8 квітня голова Сумської військової адміністрації Дмитро Живицький заявив, що територія області звільнена від рашистських загарбників. 10 днів до того українська влада повернулась до села Боромля, яке зазнало суттєвих руйнувань. Тепер воно повертається до життя, однак, пам’ять про дні окупації назавжди залишиться у пам’яті жителів села.
– Після обіду ми знову пішли їх шукати. Навпроти сільради біля кафе побачили «газельку», сидить комендант за кермом, кличка у нього Мєдвєдь. Я до нього: де мої хлопці? Мовчить. Я знов запитую. Мовчить. А на порозі двоє стояли, і той, що молодший, автоматом так показує «та-та-та-та»… Я до Мєдвєдя: де? В якому підвалі чи по яких посадках шукати? Де ви їх залишили? Він – ні пари з вуст…
– Я вже зрозумів, що мене жде. І поки лежали всю ніч звʹязані, у мене тільки одна думка була: аби мамка нікуди не пішла нас шукати…
Ми побачилися, коли Боромлю звільнили й Ніна з чоловіком і сином приїхала до Сум. Потрібно було відновлювати банківські картки, купувати нові телефони замість украдених.
– Та, не тільки телефони покрали… Он сьогодні збираємося їхати, Андрій питає, де я кросівки його сховала. Та на місці лежать! Обшукали все – немає. Це коли хату шмонали, то й кросівки їм знадобилися…
У Боромлю рашисти заїхали в перший день війни. Але – транзитом. Потім три дні був шалений обстріл, бомбардування. Гатили по центру села, зруйнували аптеку, дитячий садок, комунгосп, поцілили в будинки… Люди ховалися в підвали, погреби. Нінина родина теж ховалася, забрали до себе й онуків – ті жили в обстрілюваній зоні.
Потім окупанти зайшли ґрунтовно, створили комендатуру.
– Та ми до 18 березня їх тут не бачили, – вулиця віддалена. А тоді появилися. Мимо двору проїхали на кінець вулиці, метрів за 150 від нашого дому. Там поставити шість САУ. Й ото звідти стріляли у бік Тростянця, Буймера… Якось після 15 хвилин стрільби – потім люди порахували – залишилося 50 гільз…
У перші дні тої канонади сельчани ховалися, та потім зрозуміли: стріляють від них, то вже ховалися тільки тоді, коли чули літак. Уночі виходили прислухатися, що відбувається, – техніка гуде, якісь генератори гудуть від центру. Та 23-го прийшов прильот і до рашистів.
Світла вже тоді в хатах не було. Заряджали телефони від генератора (добре, окупанти його не виявили), від акумуляторів машин. Вмикали тільки, як кудись дзвонили: економили та й зв’язок був поганий.
– Я знайшла зв’язок біля сараю, стала набирати, а тут як гатоне! Андрій стояв навпроти – під кухнею, то, каже, дах сараю хвилями пішов.
Справді, великі шиферні цвяхи повитикалися на всю висоту. Хлопці вранці їх позабивали. Чоловік тим часом пішов до двоюрідної сестри, яка живе неподалік: люди сказали, що у неї вікна повилітали. А брати, Андрій із Сергієм, упоравшись із роботою, пішли дзвонити. Кажуть, точку знайшли, де зв’язок бере, і подалися нагору до ставка. Ніна господарювала у дворі, аж тут біжить чоловік, кричить: де хлопці? Вона виглянула за двір – там стояла машина, на якій крутився пеленгатор. Вийшла: хто такі? Чоловіки у формі, різного віку, відрекомендувалися, що вони – деенерівці. «Та дивлюся, – пояснила, – десь мої хлопці пішли дзвонить». «Ми вже їх узяли», – сказали їй.
Розмови, що відбувалися тоді, Ніна досі памʹятає чи не дослівно – напруження ніби записало все на плівку пам’яті.
Керівник групи, кличка Майор, вже солідний чоловік, сказав, що сам із Донецька, пішов воювати, як тільки оголосили мобілізацію: «Вы же по нас стреляете восемь лет».
«Не знаю, хто по вас стріляє. Ми вас сюди не просили», – відповіла.
Пізніше дізналася, що у хлопців забрали телефони. Прямо там, під посадкою, де їх затримали, змусили роздягнутися, шукали татуювань, синяків, – може, від бронежилетів. Забрали телефони й у Ніни та її чоловіка: «Это мы передадим русским братьям нашим на проверку».
