Автор: Маріанна Присяжнюк, голова HWAG
Невдовзі, 5 листопада, у Республіці Молдова відбудуться місцеві вибори. Кампанія стане стартом трирічного електорального ралі, яке продовжиться у 2024 році президентськими виборами, а у 2025 – парламентськими. Геополітичні теми та внутрішнє протистояння між регіонами є доволі сталими рисами молдовської внутрішньої політики, як у контексті виборів, так і поза ними. Втім, попри втручання РФ у внутрішні справи республіки, всередині країни навколо цих “рис” сформувалися свої правила гри, які забезпечують баланс політичної системи
В ході місцевих виборів, 5 листопада, громадяни Молдови обиратимуть 898 мерів та понад 11 тисяч місцевих радників. Обрані мери і їхні команди стануть основою майбутньої підтримки політичних партій, які будуть боротися за депутатські мандати на загальнодержавних виборах.
До числа таких політичних сил належать:
1) вже представлені в парламенті, зокрема президентська партія “Дія та солідарність” та проросійський “Блок комуністів і соціалістів”;
2) нові політичні проекти, які мають на меті використати місцеві вибори для подальшого розвитку і консолідації своїх позицій;
3) ті, хто розглядає місцеву кампанію, як платформу подальшого втілення президентських амбіцій окремих політиків.
У цьому контексті особливо важливо звернути увагу на політичні сили, що виникли після заборони партії “Шор”, яка була визнана неконституційною через її спроби дестабілізувати ситуацію в Молдові за підтримки спецслужб РФ. В першу чергу, до таких проектів можна зарахувати нещодавно створені партії “Шанс” та “Відродження”.
Втім, заборона партії “Шор” не означає повного завершення політичної діяльності цього проекту, оскільки він вже досяг певного рівня впливу в масштабі всієї країни. До прикладу, кандидатка від партії “Шор” Євгенія Гуцул цієї весни була обрана главою (башканом) АТО Гагаузії, що, на перший погляд, говорить про абсолютну підтримку цього політичного руху на місцевому рівні. Останні соціологічні дослідження оцінюють підтримку партії “Шор” на рівні 13-15%.
Попри те, що російська пропаганда, споживачем якої у Молдові є значно більша аудиторія, ніж електорат партії “Шор”, саме ця обставина гарантує політичній силі стабільну, якщо не підтримку, то увагу з боку проросійської частини населення. У боротьбі за доступ до реальних ресурсів емоційний дискурс, навіть у проросійських регіонах, швидко відкидається і взаємодія набуває конфліктного характеру. Але, все ж, залишається “взаємодією”, а не “конфліктом”.
Таку взаємодію можна зобразити через систему ролей, описану у “моделі Карпмана”. Модель трикутника, запропонована в 1970-х американських психологом Стівеном Карпманом передбачає взаємодію між учасниками взаємовідносин, розподілену за умовними ролями: “жертва”, “переслідувач”, “рятівник”. При чому кожна роль передбачає шлях отримання свого роду “винагороди”. Наприклад, “жертва” своєю поведінкою привертає до себе увагу, “переслідувач”, тиснучи на жертву, отримує можливість ігнорування власних проблем, а роль “рятівника” дозволяє реалізуватися за рахунок інших.
Визначені ролі не є сталими і сторони їх змінюють відповідно до ситуації, а сама гра дозволяє уникати зосередженості на викликах й сфокусуватися на ролях, забезпечуючи такий собі щит від зовнішніх подразників у формі деструктивної гри. Така форма деструктивної взаємодії виникає в умовах наелектризованого емоційного середовища, яке власне, російська пропаганда і прагне створити у Молдові. Однак зазначена модель припускає, що рольова гра, якщо і не вирішує реальних проблем, виконує роль стабілізуючого фактору перед загрозами ззовні.
У цьому контексті “переслідувач” умовно демонструє агресивність або провокує конфліктну обстановку. “Жертвою” є окрема група, яка відчуває себе безсильною перед певними діями та проблемами. “Рятівник” часто може бути політичним лідером або силою, які обіцяють врятувати ситуацію та забезпечити “стабільність та процвітання”.
У цій системі сторони час від часу змінюють свої ролі, що призводить до складної та непередбачуваної політичної динаміки. Наприклад, політичні сили, які колись виступали як “жертви”, перетворюються в “рятівників” і навпаки.
Кишинів, який тридцять років реінтегрує Тирасполь, стає на захист Придністровʼя, а Тирасполь, який роками демонізує Кишинів, – проситься за стіл переговорів й шукає у Кишинева гарантій безпеки. Такі зміни ролей загострюються під час виборів або політичних криз. Вони є частиною політичного життя Молдови та впливають на динаміку внутрішньополітичних конфліктів й розвиток країни.
