– …Коли ми їздили в Охтирку, Тростянець, проїздили Боромлю, я бачила зруйновані вулиці, підірвані будинки, вибиті вікна, викорчувані дерева… Але довго не було якогось відчуття реальності, було якесь загальмоване сприйняття, ніби це – фільм. Та одного разу мене «пробило». Ми проїздили Малу Ворожбу. Руйнування, якісь будинки вціліли, якісь пошкоджені. Тут – повалений паркан, а поруч – стоїть шматок, і на тому шматку паркана… Чекай, зараз плакати почну… Хтось намагався врятуватися і на паркані написав: «Тут живуть люди». І той напис – це страшно. Не знаю, що там, у тій хаті, ми не заходили… Хочеться вірити, що всі живі й здорові…
І проступило обличчя війни…
За день до початку Ніна захворіла на ковід. Почувалася дуже погано. Зрозуміло, нікуди не виїздила, хоча була, фактично, попереджена.
– …Ми виконували проєкт, і наші грантодавці за добу мені казали: якщо можете, поїдьте з Сум. А куди їхати?.. Тобто, я розуміла ситуацію. І близьким казала: може бути. Вони наді мною сміялися. Ну, а о четвертій годині 24-го все підтвердилося… Я діждалася шостої, почала всім писати. Один із синів ще не знав – їх місто не бомбили, написав мені у відповідь: «Мам, що тобі снилося?..»
До вечора вона дозволила собі хворіти. Та і як не дозволити при температурі за 39?
– Лежала і раптом уяснила: якщо не встану, буду ще довго лежати і помру. І наступного дня встала. Хоч, по суті, вже в аптеку ніяк було вийти, бо навпроти нас – а ми на виїзді з Сум – стояли танки. …Не скажу, щоб був страх. Було якесь нерозуміння і відчуття, ніби ти потрапив у тюрму. Мабуть, психіка відмовлялася приймати це все.
Та поступово обличчя війни формувалося у свідомості. Спочатку невиразне, а згодом – відверто потворне… Одна з перших волонтерських поїздок відбулася до селища під Сумами. Там навколо стояли росіяни, виїхати нікому не давали. А звідти по телефону знайома повідомила: ні в кого ніяких запасів, магазини закриті, а у багатоквартирному будинку – жінки та діти. …Коли все ж прослизнули до селища, застали практично істерику: пропала молода жінка, медсестра. З чоловіком поїхали до обласного центру, коли поверталися –зупинили росіяни. Чоловіка забрали в полон, жінка зникла… Її знайшли тижнів за два, за кілька кілометрів у лісосмузі. Змогли впізнати, хоча була розтерзана ґвалтуваннями, а ще у неї повиривали всі нігті, вибили зуби, викололи очі – хто зна, чи у мертвої, чи ще у живої…
Портрет війни досяг своєї завершеності.
Порятунок – у порятункові
Коли прийшло рішення допомагати людям – стало легше.
– Чому ти все ж вирішила зайнятися волонтерством? Врешті, ти – жінка, так би мовити, поважного віку, могла би сидіти вдома.
– Ага. Мені всі радять у паспорт зазирнути… Я не зазираю, боюся – а раптом дійде, скільки мені років. Ще не дійшло… Спочатку я не знала, що робити. А потім Юля потелефонувала…
Тут робимо відступ. Юля – донька Ніни, одна з багатьох. Загалом їх було 26, дітей, які пройшли через її родину і стали її родиною. Офіційно це називалося дитячим будинком сімейного типу, а Ніна стала однією з перших жінок України, які створили такий. І познайомилися ми з нею колись давно саме в тій якості – не як з керівником громадської організації, не як з активісткою, а як з мамою, яка почала вирішувати соціальні проблеми свої та таких, як сама.
Тож сім’я у Ніни велика. Юля – донька, яка сьогодні живе за кордоном як членкиня згромадження сестер святого Антонія Марії Кларета. Щойно почалася війна, Юля ініціювала збір фінансової допомоги Україні, в ордені почали її збирати. А як передати? Звернулися до Ніни.