Вулицею підійшли й «братья».
– …Хольона форма на них, нашивки такі капітальні – на чорному квадратику білим рамочка вишита і білим – літера Z. Не те, що нарисоване чи якось приліплене, капітально все зроблено. Готувалися, видно…
Найперше, про що запитали, чи знаємо ми Бандеру? Так, – кажу, – це людина, яка боролася за незалежність України. «А вы знаете, что он с Советским Союзом воевал?» Воював, кажу, і проти німців, і проти совєтів воював. А ви знаєте, питаю, що він сидів у лагері фашистському? Вони перестали запитувати.
Деенерівці привели синів, передали їх росіянам. Почали шастати господарством. У погребі знайшли рюкзак із ноутбуками, схований від вибухів, забрали – «на провєрку». Андрій спробував пояснити, що ноути вимкнуті, не заряджені , бо ж світла не було. Ні, «на провєрку»!
І хлопців забирають – на провєрку. Кажу: куди ви їх забиратимете? Що їх перевіряти? Один до дівчини дзвонив, один до друга і до тітки.
– Мы проверим, если ничего не найдем, отпустим через пару дней.
– А як найдете, питаю, тоді що?
– Они отсидят.
– Де відсидять? Де ви у нас їх тут посадите?
– В росии.
– А на якій підставі громадяни України будуть сидіти в росії?
Виразної відповіді немає.
Тоді хлопців посадили в їхній «камаз» чи «тайфун». А документи були в мене, всі їхні паспорти в кишені, при собі тримала. Питаю: от ви їх забрали, повезете кудись у Бєлгород, у них документів немає, як вони вернуться? «Давайте передадим», – запропонував їх старший. Та ні, кажу, давай я з тобою піду й їм сама віднесу. «Нет!» То і я ж вам паспортів не віддам.
Біля двору стояли вже дві машини з пеленгаторами. Старший скомандував донеччанам: всі на дамбу пішли! Ті пішли, щось понесли. Як зрозуміли на вулиці пізніше, понесли міни.
– А поки вони там мінували, цей старший біля мене став розмови вести. Що з 14-го року воює, що «вот в Донецке ваши ставили перед собою людей, чтобы мы по них не стреляли».
А я кажу: далеко ходить не буду, ось поряд Тростянець, мої співробітники там. Ваші серед зими повиганяли людей з хат, виставили разом із дітьми попереду ваших танків, а самі в їх хатах ховалися. Він замовк.
А тоді: «Знаете, что Донецк обстреливают?» А, питаю, Харків хто обстріляв? Він: «Мы. Но только окраины». Та ні, кажу, поки було світло, працювало телебачення, ми бачили – центр розстріляли, в будинок адміністрації ракета прилетіла, – які окраїни? Він знову мовчить.
Потім почав за свободу слова. А, кажу, яка ще свобода? Мені ніхто нічого не забороняє: он супутникова антена, – можу дивитися вас, можу українські канали, – що хочу! І ютюб дивлюся.
Он, кажу, гляньте, на городі бабушка ходить, свекруха, 86 років. Так у вас таку бабушку, яка вийшла з плакатиком проти війни, скрутили ваші омонівці. Якби у нас таке, то люди і тих омонівців би поскручували, і перевернули б той автозак. А це ж по вашому каналу показували. «По какому?» – «Дождь» – «Он у нас запрещен, он опозиционный». – «А у нас не запрещьонний». Це все пропаганда, каже він. «А вы знаете, вот мы приехали с Тростянца, там посадка, и там негры, арабы обкуреные ползут на нас, мы стреляем, а они ползут, они на вашей стороне».
Думаю: що він плете? Не знаю, говорю, за арабів і за негрів, а от ваші, знаю, запрошували сірійських найманців воювати на вашій стороні. Знову: «Это пропаганда». Не знаю, кажу, ваша Скабєєва дорогая про це повідомила, Перший канал, росія…
Знову пауза, потім: «И вы можете говорить, что угодно?» Да, кажу, могу говорить что угодно! «Ну, вы Донецк угнетаете». І знову все – як із телевізора їхнього…
«Вот почему у вас в школах нет русского языка?» А для чого він нам треба, питаю? От у вас росія, яка у вас державна мова? – «Русский язык». А для чого Україні рускій? У нас Україна – значить, українська мова повинна бути.
