В інтерв’ю каналу Freedom керівник Групи аналізу гібридних загроз УКМЦ Володимир Солов’ян розповів як дрони українського виробництва стають інструментом зовнішньої політики Києва. Співпраця з державами Перської затоки відкриває перед Україною можливості для інвестицій, масштабування виробництва та посилення оборонно-промислового комплексу, водночас послаблюючи позиції Росії як традиційного гравця на близькосхідному ринку зброї.
Текстова версія інтерв’ю:
Про що свідчить заява очільника МЗС України Андрія Сибіги про те, що українські дрони вже стали геополітичним інструментом Києва?
Україна шукає власні ніші на світовому ринку озброєнь, а дронові технології, безумовно, – найперспективніші. Сьогодні країни Перської затоки дедалі уважніше придивляються до українського досвіду, оскільки розуміють, що загроза з боку Ірану не зникне ані за тижні, ані, ймовірно, за місяці чи навіть роки. Без зміни режиму в Тегерані його спроможність виробляти і запускати дрони типу Shahed зберігатиметься.
Додатковий фактор – співпраця Ірану з Росією, зокрема логістика через Каспійське море, яку союзники фактично не контролюють. Тому держави Затоки вже не можуть дозволити собі ігнорувати українські розробоки у сфері безпілотних нехнологій. Якщо раніше їх стримували ризики реакції з боку Москви чи Тегерана, то тепер багато з цих пересторог втратили сенс.
Для України це означає кілька можливостей: залучення інвестицій у виробництво дронів-перехоплювачів, масштабування, а також, можливо, розгортання окремих виробничих майданчиків за кордоном. Київ насамперед зацікавлений у фінансуванні таких програм, тому що технологічний потенціал досягнуто, але системного фінансування бракує.
Тобто йдеться не лише про експорт готових виробів, а й про продаж досвіду та технологій?
Саме так. Україна може пропонувати не просто сам продукт, а комплекс: технології, виробничі рішення, бойовий досвід і тактику застосування. В цьому полягає перетворення військового досвіду на геополітичний актив.
Водночас сценарії на кшталт «дрони в обмін на ракети для Patriot» чи передача Україні літаків, зокрема Mirage-2000-5, що перебували на озброєнні Катару, наразі виглядають малоймовірними. Країни Близького Сходу в умовах ескалації передусім дбатимуть про захист власного неба й критичної інфраструктури. Якщо Іран збереже хоча б частину своїх ракетних можливостей, країни Затоки намагатимуться максимально залишати у себе компоненти для ПРО.
Натомість значно реалістичнішими виглядають закупівля українських виробів, інвестиції в українські підприємства та фінансування спільних програм. Саме в цьому контексті Україна має хороші шанси закріпитися в регіоні як передовий виробник дронів-перехоплювачів. Водночас це потенційно може підвищити можливості українських сил протиповітряної безпеки.
Як Москва може реагувати на співпрацю України з країнами Перської затоки?
Безумовно, розвиток оборонної співпраці України з країнами Затоки дратує Кремль. Для Росії цей регіон традиційно був одним із найважливіших ринків зброї. Це багаті держави, які можуть купувати великі обсяги техніки, у тому числі системи ППО. Москва, ймовірно, розраховувала, що скористається досвідом війни проти України для просування власних дронових технологій.
Але тенденція для Кремля складається невдало. Фактично Росія дедалі більше замикається на Ірані. Держави Затоки бачать, що Москва відкрито підтримує режиму аятол: постачає компоненти, ділиться розвідувальною інформацією та передає досвід бойового застосування дронів. Тобто Росія для них уже не нейтральний гравець, а учасник війни на боці Ірану.
Якщо країни Затоки бачать, що Росія допомагає Ірану, чому вони досі не відмовилися від уявлення про Москву як про посередника?
Тому що Москва тривалий час справді намагалася грати роль посередника в комунікації з Тегераном. Але цей статус поступово розмивався ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Частину посередницької ролі перехопив Китай – достатньо згадати сприяння Пекіну щодо зближення Саудівської Аравії та Ірану.
Попри це, Москва може спробувати розіграти карту своїх контактів із найбільш радикальними іранськими силовими структурами, насамперед Корпусом вартових ісламської революції (КВІР). Ця структура, що наразі утримує силову вертикаль в Ірані, має давні зв’язки з Росією у військовій сфері. Саме КВІР відстоював ідею поставок «шахедів» Росії та надсилав своїх операторів для навчання російських «колег».