– …Діти просто знають, що я – зроблю. Знаєш, це якесь двояке. Я готова щось робити, але якби не підтримка, може, і не зважилася б. А вони настільки в мене вірять, знають, що я не сидітиму. Ну, раз вони знають, отже, буду робити! …Врешті, мабуть, це мене врятувало. Певно, такий стрес був у організмі, що ковід зрозумів: вставай і йди геть.
Людей Ніна та її громадська організація знали – кілька років здійснювали проєкти з навчання в громадах області, ініціювання активістів, надання субгрантів для їх ідей. Та як добратися в потрібне місце? Як, навіть знайшовши машину, аби виїхати, зорієнтуватися, які шляхи безпечні?
– …Двічі мало не нарвалися на орків. Потрапили між двох блокпостів, та якось пропетляли… А нам треба було швидко: домовилася з людиною, а вона – з магазином… Знаєш, це іноді нагадувало отой радянський час дефіцитів: хто головний друг? – директор магазину! Але треба було шукати, купувати, відвозити. Бо транспорт у місті не ходить; якщо щось десь продають – великі черги. І як тій самотній бабці щось купити, якщо вона і з дому не потикається?.. І, уяви, я зрозуміла раптом, що я вмію це робити…
Тут живуть люди
Ніна переконана: війна не міняє людей, вона їх проявляє, показує, що у кого було за душею. Якщо десь ховалося лайно – воно вилізе; якщо хтось був справжнім, але не показав цього, – воно проступить.
– …Усі наші сусіди об’єдналися, почали допомагати, мішки тягали, ящики якісь… Все у сусідки стояло – складу ж не було тоді. Ділили, пакунки формували… Я паперами якось займалася, потім пішла дівчатам допомагати з фасовкою, а вони мені: йди, не командуй, он – до папірців!.. Одного разу потелефонували: останній мішок рису залишився. Ми туди, купили. Їдемо назад, мої мужики кажуть: ну що, на базу? Уже не дім був – база…
Коли шукали машину, аби робити справу, Ніна склала список, почала телефонувати. У відповідь: хтось не може, другого немає, третій «сплигує»… Хоч пішки йди! Вже в легкій паніці згадала про Сергія. Друзями ніколи не були, просто знали одне одного. Почала пояснювати, а він: «Прямо зараз під’їхати?» І поки не пішов у армію, хоча вже й пенсіонер, мотався за їх справами. Ніколи не питав, як бензин дістати, сам заходив віддавати самотнім пакети з допомогою…
– …Я тільки один раз зайшла до людей – і більше старалася не заходити. Там із порогу почали плакати, дякувати. А я ніби винною почувалася. І зрозуміла: все буду робити – шукати, домовлятися, діставати, їздити, але не це…
Поки ми розмовляємо у маленькій кав’ярні, Ніну раз за разом перериває телефон. От і знову: «Так, у мене… Ключ у сусідки… Зайди і візьми…» Й уже мені: «Ну, прохідна…»
– …Взагалі мені завжди щастить на хороших людей. …А пам’ятаєш вареники?
