Ми маємо працювати із тим, що залишилося. Інструмент має пам’ять і підкаже, як на ньому грати – розмова із Юліяном Китастим про харківську бандуру, театр та імпровізацію

Прес-центр УКМЦ

Юліян Китастий народився і виріс у Детройті, у США. Його батько Петро Китастий і дід Іван Китастий також були професійними бандуристами, вони виїхали за кордон разом із капелою бандуристів ім. Т. Шевченка після Другої світової війни. Вперше Юліян приїхав в Україну наприкінці «перестройки», і відтоді приїздить досить часто. В інтерв’ю Українському кризовому медіа-центру він розповів про таємниці харківської бандури і чим вона відрізняється від бандури звичайної, про те, чому це ідеальний інструмент для театру, а також – про свій альбом-збірку імпровізацій, презентація якого відбудеться 25 березня.

– Коли ви відчули цю музичну любов до бандури?

Юліян: Оскільки я бандурист у третьому поколінні, я зростав із музикою. Але відчув, що бандура – це моє, значно пізніше. Батько, звичайно, пробував мене вчити, я, звичайно, відмовлявся. І вже десь коли почав шукати своє «я» в американському середовищі, зрозумів, що все-таки цей інструмент і ця музика, із якою я ріс, для мене значить дуже багато, і схопився за це, як потопаючий за рятівний круг. Отак з того часу бандурою і займаюся.

Коли я вже почав грати серйозно, у мене з’явилася нагода переїхати до Нью-Йорка і стати керівником школи бандуристів. Я на це пішов і дуже радий, що це зробив. Від того часу концертую, закінчив музичну академію на відділенні теорії композиції.

– У чому особливість харківської бандури? Яка у неї історія?

Юліян: Це варіант бандури, який виник ще на початку ХХ століття, коли почався процес освоєння бандури як інструменту міської інтелігенції. Дуже швидко з’явилося багато різновидів бандури. Переважно вони творилися людьми, які досить слабо розуміли, що їхні попередники, кобзарі-сліпці, на таких інструментах грали. Бандурист, письменник і культурний діяч Гнат Хоткевич, який жив у Харкові, дуже добре знав інструменти і традиції гри кобзарів Слобожанщини. Він сам грав на такому інструменті, на якому грали кобзарі – ми тепер його називаємо «старосвітська бандура», блискуче його опанував і далі почав добиватися віртуозності, яка виходила за межі традиції. У 20-х роках він намагався оформити це у навчальну методику, вів клас академічних бандуристів у Харкові, почав працювати у Полтавській капелі бандуристів, перевів їх на ці інструменти і цю систему.

Харківських бандур було небагато, на них грали переважно студенти Хоткевича і Полтавська капела. І коли у 30-х роках Хоткевича усунули з посади, потім заарештували і розстріляли, коли його студентів також репресували, а інші розбіглися по усьому світу, цей спосіб в Україні забувся. Із капелою ім. Шевченка виїхали декілька членів тієї Полтавської капели і привезли ці бандури.

Цей інструмент – копія тих інструментів 1946 року, але виконана пізніше львівським майстром, покійним професором Василем Герасименком. Це перша прототипна харківська бандура Герасименка, він зробив її близько 90-го року. Він побачив зразки тих інструментів і змайстрував, вживаючи свої методи конструкції, але острунення – таке, як у харківських бандур, зроблених після війни.

Тут діатонічний звукоряд, і механізми для перестроювання є, але на поодиноких струнах. Інструмент не так пристосований до гри у повному колі тональностей, у нього немає півтонів, щоб грати випадкові хроматизми, але для музики, яка у ладовій системі, він дуже добрий. Також на ньому повністю доступні кобзарські строї і лади.

– Коли був ваш перший візит до України і з чим це було пов’язано?

Юліян: Я вперше приїхав у 1989 році, із тріо бандуристів із Північної Америки – моїм добрим приятелем Павлом Писаренком і Віктором Мішаловом. Ми їхали через спільне українсько-канадське підприємство «Кобза», і «Кобза» долучилася до організації першої «Червоної Рути» у Чернівцях. Мені дуже пощастило туди потрапити.

З того часу було багато поїздок. Останнім часом буваю у Києві, в основному із театром, з яким я працюю у Нью-Йорку, Yara Arts Group. Минулої суботи мали вистави у Малій Опері на Лук’янівці із Сергієм Жаданом і Собаками («Собаки в космосі» – прим. УКМЦ). Ми з акторами грали збірку Тичини «Замість сонетів і октав» із моєю акустичною музикою, а потім час від часу підіймалася завіса і виходили вони зі своїми колонками і повним набором інструментів.

– Ви використовуєте бандуру у театральних виставах…

Юліян: Цей інструмент дуже годиться для театру. Особливість харківської бандури – що обидві руки мають доступ до цілого діапазону бандури, це дозволяє створити якусь космічну або моторошну атмосферу для акторів. Особливості строю відкривають дуже багато можливостей для театральної музики, де треба дуже швидко одним штрихом зробити ефект.

– Чи можливо десь навчитися грати саме на цьому виді бандури?

Найперше потрібні інструменти, але їх майже немає. Тому говорити про можливість якоїсь школи, де навчали б грати саме на такій бандурі, поки що не можна. Сподіваюся, одного дня це стане можливим.  Взагалі у нас у ХХ сторіччі виникла ситуація, що дуже багато течій у культурі було висушено, дуже багато ниток обірвано. Ми ніколи не знатимемо, що зробив би Хоткевич, якби жив і творив  ще 15 років, що зробили б його студенти, якби далі продовжили цю справу. Ми маємо зразок інструмента, деякі партитури, але дуже багато втрачено – усно передані навички, традицію…

Колись я читав інтерв’ю із одним японським композитором, який почав працювати зі старовинними японськими інструментами. Із багатьма з них була схожа історія – існує інструмент, але вже невідомо, як і що на ньому грали. Він почав творити нову музику. Коли його спитали, як він до цього підходить, він відповідав, що інструмент має пам’ять і підкаже. Так само, як інструмент кобзарський підказував Хоткевичу, що можна на ньому грати і як розвинути напрямок, не втрачаючи традиції минулого. Ми маємо працювати із тим, що залишилося, і намагатися якось це поєднати, хоча воно вже не буде таким, як було, чи таким, яким могло б бути.

Останнім часом я займаюся імпровізацією – роблю собі різні імпровізаційні етюди. Це можуть бути етюди у певному строї, або етюди із певним ритмічним візерунком. У цю суботу (25 березня) у приміщенні «Майстер-клас» о 7-й годині буде презентація диску із цими імпровізаціями. Це імпровізації – я не можу точно відтворити одну із них, але можу зіграти щось схоже. Можу відтворити лад, можу відтворити настрій, часом якусь форму.

– Назва цього альбому – «Ночі в Бандуристані», у ньому 15 імпровізованих творів. Що таке Бандуристан?

А чом би бандуристам і не мати свою уявну країну… Це просто хтось колись пожартував, і з часом цей жарт перетворився на марку. Але не торгову.

– Скільки часу зайняла ця робота? Наскільки легко чи важко було його творити?

Це альбом процесу, а не продукту. Я не ставив завдання зробити альбом – мені цікаво було спробувати усі ці речі, потім записати, щоб послухати, що воно таке. Оскільки тепер якість запису навіть не на студійній апаратурі досить добра, вийшло щось таке, що слухалося. Я декому ставив послухати, людям сподобалося, і я вирішив, що варто його пустити у світ.

Розмовляв Валентин Пугачов у рамках музичного проекту УКМЦ «Слухай Україну».