У 1949 році Міжнародний комітет Червоного Хреста спільно з міжнародним співтовариством створили Женевську конвенцію, котра визначила повноваження міжнародного гуманітарного права щодо судового переслідування військових дій. Ця Конвенція була написана у відповідь на звірства під час Другої світової війни з метою встановлення правових та моральних меж сучасної війни. Вона була ратифікована 195 країнами, включаючи тодішній Радянський Союз.
Конвенція була написана в той час, коли війська комуністичної Росії мірялися силою з країнами НАТО в роки холодної війни і де звичайні збройні сили були підтримані істотними ядерними арсеналами. Тероризм був у зародковому стані і розглядався скоріш як тактика, ніж стратегія.
Відтоді, однак, природа війни повністю змінилася, і в результаті Женевську конвенцію було змінено сімдесят чотири рази для відображення зміни характеру війни.
Вторгнення Росії до Криму і його подальша анексія є чимось більшим, ніж порушенням Женевської конвенції: воно якраз і було розроблено для того, щоб повністю її обійти. Це був навмисний і заздалегідь спланований акт міжнародної непокори і тому є образою для всієї світової спільноти.
Відповідно до угоди про порт м. Севастополь, Росія мала право на розміщення 25 000 військ в межах прописаної зони порту і була зобов’язана отримувати дозвіл українського уряду на всі пересування військ. Ця угода була проігнорована.
Росія вторглася на українську суверенну територію в Криму, використовуючи спеціальні війська, навмисно одягнені в уніформу без чіткого маркування, яке б позначало їхню державну приналежність. Росія послідовно заперечувала, що це були її війська, а президент Путін безсоромно наполягав, що це були «… місцеві партизани, котрі купили одяг і зброю в кримських магазинах …».
Статус цих військ без розпізнавальних знаків, від яких відрікалися, чітко не визначений в Женевській конвенції, що надзвичайно ускладнювало будь-яке реагування українських військових в рамках міжнародного права. Якби вони припустили, що це були терористи або партизани, і почали захищали свою країну, Росія могла б легко скористатися цим як приводом для повномасштабного вторгнення в Україну, що, на думку багатьох, і було її наміром.
Ці «місцеві партизани» підтримали державний переворот, в ході якого було повалено демократичний уряд і встановлено незаконний промосковський режим. Більш того, вони сприяли організації та проведенню невизнаного у всьому світі сфальсифікованого референдуму з метою виправдання перевороту і продовжують донині підтримувати нелегітимну владу, котра порушує міжнародне право і права меншин, які регулюються Женевською конвенцією, яка і визначає правила поведінки з цивільним населенням.
«Місцеві партизани» оточили всі українські військові об’єкти добре озброєними військами, перешкоджаючи вільному пересуванню українських сил, і таким чином, незважаючи на те, що війна не була оголошена, утримували українські війська як «військовополонених». Інцидент на базі ВПС у м. Бельбек є яскравою ілюстрацією їх ув’язнення: в той момент, коли беззбройний український особовий склад спробував приступити до своїх обов’язків, він був оточений солдатами з кулеметами, і йому було наказано повернутися назад у казарми. Як наслідок, особовий склад мав право на повний захист на підставі Женевської конвенції та увагу з боку Міжнародного Червоного Хреста.
… військовополонені завжди повинні бути захищеними, зокрема від актів насилля чи залякування, а також від образ та цікавості публіки. Міжнародне гуманітарне право також визначає мінімальні умови утримання під вартою, охоплюючи такі питання, як житло, харчування, одяг, гігієну та медичне обслуговування …
У цьому було відмовлено. Українським військовим погрожували та чинили психологічний тиск, їхнім сім’ям погрожували, вони були позбавлені їжі та припасів, перебуваючи в постійному страху, що на них буде здійснено напад, використовуючи при цьому важку зброю.
Відповідно до Конвенції, протиборчі сили повинні мати відкриті лінії зв’язку через Червоний Хрест для забезпечення утримання постраждалих і військовополонених згідно з міжнародним правом. Кримський режим категорично відмовлявся дотримуватися цього зобов’язання, перешкоджаючи українській владі в організації систематичного виведення своїх збройних сил.
Крім того, незважаючи на анексію Криму Російською Федерацією, російські військові не виправдали покладених на них зобов’язань щодо захисту своїх військовополонених, в результаті чого озброєні бандити-анархісти захопили військові кораблі та об’єкти, застосувавши гранати й кулемети та піддавши екіпажі насильству. Київське та московське військові командування уклали перемир’я та погодилися із твердженням про те, що «місцеві партизани» були насправді російськими солдатами, але це також було проігноровано режимом, який зараз, схоже, діє поза командами Москви і явно порушує міжнародне право.
Цих бандитів, відповідно до Конвенції, швидше за все можна визначити як терористів, і відтак можна зробити висновок, що Російська Федерація не перешкоджає їхнім діям і поряд з цим в даний час потурає терористичній діяльності, підтримуючи режим, незважаючи на заяви президента Путіна про боротьбу з міжнародним тероризмом.
Очевидно, що міжнародна спільнота не може просто стояти осторонь і дозволяти постійному члену Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй та учаснику, що підписав Женевську конвенцію, не рахуватись із міжнародним правом у такий корисливий і умисний спосіб. Починаючи з 1949 року, ті, хто зневажають міжнародне право, незмінно стикаються з правосуддям. У той час як у цьому випадку світ, на щастя, не став свідком масових вбивств, намір ігнорувати міжнародне право видається умисним, і тому, можливо, прийшла пора Міжнародному кримінальному суду в Гаазі почати розслідування того, що сталося в Криму і хто повинен нести за це відповідальність.
Мартін Нан, Foley & Nunn, Київ