Звичайно, пам’ятаю. Тоді Ніна заїхала «по дорозі». Щось поговорили про справи, вона вже сідала в машину, як чоловіки звідти: «А вареники?». Виявилося, перед цим вони завозили продукти на кухню, де дівчата готували для Тероборони. Ті саме зварили вареники, тож наполягли, аби пригостити Нінину команду. Пакет із пластиковою мисочкою смачних гарячих вареників із картоплею перепав і нам…
– …А хліб? От коли його не було перші тижні? Якісь дві жінки за дві вулиці від нас почали пекли хліб. Всі ставали в чергу і кожен приносив, хто що міг, щоб у них було з чого пекти. Але то були булки, а я їх не їм. Я тоді казала: тепер я знаю, як пахне мир, – чорним свіжим хлібом. І Оксана десь вистояла в черзі, купила мені. І уяви – не шкода було дефіцитного бензину, мотнулися, щоб я його забрала…
Виховання жорстокості у жінок поважного віку
І той напис на сільському паркані. І розтерзана медсестричка з села під Сумами. І розстріляна неподалік їх дому машина – просто тому, що танки росіян ішли повз, а легківка з чоловіком, дружиною та маленькою дитиною стояла на узбіччі. І син Юрко, який плакав у госпіталі й усе повторював: «Мам, я ж йому обіцяв… я йому обіцяв…». А вийшло, що побратим прикрив його від смерті, але сам отримав поранення. І Юрко, теж поранений, без змоги надати допомогу, сидів над ним і казав: «Усе буде добре, ти житимеш», – і так дві години, поки побратим не помер. Син зараз знову на фронті, хоч рука ще погано працює… Інший, Андрій, після контузії лежить у Чернігові… А про Сергія не знає, де він воює, бо той все життя таким був: то зникає, то знаходиться…
– Ці місяці – як один день. І коли я кажу, що мені не страшно, – це я своїм дітям так кажу, – то просто померти ніби й не страшно. Страшно, що все руйнується – твоє життя, життя твоїх людей. І ти весь час дивишся новини, аби взнати, що там із кимось із твоїх. Спочатку новини не вимикалися цілодобово. Потім зрозуміла: так не можна. І ввімнула фільм. Спитай – досі не згадаю, що я дивилася. Але мене попустило. Мабуть, ми всі пережили, а врешті зрозуміли – життя продовжується.
А навички… Я розумію, що стала жорсткою. Друзі помічають, що зараз я можу відповісти, не замислюючись. Раніше боялася образити, зараз можу. Це жахливо… Але страху… Не знаю, може, після війни, коли випустиш все це, буде страх. Взагалі я передбачаю, що після війни у багатьох будуть великі проблеми. Поки ти в процесі, щось робиш, не страшно…
Після однієї поїздки Ніна була в хорошому настрої, розповідала: «На блокпосту стояли наші, холодноярівці, і знаєш, такі вони споряджені, такі оптимістичні, такі ввічливі, такі, мені здалося, ситі… Я кожного готова була обійняти».
Тоді вперше вона побачила підбиті російські танки.
– Уявляєш, там дійсно табуретки стоять металеві! Я не вірила до цього. Прикручені табуретки – і все. А я запитую: де трупи? Віриш, мені хотілося, щоб там лежав труп. Мені кажуть: там попіл лежить, там все згоріло, бач, башту знесло і все інше, ото тільки табуретки залишилися. А мені хотілося, щоб там лежав труп. І тоді я злякалася сама себе. Я ж ніколи людині не могла побажати смерті. Ні, я запальна, можу сказати щось, але ніколи не бажала нещастя… А тут мені хотілося, щоб їх зовсім не було. Зовсім. Зовсім на Землі. І не шкода нікого… І це я. Розумієш?.. Я ходила на сповідь. Але мені не допомогло. У мені досі це лишилося…
Кому потрібна допомога?
Вони звикли працювати не за списками. За час попередньої роботи мали в різних місцях людей, яким довіряють; якщо не мали – шукали через знайомих чи через знайомих їх знайомих. Бо приїхати в чужу громаду і просто щось роздавати за принципом «у кого який статус» – не діло.
– Я б могла взяти базу у соціальних служб, та й у нас вона є: багатодітні, кризові родини і все таке. Але ж ця база й у мирний час повинна оновлюватися щонайменше раз на місяць! Адже сьогодні тобі потрібна допомога, а завтра ти вже сам став на ноги.
