Нова якість держави: лекція Ярослава Грицака про самоуправління

Прес-центр УКМЦ

WATCH IN ENGLISH

Держава використовує примус, насильство як інструменти управління і має монополію на їхнє застосування. Людина ж прагне до гідного життя. Самоуправління – це питання про межі держави: як далеко вона може зайти, і де їй варто відступити, щоб суспільство нормально функціонувало? Насильство не є рушійною силою історії. Навпаки, історія розвивається не через насильство, а завдяки його обмеженню. Чим більше воно обмежується, тим більше простору для гідного, достойного життя. Таку тезу озвучив історик Ярослав Грицак під час лекції-диспуту в Українському кризовому медіа-центрі.

Що таке держава відкритого доступу і як нею стати

Подібно до літака, який дає людині можливість піднятися у небо без її природньої здатності літати, суспільне багатство не є вродженою якістю, його потрібно створювати штучно. У суспільного багатства є два можливих джерела: природні ресурси або демократія. «Правильніше сказати не демократія, а режим відкритого доступу. […] Це і є «джерело» літака, це не є природньо, це те, що сталося за останні 200 років і змінило розвиток країн», – пояснює пан Грицак.

Для того, щоб перейти до відкритості, країни проходять три стадії держави закритого типу. Від грубого, безконтрольного насильства через етап, коли перші кодифіковані правила починають це насильство обмежувати, до появи інституцій, що діють поза державою, мають свої ресурси, права, а отже, є самоуправними. «Класичний приклад – Велика хартія вольностей. Головна суть полягає у тому, що «сюзерен не має права карати мене, це може робити лише суд рівних мені». Перший раз обмежується сильна влада головного лідера держави», – розповідає Ярослав Грицак. Це – зріла держава закритого доступу. Далі вже можливий перехід до відкритої держави. Однак, влада держави ніколи не зробить цей крок самостійно, жодна влада не вмотивована себе реформувати. «Влада реформує себе лише, коли є глибока криза, яка становить загрозу її існуванню. Це війна, революція або загроза нової революції. Перехід до режиму відкритого доступу ніде не робився добровільно, але лише під тиском обставин», – зазначає історик.

Коли Україна та Росія остаточно розійшлися 

За своїм ефектом історичною аналогією до Magna Carta є похід у Каноссу. Коли був конфлікт між Папою Римським та імператором Священної Римської імперії, останній був змушений випрошувати у Папи прощення, аби уникнути анафеми та не втратити все, що мав. «Неможливо уявити такий самий сценарій з російським царем чи мусульманським султаном, немає такого прецеденту. У випадку католицького світу є чіткий розподіл влади між двома великими центрами, які між собою борються. У таких умовах виникає той третій, який може з цієї боротьби скористатися. Третій гравець, який може обирати з ким бути. У випадку з російським світом такий актор дуже слабкий. У Російській імперії немає великої різниці між вбивством та критикою царя – і перше, і друге є каране», – розповідає пан Грицак.

Україна протягом своєї історії потроху акумулювала елементи цього третього гравця. Це проявилося у 1993 році, коли, як вважає історик, Україна та Росія остаточно розійшлися. «Криза у Росії між Парламентом та Президентом, яка закінчилася розстрілом Парламенту. Це точка, коли Росія повернулася назад, пішла іншим шляхом, у результаті чого маємо Путіна. В Україні тоді була навіть глибша криза. Але відбувся мирний перехід влади. Тоді дві країни почали розвиватися інакше», – пояснює професор.

Проблема останнього кілометру 

Очевидно, саме тому ми маємо таке суспільство, яке здатне підіймати майдани: Україна є зрілою державою закритого типу. Втім, чи стане вона відкритою, чи поверне назад у своєму розвитку – це ще невідомо. «Україна має проблему останнього кілометру. Зі всіх колишніх країн Радянського союзу окрім країн Балтії і, можливо, Грузії, Україна найдальше пройшла на цьому шляху до відкритого доступу. У нас є дуже багато елементів цього доступу. ЗНО – один з його перших елементів. […] Багато чого вже зроблено, нам лишились ті умовні 5%. Найтяжчий оцей останній кілометр. Україна зайшла дуже далеко, але ми маємо острівки, які залишаються закритими: судова влада та партійні списки. Це останні, але й найміцніші фортеці»,- наголошує Ярослав Грицак.

Однак він залишається позитивно налаштованим щодо майбутнього країни. За його словами, Україна свій шлях обрала та рухається по ньому з певною інерцією. «Це позитивна інерція. З’явилися категорії, яких раніше ну було. Це – новий середній клас, молоде покоління. Вони мають нові цінності. Вони агенти змін», – вважає пан Грицак. Тут варто наголосити, що мова йде про новий середній клас – носій нових цінностей. Суспільне багатство більше не міряється гаманцем, але культурою поведінки.

Нова якість 

Головне, однак, як цим потенціалом вдасться розпорядитися, хто буде мати право, за яким режимом буде відбуватися процес реформування. Ідея позбавити державу частини неполітичних, суто економічних функцій, передавши їх на місця, є слушною. Але головне, у якому режимі це буде проводитися. І тут криються суттєві ризики. Адже чим далі спускатися на місцевий рівень, тим більше ризик, що перерозподіл влади призведе до відтворення закритих доступів. «Самоуправління може почати дублювати закритий доступ, тому що з’являється хтось, хто перехоплює усю владу та використовує для своїх економічних інтересів. Має бути зміна якості, зміна політичних правил гри, коли закритість або неможлива, або за неї починають карати. Коли це стає предметом публічного знання, а воно приводить до обструкції та викорінення явища», – підсумовує Ярослав Грицак.

 

Більше читайте у матеріалі “Як самоуправління веде до гідного життя. Лекція-диспуп Ярослава Грицака”.