили їх.
Ця цитата, яка мала стати епіграфом до моєї рецензії про надзвичайну прем’єру Херсонського театру ім. Куліша «Вічність і ще один день» (прем’єра відбулась 23 лютого 2022 року), стала пророчою.
Я не вірив у війну, як і все моє оточення. Тому ми спостерігали захоплення Херсонщини на моніторах комп’ютерів та телефонів, через чисельні вебкамери, встановлені на ключових шляхах області. Війна здавалась якоюсь віртуальною, майже нереальною. Техніка окупантів мчала відновленими дорогами Херсонщини, наче поспішали на пікнік. Їй назустріч їхали безтурботні люди, наче в своїх справах. Люди, які опинились за межами Херсона, не могли повернутись вже по обіді. Кажуть, 24 лютого на вокзалі зібралося багато людей, які чекали на потяг, але він не прийшов. Навіть автомобільним транспортом вже ввечері неможливо бути виїхати з міста, тому що цивільні машини обстрілювали. І ми з жахом дивились відео, яке викладали перелякані херсонці з підбитими машинами та обгорілими трупами всередині.
Російські війська могли ввійти в Херсон вже 24 лютого, але героїчні зусилля ЗСУ, які боронили Антонівський міст, стримували рішучість ворога, і він наважився зайти до міста тільки 1 березня.
Мене досі не полишає питання: чому не підірвали міст? Був же час? Тоді, можливо, Херсон не пізнав би жахів окупації?
Згадую, почувши гуркіт важкої техніки, я підійшов до вікна і побачив, як по моїй вулиці повільно котяться ворожі БМП зі свастикою «Z» у супроводі гарно екіпірованих вояків, які пильно вдивлялись у вікна і періодично стріляли з автоматів. А ми напередодні готували «коктейлі Молотова» з наміром закидати ними ворога. Наївні. Цій техніці нічого не було б, якби і влучили, а автоматники просто не підпустили би до БМП, щоб влучно кинути. Декілька десятків хоробрих чоловіків із Тероборони, які вирішили вчинити опір в Бузковому сквері біля нафтозаводу, були розірвані на шматки пострілами з великокаліберних кулеметів БМП. А в них зі зброї були лише «коктейлі Молотова».
росія, як гадюка, повільно вповзала в місто. Почалися дні окупації.
У магазинах миттєво зникли продукти харчування. Коли до мене дійшло, що потрібно щось купити, вже нічого не було. За всім були черги, ціни на все злетіли втричі. «Бізнес», якщо його можна так назвати, процвітав. Не було елементарного – хліба, цукру, олії, картоплі, круп. Деякі мережі роздавали запаси безкоштовно, деякі змогли налагодити торгівлю. Багато магазинів розграбували місцеві мародери після того, як «пінку» зняли окупанти, які вибивали двері магазинів і виносили найкоштовніше. Зранку, коли закінчувалась комендантська година (правда, хто її контролював? У окупантів не було сил, а місцевої поліції не було. Магазини охороняла так звана «муніципальна варта»), херсонці розпочинали «полювання» на їжу та ліки. Їх активна частина збиралась на площі Свободи і проводила мітинги та ходи під гаслами «Херсон – це Україна». Окупанти за цим майже мирно спостерігали, в місті майоріли українські прапори.
Херсон перебував під домашнім арештом.
Мій друг, який з сім’єю спробував 25-го виїхати з міста, повернувся голодним та наляканим. Розповів, що через бої їхати далі не було можливості, а коли повертався, його машину декілька разів ледве не розстріляли з танків.
Непомітно зашморг окупації почав затягуватися. В місто з’їжджались «гастролери» з Криму, ОРДЛО та з самої росії. Почали хапати активістів, ветеранів АТО, журналістів та кидати їх «на підвал». Захопили каховського журналіста О.Б. Мені зателефонувала колежанка в пошуках притулку. Я запропонував їй переїхати до мене, але вона відмовилась, тому що відкрили полювання на журналістів. А коли я подивився розсилку ОДА для журналістів, серед адресатів був і «бля** журналіст» Стремоусов, який зрадив Україну і став «гауляйтером» окупованої Херсонщини. Стало зрозуміло, що за кожним з цього списку можуть прийти. З тих пір я вже не ночував удома.
Але люди звикають до всього. Прийшла весна, і на базарах з’явилась свіжа городина, ціни на картоплю та цибулю впали так, що були нижчими, ніж у столиці. Люди ходили на мітинги, в волонтерські центри, пили каву в місті, намагались підтримувати один одного.
Але сталася Буча. Ми зрозуміли та побачили справжнє обличчя рашизму. Багато хто з херсонців дійшли висновку, що потрібно їхати з міста на підконтрольну уряду України територію. Але як це зробити, було незрозуміло. Через лінію фронту – попасти під обстріл, через Крим – лякали, що це незаконно. Але завдяки власному досвіду журналіста О.Б., якого випустили з тюрми і який поділився ним на ФБ, я вирішив скористатися його порадами і виїхати в Миколаїв. Перша спроба не вдалась. Мені тоді допомагав священник, який відспівував мою маму й якого окупанти викрали з літургії, катували та ґвалтували, а потім випустили. Він про це мені спочатку не розповів, але по його очах було зрозуміло, що він пережив велике потрясіння і знущання.
Виїхати мені вдалося лише з третьої спроби з племінницею та онуком на свій день народження. Коли на черговому російському блокпосту перевіряли документи, зателефонувала двоюрідна сестра з росії, щоб поздоровити. Коли я їй розповів, що зі мною зробила її країна, вона сказала, що я сам винен і що мене ніхто з Херсона не виганяв. У 2014 році вона нас з мамою обізвала «фашистами та бандерівцями». Слів нема, що в їх головах коїться. Заради справедливості зауважу, що на численних російських блокпостах прості солдати поводилися чемно, тільки дивились документи, крім останнього, де порвали мій невеличкий рюкзак кольору хакі.
Коли під’їжджали до першого українського посту, десь вдалечині впала ракета, але було вже не страшно, тому що ми побачили наших хлопців, які вітали нас із «визволенням». У Миколаєві ми не затримались і продовжили шлях на Одесу. В мене сталася істерика, сльози текли рікою, коли я зайшов до «АТБ» в Коблевому. Цей магазин був такий рідний, повний їжі за нормальними цінами, і було дивно, що можна радіти таким дрібницям.
Розпочався новий етап мого життя (це інша історія).
Під час окупації вбили мого небожа. У нього залишилась невиліковно хвора мати. Коли я попросив допомоги для неї та з похованням хлопця – на ФБ відгукнулось стільки херсонців, які пропонували допомогу та гроші, що я зрозумів: Херсон не скорити.
Зараз я готую валізи, щоб повернутися в рідне місто, визволення якого ми вимолювали у Бога, виборювали у ворога, своїми вчинками підтримували один одного.
Як я зрадів, коли на центральній вулиці побачив різдвяний фургон «АТБ». Свято повернулося до мого рідного міста 11.11.2022!
Хай воно живе та квітне!
Юрій Житняк, Херсон
1.12.2022