От я пенсіонерка. Це пільгова категорія – за статусом. А ще діти роз’їхалися, значить, я самотня. Але ж мені нічого не треба. Нічого. А хтось молодий, здоровий, от вчора втратив роботу. І він би радий кудись піти, але куди – нирку продавати? Або, наприклад, чоловік пішов у Тероборону. Це зараз вирішилося, їм почали щось платити, а три місяці нічого не платили! Тобто, вони взяли автомати і пішли нас захищати – молодці, спасибі їм! Але ж сім’ї залишилися, їх годувати треба – з чого? А вони не в списках!
Тероборона у мене взагалі болюче місце… Як їздили через блокпости, завжди запитували: що треба? І якось їдемо, моква, стоїть один, ну такий сопливий – не дихає… Питає, що веземо. Везли продукти. Він: ні, мені б ліки… Поїхали, а тут дорогою – аптека. Хоч там практично вже нічого не було, зайшла, питаю спрей для носа. Кажуть: один лишився. Хапаю той спрей, кажу: їдемо назад. Хлопці: куди – бензину немає, додому не доїдемо! Кажу: їдемо. Передала йому ліки…
А якось проїхали блокпост, доганяємо двох солдатиків, ідуть, мабуть, у магазин. Сідайте, підвеземо. Сіли. Запитую: вам щось треба? А один сидить, років 20, пушок ще на щоках, юний зовсім. І таким змученим голосом: курити немає… І тут я ловлю свою фразу, що ледь не зірвалася: а мамка тобі дозволила? І думаю: от вони стоять, його, боронь Боже, уб’ють, а курити йому мамка, може, ще й не дозволила… Не можу, – відвертається Ніна.
…Тому, коли вони везуть у громаду «гуманітарку», то намагаються мати «свою» людину, яка знає місцевих не за списком, а по-людському. Взагалі, вважає Ніна, «гуманітарка» розбестила декого з тих, хто тривалий час роздавав і від цього відчув благодійником себе особисто. Такі вже не бачать людей. І якщо громадські діячі чи чиновники в щось подібне перетворюються, їх треба прибирати.
Два приклади з поїздок Ніниної команди. Напередодні у село, що побувало в окупації, дали запит старості: які потреби? Отримали відповідь, де в переліку, зокрема, – холодильник, нічні штори, халат, віник… Коли приїхали, виявилося, що людей, на чиї потреби посилалися, не зібрали. Чекали волонтерів сама староста та двійко-трійко її помічників. Дуже ввічливо старості пояснили, що будуть віддавати допомогу не через неї, а безпосередньо людям. І що благодійники забезпечують найнагальніші потреби, до яких нічні штори і халат не входять. Звісно, на волонтерів подивилися, як на ворогів. Але вони віддали допомогу людям у руки: постільну білизну, посуд – каструлі та сковорідки, а ще – електрочайники. Щоб зробити гарячого чаю, щось зварити, на чомусь поспати, бо ж окупанти подекуди вигрібали все.
У другій громаді іншого району зі старостою познайомилися вже по приїзді. Поговорили, вирішили питання з допомогою, запитали про інші важливі потреби. Два дні староста думав, потім написав одне речення: 250 дітей військовослужбовців. Ніна знову: напишіть потреби! Він знову одне: допомога дітям військовослужбовців… З ким працювати надалі? Відповідь зрозуміла.
«Я не вірю, я знаю»
– У що ти віриш сьогодні?
– Що все буде добре. І я не вірю – я знаю. А інакше як може бути, скажи? Пам’ятаєш зі школи монголо-татарське іго: куди бігло, де зупинялося. Ну, на Волинь точно добігало, бо у моєї мами розкосі очі – точно ще з тих часів. Але будь-яке зло все одно піде. Можна вірити, що Господь зла не допустить. Можна вірити, що ми цього не допустимо. Але не допустимо. Якби я в це не вірила, не знала цього, то який сенс і жити, і бовтатися? Я все згадую тих жаб… Пам’ятаєш казку: одна била лапками в глечику з молоком, поки не збила масло. А друга зразу пішла на дно. Я так не хочу. Я хочу бовтатися.
Алла Федорина, Суми
11.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