«У вас на памятниках воинам написано «1939-1945 годы». Так, кажу, війна й почалася в 39-му. «Но Советский Союз воевал с 41-го». Та, кажу, забудь, дорогой, про совецкий союз. Уже не вернете ви його! Він мовчить…
І де він бачив такий напис? Пізніше вже йшла, подивилася, у нас на школі написано «Велика Вітчизняна війна, 1941-1945». Ніхто ще не переробляв. Де він дивився?
Загалом їх стояло чоловік пʹять-шість. Один дуже агресивний. Може, чеченець, бо рудуватий такий, худий, сікався дуже. Як у хлопців телефони взяли, почав перевіряти, а у одного з хлопців був у пошуку курс рубля до долару: «Зачем тебе, у тебя что, долары есть?» – Та ні, відповідає, просто інтересувався.
Я кажу: а які проблеми? Я теж користуюся, перевір: і що таке «буратіно», і «САУ», і як «град» стріляє. Війна іде, я хочу знати, і користуюся інтернетом. То це що, злочин?..
Ясно, ніхто нам нічого не вернув – ні телефонів, ні ноутбуків. Пізніше зайшли в мій Телеграм, а там фотографія деенерівця, що біля двору був. Навіть «сімку» не змінив…
Хлопців забрали в обід. Ніна не знала, що робити. Поїхала спершу до колишньої невістки, щоб забрала дітвору, бо сама вирішила йти шукати синів. Наталка теж сполошилася: попри розлучення, діти батька дуже люблять, днями можуть бути у бабусі Ніни. Домовилися йти на пошуки разом. Та того дня вже не ризикнули: коменданта навряд чи знайдеш, та й ходити у темряві страшно.
А наступного ранку о сьомій, щойно комендантська година закінчилася, сіли на велосипеди.
Ніна придумала версію, аби пояснити, для чого їм терміново потрібні хлопці: мовляв, у Андрія в кишені залишилися ключі від машини, то треба їх забрати, щоб вивезти з-під обстрілу внуків. Та в комендатурі сказали, що коменданта Мєдвєдя немає. Заступник, деенерівець за кличкою Піаніст, заявив, що нічого про хлопців не знає. Поки чекали коменданта, знову жінкам розказали завчено, як наші на Донбасі їх вісім років ображали. Потім порадили йти шукати хлопців у росіян, які розташувалися в колишній ПМК.
Там два солдата, один словʹянської зовнішності, другий – азійської, повідомили, що до них нікого не привозили і знову направили до донецьких. Пішли. Піаніст попитав своїх, чи не знають про хлопців. Коли це молодий один, віку Ніниних синів, підійшов: так, забрали, передали росіянам.
– Питає: «Вы меня помните?» Та вже ж, стояв під двором, водичку попросив попити. Каже: їх розвідка забрала, тут їх немає.
Знову пішли до ПМК, питати розвідку. Вже знайомий азієць сказав, що розвідка буде аж під вечір. Не знаючи, що робити далі, жінки вирішили повернутися після обіду. Та після другої дня у ПМК вже нікого не було. Люди розповіли, що всі виїхали годину тому і застерегли: не йдіть у двір, там можуть бути розтяжки.
– Ми зранку бачили, як деенерівці сумки стягували, домовлялися, куди що покласти, кому передати. Та за своїми думками я не дуже в те вникала. А їх, виходить, почали гнати з Тростянця, то й зазбиралися… Ми знову до коменданта, – його немає! Поруч стояв мужчина, років під 60, у портупеї, як ото в кіно комісари носили; машина біля нього «газелька», назва на ній «Маруська», «уазик» бортовий розмальований. Питає: що ви хотіли? Розказали знову, вже хто зна, який раз.
Пішов він до Піаніста, вернувся: ідіть додому, ваші хлопці вже пішли. Та куди пішли? Ми б зустріли, ви розумієте – одна дорога! Тоді каже: он ідіть туди (на нашу будівлю ЦНАПу), там російська комендатура.
