Українізація – це не те, що придумали у москві, розв’язуючи війну із сусідом. Це поширення України світом. Історично воно відбувалось хвилями. До початку Першої світової війни приблизно 600 тисяч українців залишили Австро-Угорську імперію та направилися у Північну та Південну Америки. Друга хвиля еміграції відбулася у міжвоєнний період, коли із Західної України до Південної Америки емігрувало 60 тисяч осіб, в Канаду – 70 тисяч, до Франції – 35 тисяч. Тільки в Радянському Союзі за межами Української РСР проживало 4,5 мільйона українців, а в кінці дев’яностих у світі їх налічувалося понад 65 мільйонів.
2022-й став роком нової хвилі. Рятуючись від російських танків, ракет та літаків, жінки з дітьми їхали туди, де безпечно. Левову частку прийняла на себе Європа. Найбільше Польща – 1 524 903 осіб. Близько 900 тисяч знайшли притулок у Німеччині, 391 тисяч – у Чехії, приблизно по 150 тисяч – у Туреччині та Італії. Трохи більш ніж по 80 тисяч біженців залишаються у Молдові, Румунії та Словаччині.
Географія процесу доволі широка. Тільки США прийняли понад 100 тисяч українців. Серед них і Олександр із Херсона. Звісно, чоловіка звуть інакше. В іншому – все так, як і було насправді. Те, що він розповів Українському кризовому медіа-центру, – історія довгого шляху української сім’ї через океан.
Олександр з родиною залишив окупований Херсон у квітні. Дорога до Сполучених Штатів Америки для української сім’ї тривала більше місяця – через Крим, Грузію, Туреччину, Іспанію та Мексику. Про життя в окупації, дорогу та облаштування на новому місці херсонець розповів Українському кризовому медіа-центру.
У лютому чоловік звільнився з роботи, намагався таксувати, але почалася війна. Гроші витрачалися швидше, ніж їх можна було десь заробити, говорить Олександр. В окупованому Херсоні роботи не було.
“Дружині також вже не було де працювати – клієнти на манікюр переставали приходити. Ціни на продукти зросли. В останні дні лютого простояв у черзі на овочевій базі на морозі десь 8-9 годин, щоб купити буряк для борщу. Йдеш по харчі – бачиш озброєних російських військових, стоїш у черзі – бачиш озброєних російських військових. В «АТБ» треба було стояти у черзі по дві години – це тільки для того, щоб зайти у магазин, не знаючи, чи купиш ти там що. Ніби щось виносять, але це щось швидко закінчується.
У квартирах та під’їздах «зелені чоловічки» почали вибивати двері. Мене вдома не було, а дружина чекала клієнтку. Вона вже хотіла стрибнути з балкона, щоб не бачитися з російськими військовими. Я приїхав додому, побачив біля під їзда 3-4 машини, озброєних людей. Вони хотіли потрапити до якоїсь квартири. Я зателефонував дружині, вона спустилася і ми пішли в іншу квартиру”, – пригадує херсонець.
Родина не розглядала варіанта виїздити через Крим автобусним перевізником. Але в останній момент дізналася, що так виїхав знайомий. І наважилася. Перед адмінмежею з Кримом херсонець почистив телефон. Дружину та сина відпустили назад до автобуса, а чоловіка відправили на допит.
“Перед поїздкою з телефона все видалив – насамперед, соцмережі. Подумав, що нічого немає – немає проблем. Але виявилося, що це не зовсім правильно. На пункті пропуску виникло питання, чого це я все стер. Знайшли у мене скріншот – я його спеціально не робив, пригадую, що якось при розмові випадково зробив якийсь скріншот відео з ТікТока: чоловік в українській військовій формі стоїть біля будівлі. На кордоні мене зупинили і відправили у чергу на допит. Потім через цей скріншот відправили на другий допит. На вулиці стояв у черзі близько 8 годин. Знову передивлялися телефон. У них на той час був поганий Інтернет-зв’язок… Під час перекуру розговорився з дівчиною, яка другу добу там знаходилася. Вона раніше працювала у поліції, її не випускали і не давали ніякої відповіді. Як згодом дізнався, її все ж потім відпустили і вона виїхала”, – говорить Олександр.