Обрання Євгенії Гуцул башканом Гагаузії призвело до тривалого конфлікту на локальному рівні, оскільки місцеві депутати відмовилися призначити виконавчий комітет Гагаузії за її поданням. При цьому, під час передвиборчої кампанії обидві сторони, і місцева “еліта” і кандидатка від “Шор”, здавалося, були об’єднані проросійськими прагненнями проти “проєвропейського” і “прорумунського” Кишинева.
Перенесемося на рік назад. У вересні 2022 року президентка Молдови Мая Санду здійснила свій перший офіційний візит в Гагаузію у статусі глави держави. Санду засудила злочини Росії в Україні й пояснила, що саме цим обумовлено погіршення економічної ситуації в країні. Під час зустрічі з місцевими депутатами виник конфлікт щодо ціни на газ й врешті депутати почали вимагати від Санду поїхати в Москву щоб налагодити відносини з Кремлем. Тож якщо, визнавши партію “Шор” через рік неконституційною, Кишинів показав себе у ролі “переслідувача”, то в результаті тогорічного конфлікту все було навпаки – “жертвою” був Кишинів.
Також варто зауважити й характер відносин Кишинева із Тирасполем. В так званій “Придністровській молдовській республіці” російська пропаганда також активно використовує антимолдовську та антирумунську риторику, створюючи образ “зовнішнього ворога” в особі Кишинева.
Москва піднімає градус емоційності в суспільстві та на рівні політичного діалогу, який передбачений в рамках реінтеграції. Але на цьому етапі з’являється фактор України, для якої окупований регіон становить загрозу національній безпеці. І красномовним прикладом поведінки Кишинева, вже у ролі “рятівника”, є прохання до Києва у 2021 році відкласти обмеження на перетин українського кордону автомобілів з придністровською реєстрацією.
Взаємовідносини між Кишиневом, Тирасполем і Комратом відображають поведінкову модель співзалежності, де кожен з гравців зосереджується на виконанні певної ролі, а не на розв’язанні конкретної проблеми. Сторони прагнуть зберегти статус-кво та невизначеність у відносинах, дозволяючи конфлікту існувати, адже зʼявився спосіб утримувати ситуацію під контролем, маніпулюючи ситуацією відповідно до своїх інтересів.
Ця “драма” нагадує зовнішньополітичний полігон, де політичні лідери та сили грають на почуттях і переконаннях, сприяючи подальшому збереженню нестабільності. Втім, ситуація в Гагаузії демонструє, що Кишинів вдало диригує існуючими позиціями, уникаючи так званої “real politic”.
Модель російського втручання у політику Молдови значною мірою покладається на тотальну пропаганду, яка включає агресивний дискурс, приховані маніпуляції, активні заходи та відверті провокації. Недалекоглядність російського підходу у молдовських реаліях полягає у тому, що наелектризований емоційний простір актуалізував захисні механізми, які можуть стати, хоч і деструктивною, але опорою.
Втім, такі конфронтації можуть мати негативні наслідки для взаємодії між Молдовою та зовнішніми партнерами. Зокрема, з Україною та Румунією. Виходячи із безпекових реалій, коли українська дипломатія прагне посилити фронт солідарності та підтримки, мовчазне самопозиціонування Кишинева щодо ключових питань регіональної безпеки може бути не до кінця зрозумілим, хоча така стратегія і є певною мірою стабілізуючою.
За даних умов сторони мають посилити неформальні контакти щодо проблемних питань, а Україна, виходячи зі своїх регіональних прагнень, взяти на себе основну роль медіатора у безпековому вимірі.
Однією з ключових стратегій для зовнішніх партнерів має бути акцент на сприянні діалогу, прозорості та конструктивній співпраці між різними групами та регіонами в Молдові, підтримці незалежних ЗМІ та міжрегіонального діалогу всередині країни. Особливо, коли Молдова в умовах міграційної кризи вже перетворилася на гуманітарний хаб і відповідні ініціативи є кому генерувати й втілювати.
Загалом, модель Карпмана відображає тривалу “драму” у міжнародних та місцевих відносинах Молдови, де геополітичні інтереси, національні питання та домашні конфлікти переплітаються, утримуючи ситуацію на межі конфронтації. Розуміння цієї “драми” через призму моделі Карпмана може допомогти аналізувати взаємовідносини та знаходити шляхи для подолання конфлікту та досягнення стійкого миру та співпраці.