Навпроти сільради біля кафе побачили «газельку», сидить комендант за кермом. З кафе вискочив мужик, гукає: дівчата, йдіть сюди, і побіг назад. Підходимо. Я до коменданта: де мої хлопці? Мовчить. Я знов запитую. Мовчить. А на порозі двоє стояли, і той, що молодший, автоматом так показує «та-та-та-та». Що ти, питаю, показуєш? Думаєш, я не розумію, що ти показуєш? І до Мєдвєдя: де? В якому підвалі чи по яких посадках шукати? Де ви їх залишили? Він – ні пари з вуст. І тут вискакує той мужик із кафе, у нього повен ящик мʹяса, куски такі добротні: дівчата, ось беріть! На біса мені ваше м’ясо, кажу. Синів мені віддайте. Мовчить…
Пішли далі до ЦНАПу: хто старший? Знову все розказала. Росіянин пояснив, що в Боромлі чотири підрозділи їхні, але вони одне з одним не контактують. Так що…
Куди ще йти? Де шукати? Вернулися до ПМК. Невістка згадала: є великий підвал у гуртожитку, може, там вони, може, побиті… Ніна вже не мала сил. Але пошук продовжували. До самого підвалу не пішли, зупинилися біля віконечка. А там якась паличка і натягнута нитка через те віконечко: може, розтяжка? Почали кричати скільки сил: «Серьога, Андрій!»
Їх почули люди, які мимо йшли, кажуть: щойно зустріли ваших хлопців, пішли он туди.
– Наташа вперед побігла, а в мене й ноги не йдуть. Ледве дійшла… Обійняла – живі… Андрій потім казав, що боявся, аби я не побігла їх шукати. А якби я не пішла?..
Ніч вони провели в металевій коробці: чи контейнері, чи будці від машини. Там були покидані старі речі, на них і лежали. Дали увечері гидкі макарони. Хотіли собаці віддати, що там бігав, – так він не схотів. Але у будці був ще один чоловік, років 60-и, теж затриманий з їх вулиці. Сказав, що їстиме, бо не їв уже три дні.
Андрій розумів, що його чекає. Перед цим їх розпитували, чи є сімʹя, діти?
– Сказали, що у Серьоги є. А у мене немає. Ну, кажуть Серьозі, тебе ми ще відпустимо, а тобі – на мене – п*ць… Лежав і думав: головне, аби мамка нікуди не пішла нас шукати… Потім згадав: ключі у кишені, треба буде встигнути Серьозі віддати. І треба так зробити, щоб убили мене зразу, щоб не мучили… Серьога біля мене спав, а мене, як самого буйного, звʹязали жорсткіше. Руки за спиною, за ті вісім годин зовсім затекли. Розвʹязували тільки один раз, як до туалету виводили. Підняли, а я кажу, що йти не можу. Він так спокійно, правда, не смикав: «Ну постой, отходи». Потім знову зв’язали…
Ранком будку відчинили, запитати, звідки ми, чи місцеві? «Ну погодите, через пару часов отпустят». Минуло пів дня. У щілину бачили, що окупанти активно вантажилися: складали на машини якісь пакети, коробки з АТБ, дитячі велосипеди…
Хтось підійшов, відкрив будку, прочинив трохи двері й сказав: «Я оставлю дверь открытой. Когда стемнеет, – уходите». Чекали. Потім почули надворі команду: «Все, сваливаем!» А згодом – тиша. Посиділи трохи – а чого чекати? Потихеньку вийшли, через паркан, через дорогу – до Наталки у двір… Живі.
* * *
– Їм дуже не подобалося, як ми живемо, – розповідає Ніна. – Зайдуть у будинок: глянь, у них ванна, у них туалет у домі! Ніби дивина. А у нас вся вулиця така – хтось будувався, хтось ремонтував… До нашого кума зайшли, він живе з того краю.. Теж телефони у них позабирали, золото жінчине, ноутбук… А у кума в дворі міні-трактор, міні-комбайн – ну товчеться людина на землі. «Аудіо» стоїть, а недавно «джип» купив. Їх це шокувало. Один як глянув, заскакує до кума в двір: «Ну шо, бендера, весело живешь?» Вистрілив у лобове скло «ауді», а потім зайшов у гараж – 15 пострілів у «джип». Готуйтеся, каже, через два дні ми вернемося.
Я вранці бігла хлопців шукати, а жінка кумова потім розповіла: «Побачила тебе і думаю, як хлопців не знайдете, то я вже мотузку підготувала, краще повішуся, ніж вони знову прийдуть і будуть знущаться»…
Та я вірю – не вернуться вони. Хай ідуть до себе…
Алла Федоріна, Суми
31.05.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