Через Кримський міст до Владикавказа, і нарешті кінцева автобусна зупинка – Тбілісі, Грузія. Після чотирьох днів проживання при одній із церков родина вирушила до Туреччини, потім авіарейсом до іспанського Мадрида. Звідти – переліт до мексиканської Тіхуани, міста на кордоні зі США. Там три дні родина мешкала у таборі для біженців при школі. Херсонці не встигли потрапити до Штатів пішки через кордон – перехід тоді вже закрили.
“Ми вирішили спробувати, чи можна знову перейти – вирішили вночі поїхати на американсько-мексиканський кордон. Але, не жаль, у нас нічого не вийшло, нас розвернули. А по дорозі ще й «кинули» таксисти. Як виявилося, це був нелегальний водій. З нас попросили 5 тисяч песо. А ми домовлялися за 500. Я відповів, що стільки не маю. Добре, що тоді працював гугл-перекладач, і ми змогли хоч якось домовитися і я зміг скинути суму до 2,5 тисячі. Розрахувався, таксист сфотографував, відправив це фото, я так зрозумів, іншій машині, що слідувала за нами. За 100 метрів до кордону нас висадили. На кордоні нас розвернули, поліцейські посадили в таксі і направили до табору для переселенців. Таксі виявилося за 60 песо”, – розповідає Олександр.
З Тіхуани херсонців направили до Мехіко, де будували новий табір для біженців. Люди жили у наметах.
“Ми виїжджали з Херсона у квітні з більш прохолодної температури і приїхали у температуру плюс 32 або ще більше. Дітям ставало погано, медики чергували 24/7, надавали медичну допомогу, відвозили у лікарні. Усе було безкоштовно, навіть якщо у когось зуби у дорозі почали боліти (на нервах у всіх було по-різному), то відвозили до лікарні та лікували безкоштовно. Волонтери дуже допомагали – і з перекладачами, і з документами, зв’язувалися з посольствами. Величезна подяка медикам, волонтерам та релігійним організаціям”.
У Мехіко херсонці пробули близько 3 тижнів. Потрапити до Америки вони змогли за програмою «Єднаймося для України» (Uniting for Ukraine). Тижні пішли на те, щоб знайти спонсора, заповнити документи та очікувати відповіді.
“Гарант, спонсор або поручитель може бути не твоїм рідним, на нього покладається відповідальність за твоє перебування у США. Якщо у тебе, наприклад, ще немає страховки, все, що стосується медицини або домашніх нюансів, він має допомогти. Наш спонсор – це знайомий наших знайомих, ми з ним спілкуємося, він українець, у США – більше двадцяти років. Гарант має бути фінансово спроможним і мати змогу допомогти”, – пояснює херсонець.
Олександр з родиною зараз мешкає у родичів у місті Оберн, штат Вашингтон. Оберн є передмістям столичного району Сієтла. Херсонці чекають на офіційні документи, шукають роботу, хочуть легалізуватися у Штатах. Але поки незрозуміло, як складеться життя біженців після того, як завершиться дія програми, за якою вони потрапили до США.
“Є фудбанки, є державні програми, щомісяця виплачуються кошти. Окремо надаються гроші на харчування для родини, які не можна зняти з картки, їх можна витратити лише на продукти”, – розповідає херсонець про допомогу українцям у США.
В Оберні Олександр херсонців поки що не зустрічав, але каже, що представників української діаспори там багато. На вулицях бачить людей з синьо-жовтими прапорами та українськими патріотичними наліпками на машинах.
“…Додому хочеться завжди. Коли перебуваєш тут і розумієш, що у тебе вже загинув один родич, один друг, один однокласник… Хочеться усіх побачити та обійняти, минуле життя неможливо забути і викреслити”, – українець мріє хоча б на деякий час повернутися додому, в деокупований рідний Херсон.
Марія Хмельницька
