Як журналіст він у 2013 році став співзасновником «Громадського радіо», а як правозахисник – центру прав людини ZMINA і проєкту Без кордонів», спрямованого на допомогу шукачам притулку, українським переселенцям і протидію мові ворожнечі.
З початком повномасштабного вторгнення Максим доєднався до Збройних сил України, а в червні того ж року потрапив до російського полону. Так званий суд на окупованій Луганщині виніс йому вирок за нібито обстріл під’їзду житлового будинку в Сєвєродонецьку та поранення двох цивільних.
Поки Буткевич знаходився в полоні, в Україні розгорталася громадянська кампанія з його визволення. З часом до неї приєднались іноземні правозахисники. Цей тиск не міг не спрацювати, і в жовтні 2024 року Максима повернули в Україну за програмою обміну полонених. Про свої враження від перебування в полоні і того, що побачив, повернувшись до Києва, Максим Буткевич розповів журналістці і медіа менеджеру Тетяні Трощинській у спеціальному проєкті Українського кризового медіа-центру «Кава з Трощинською».
Про емоційний і фізичний стан після полону
В полоні жодного особистого простору взагалі немає, і мені зараз іноді важко зрозуміти, де межі моєї приватності. Коли раптом зачіпляють дуже особисті теми, не відчуваю, де зупинитись. Зараз я почуваю себе чудово, і почуваю, мабуть, найкращий або один з найкращих періодів в моєму житті. Я абсолютно щаслива людина, тому що я почуваю себе вільним. Це абсолютно майже матеріальна штука.
Розумію, що незабаром до цього звикну, і оця ейфорія, на якій я лечу, трохи спаде. Не можна постійно бути в такому піднесеному стані. Як всі полонені, яких звільняють, я чотири тижні провів на реабілітаційній програмі, де психологи попереджали про деякі ймовірні наслідки. Один з них – так звані емоційні гойдалки, тобто різкий непередбачуваний перехід від ейфорії до апатії або депресії, роздратування, гніву, а потім назад.
Про інформаційну ізоляцію
Що стосується повідомлень ззовні з великого вільного світу, то було кілька етапів, через які я проходив. На першому інформації не було взагалі ніякої. Це власне після полону, коли до вироку фабрикували мою кримінальну справу і ми перебували як військовополонені в окремій ізольованій частині слідчого ізолятора в Луганську.
Іноді нам наглядачі щось казали, щоби роздраконити, спровокувати. Наприклад, коли були перші масштабні удари по енергетичній інфраструктурі взимку 22-23 років, вони знущально казали, що ваші рідні там зараз замерзають, а ви тут сидите в теплі, і ми про вас дбаємо.
Вже після вироку мене перемістили до камер, де сиділи місцеві мешканці, звинувачені у кримінальних злочинах. Зрештою в камері опинився телевізор, який в СІЗО, якщо він є, в камері ніколи не вимикається. І це не питання, хочеш ти того чи ні він просто є. Таким чином я «наївся» російської пропаганди. Але і в ній можна було відсіяти якісь зернятка інформації і дізнатися хоча би про щось.
Про луганчан і росіян
Місцеві люди не є такими самими підданими імперії, як всі решта. Вони – «нові» рускіє. Не в розумінні 90-х років, а в розумінні нових громадян Росії. Багато хто з них відкрито казали, що до них росіяни ставляться інакше. Як до людей другого сорту.
Ці люди можуть критикувати між собою в розмовах, але дуже тихенько, всіх на світі, включно з політиками, депутатами Держдуми, начальством, навіть військових. Але є одна людина, яка ніколи не критикується, навіть в повсякденній мові, тому що він не може бути критикований. Це абсолютна ідеалізація, культ особи. Дехто прямо казали, що він не президент, а цар, і вони насправді не розуміють, навіщо ці вибори, ця гра у вибори.
Таке враження що ці люди проскочили, проспали той момент, коли імперія стала вже не модною. Ну якось трошки соромно, коли почалося і розвинулося обговорення негативних наслідків того, до чого приводить імперіалізм. Вони хочуть повернутися назад – туди, де імперія – це круто.
Недарма там часто крутять фільми Балабанова, адже росіяни впевнені, що правда в силі. Якщо ми можемо прийти і змусити людей жити по-нашому, значить, ми маємо рацію, і тому ми сильні. Більше нічого. Немає жодного меседжу, якогось дарунку, який приносять з собою крім надзвичайної вбогості життя. Я навіть не про матеріальну вбогість. Я про абсолютно безправних людей, які тихенько говорять між собою, адже бояться сказати щось не так. Якщо жити у відповідності до ліній, визначених керівництвом, тоді напевно погодують, дадуть жити більш-менш і, можливо, дадуть ще якісь плюшки. Але при тому всьому це означає, що ти не несеш відповідальності ні за що, що коїться в країні. Несе відповідальність керівництво і особисто національний лідер, тому комфортно – він відповідає за все.
Про поводження з полоненими
Обмін і визволення наших співгромадян і співгромадянок – це дуже чутлива і закрита сфера. Щодо звільнення цивільних полонених, то ця тема складніша, ніж військових. Не тому, що військові менш потрібні росіянам, а тому, що з військовими хоча би є механізм обміну, прописаний уже давно за попередніми конфліктами, в тому числі в міжнародних документах.
З цивільними все інакше. Це предмет набагато серйозніших і триваліших зусиль. Крім наших побратимів зустрічався і перетинався з цивільними полоненими, які були в ув’язнені за сфабрикованими справами або за те, що вони залишалися громадянами тієї країни, на території навіть окупованій, якої вони жили, і це важка проблема.
Я не бачу ознак того, що міжнародні партнери України розуміють, про що йде мова, коли говориться про військовополонених і цивільних полонених. Мій досвід про те, що оця фабрикація справ масова на конвеєрі проти полонених нагадує сталінські часи Радянського Союзу. Зшиті справи, вибиті зізнання проти самого себе, неймовірні терміни ув’язнення, які присуджені і цивільним, позови теж неймовірні. І це немає нічого спільного з міжнародним гуманітарним правом, з Женевськими конвенціями. Це їх демонтаж, руйнація всього, що від міжнародного гуманітарного права лишилося.
