Урочистості в Пекіні з нагоди річниці завершення Другої світової війни, в яких взяли участь лідери Росії та КНДР, в міжнародній пресі назвали «парадом диктаторів».
Особливу увагу ЗМІ привернула «підслухана» розмова Сі Цзіньпін з Путіним про довголіття. Керівник Групи аналізу гібридних загроз УКМЦ Володимир Солов’ян в ефірі 5 каналу розповів про прагнення авторитарних лідерів утримуватися при владі якомога довше завдяки сучасним біотехнологіям. Також в інтерв’ю про перетворення Кремля на молодшого партнера Китаю, та здатність Заходу відповісти на виклик альянсу автократій
Під час урочистостей в Пекіні мікрофон випадково зафіксував розмову Сі та Путіна про довголіття. Чи можемо ми говорити, що зацікавленість Путіна у біотехнологіях є результатом бажання продовжити власне правління?
Бажання продовжити фізичне перебування на верхівці влади притаманне для пристарілих диктаторів. Путін не є виключенням – він давно виявляє інтерес до біотехнологій, які начебто здані пролонгувати життя. В російському інформаційному середовищі не перший рік циркулюють чутки, що одна з дочок Путіна в рамках російської медицини курує напрямок кріоніки та досліджень щодо продовження життя.
Насправді ідея медицинського продовження життя – лише одна з псевдонаукових теорій, які оточення диктатора вкладає в його просякнуту конспірологією свідомість. Мета путінських посіпак очевидна – збагатитись на державних підрядах, які спрямовуються на подібні псевдонаукові дослідження. Однак особисто Путін може щиро вірити, що сучасні біотехнології відтермінують його відхід від влади і дозволять побачити втілення імперських планів.
У випадку китайського керівництва бачимо схожу модель поведінки. Сі Цзіньпін фактично зруйнував усталену традицію регулярної зміни керівництва кожні вісім років. Ця система була запроваджена архітектором сучасного Китаю Ден Сяопіном з метою недопущення тривалої концентрації влади в одних руках. Однак в 2018 році Сі Цзіньпін відмовився від цього правила й нині залишається фактично «безстроковим» правителем Піднебесної. Більшість синологів сьогодні погоджується, що і на наступний чотирирічний термін він залишиться при владі – доки дозволятиме фізичний ресурс. Ми бачимо також активні чистки у верхівці партійного і військового керівництва, що свідчить про прагнення Сі Цзіньпіна сконцентрувати ще більше важелів контролю у своїх руках. З часів Мао Цзедуна жодний лідер Китаю не зосереджував довкола себе настільки великий об’єм владних повноважень. Відтак, продовження власного фізичного існування на чолі держави стає для Сі Цзіньпіна вкрай важливим ресурсом збереження контролю над партійним апаратом.
Наскільки небезпечний союз пристарілих автократів, зважаючи фактор ядерної зброї?
Я не думаю, що вони готові негайно застосувати ядерну зброю. Такий сценарій можливий лише тоді, коли їхнім режимам реально загрожуватиме знищення. Поки що передумов для цього немає.
Навпаки, військовий парад 3 вересня в Пекіні демонструє, що Китай зацікавлений у технологічному домінуванні у сфері безпілотних озброєнь. Російсько-українська війна продемонструвала, що обидві сторони залежать від електронних компонентів, які виробляються в Китаї. Росія на сьогодні критично залежить від поставок готових дронів та комплектуючих з китайських підприємств. У випадку України – навіть ті поставки, що надходять від західних партнерів часто містять китайські деталі, адже багато компонентів виробляються саме в КНР.
Яке значення для Москви має участь Путіна у «параді диктаторів»?
Головна мета Путіна – демонстрація єдності Москви та Пекіна. Ми бачимо, що Росія остаточно зробила стратегічний вибір. Відкинувши всі «пряники», які Путіну пропонував Трамп, Кремль обрав роль молодшого партнера Китаю. Оголошені за результатом візиту Путіна до КНР домовленості про будівництво газопроводу «Сили Сибіру-2» яскраво це підтверджують. Реалізація проєкту триватиме десятиліття, що означає довгострокову залежність Росії від Китаю. Показово, що згідно попередніми умовами китайської сторони Газпром постачатиме природний газ за внутрішньоросійськими цінами. Тобто Москва фактично по собівартості віддаватиме свої ресурси Китаю в обмін на підтримку в поточних та майбутніх загарбницьких авантюрах.
– Як реагують на такий розвиток подій в США, зокрема Дональд Трамп? Чи можна очікувати на відновлення трансаатланичної єдності?
– На мою думку, Трамп в даному випадку не зважає на фактор трансатлантичної єдності. Ключовим є питання – чи сприйняв американський президент візит Путіна до Китаю як особисту образу і удар по авторитету в очах власного електорату.
Нинішня ситуація продемонструвала марність сподівань частини оточення Трампа, що Росію можна буде «вирвати» з китайських обіймів через економічні стимули. З іншого боку, альтернативні варіанти реагування в очах Трампа не є привабливими. Санкційний тиск і зниження цін на експорт російської нафти – це довгострокова стратегія, яка фактично є продовженням політики попередньої адміністрації. Таким чином Трампу доведеться визнати, що він змушений рухатися в тому ж напрямку, що і Джозеф Байден. Враховуючи контекст наближення виборчої кампанії до Конгресу США, Білий дім не може обрати даний сценарій, оскільки це означатиме визнання провалу стратегії команди Трампа на російсько-українському треку.
– А як щодо Європи? Чи здатна вона стати відігравати більш рішучу роль?
– Західна Європа поступово прокидається. Центральна і Європа і країни Скандинавії добре усвідомлює загрозу Росії. Але залишається чимало проблем в механізмах прийняття рішень: принцип консенсусу в ЄС і НАТО дозволяє одній країні блокувати спільну політику, сповільнює реакцію на виклики, які генерує Кремль. Втім на війні, як відомо, саме час є основним ресурсом. Тому нині ми бачимо пошук альтернативних форматів – так званих «коаліцій охочих», які готові діяти без огляду на проросійські уряди в окремих країнах ЄС.
Водночас, ми бачимо інформаційні провали: серед європейських суспільств зберігається низький рівень усвідомлення, що війна Росії проти України – це не локальний конфлікт на периферії континенту, а спроба Москви зруйнувати загальноєвропейську систему безпеки. Впродовж останніх трьох років російські ракети і дрони неодноразово залітали на територію країн НАТО, але реакція досі залишається невиправдано обережною. Це створює в Кремлі відчуття безкарності. Росія діє цілком прогнозовано: поступово піднімає ставки, крок за кроком, перевіряючи, де проходить межа, після якої Захід зрештою дасть пропорційну відповідь.
