Династія лікарів Боришкевичів у Ніжині, що на Чернігівщині, добре відома. Не одне десятиліття вони сумлінно виконують свій обов’язок – лікують ніжинців. Сергій Боришкевич був завідувачем кардіологічного відділення Ніжинської міської лікарні імені Миколи Галицького, дружина Люба ледь не до 80-ти років очолювала інфекційне відділення. Закінчивши медінститут, за направленням відпрацювали 10 років на Ічнянщині, у Парафіївській районній лікарні, а потім переїхали до Ніжина. «Все життя, з шістнадцяти років, у медицині», – з посмішкою говорить про свою маму лікар-травматолог Віктор Боришкевич. Важко описати, скільки городян вдячні родині за порятунок.
Ранок 24 лютого подружжя Віктор Сергійович і Наталія Вікторівна зустріли, як завжди, на роботі. Страшна звістка про початок війни сколихнула всю Україну. Лікарі ж добре розуміли, що доведеться працювати з останніх сил. Адже Віктор Сергійович – травматолог, Наталія Вікторівна – завідувачка інфекційного відділення.
Пекло в лікарні розпочалося з перших днів вторгнення. Вже ранком 24 лютого до травматології надійшли перші поранені з аеродрому ДСНС, куди прилетіли перші ракети, сповістивши про повномасштабне вторгнення і залишивши десь позаду мирне життя. Ніжин прийняв перший удар.
Про роботу
«Ту добу я був на чергуванні. Заступив о 16-й і о 8-й ранку мав змінитися, – розповідає Віктор Боришкевич. – Після перших вибухів наше відділення прийняло перших потерпілих. Ми всім відділенням поринули в роботу. А її вистачало. Чи був страх, шок? Ні! Ми розуміли, що потрібно мобілізувати всі сили і працювати. Адже від нашого вміння і злагодженості в роботі залежало життя людей».
Про воєнні будні міської лікарні
«У перший день вторгнення з інфекційного відділення Ніжинської міської лікарні ми підготували до виписки всіх, хто міг би лікуватися амбулаторно, – розповідає завідувачка інфекційного відділення Наталія Боришкевич. – Залишилися тільки «лежачі» тяжкохворі та ті, хто мали діагноз COVID-19. Відділення, колектив були готові прийняти поранених у разі необхідності».
Проте, на щастя, «інфекція» навіть під час бойових дій навколо міста виконувала свої функції.
Справжній бій на передовій життя прийняли на себе хірургічне та травматологічне відділення. Поранені поступали постійно. Необхідно було надати першу медичну допомогу, підготувати до операції, зняти шоковий стан. На це були хвилини, а потім – години операції, де пораненого, бувало, збирали по частинах, боролися за життя вже бригади хірургів, травматологів, анестезіологів, медсестер. Найскладніший час для лікарів був тоді, коли одночасно привозили до приймального відділення десятки поранених. Необхідно було, як не жорстоко це звучить, «відсортувати» тих, кому медичну допомогу необхідно було надати першочергово. Цивільна лікарня перетворилася на військовий шпиталь. Війна. Вона вимагає швидких дій у найскладніших ситуаціях. І майбутній результат спасіння пораненого залежить саме від наданої першої допомоги, від її вчасності та професійності.
«Травматологія і хірургія міської лікарні іноді нагадували вулик, – говорить Віктор Боришкевич. – У хірургічному, травматологічному, іноді й у приймальному відділеннях були зайняті всі операційні столи. Працювали хірурги, травматологи, анестезіологи разом. Ми рятуємо ногу пораненого, а одночасно хірурги працюють над травмами черевної порожнини. Мінно-вибухові рани – це щось страшне. Уявіть, везуть на каталці пораненого бійця, а елементи кісток сиплються на підлогу… Згадалися лекції і з військової хірургії, травматології. Навіть уві сні не міг би уявити, що мені це згодиться. Адже цивільна і військова травматології досить різні речі. Проте ми справилися».
Нині Віктор Сергійович спокійно згадує жахіття тих днів, коли лікарня здригалася від вибухів, а сирени повітряної тривоги стали звичними і не заважали рятувати життя бійців. Вони виконували свою роботу, були вірні клятві Гіппократа. Своє «бойове хрещення» в травматології отримали й лікарі-інтерни Олександр Лях і Юрій Захарчук. Вони з честю витримали шалене навантаження, яке не властиве для лікарів цивільної лікарні. Завжди поряд був досвідчений лікар із Києва, зять Євген. Так сталося, що з початком бойових дій він вже не зміг потрапити до себе в столичну клініку. Для Віктора Сергійовича це була особлива підтримка.
Про будинок
29 березня розпочалося традиційно. Наталія Вікторівна в інфекційному, Віктор Сергійович – у травматологічному відділеннях. Цього дня була призначена чергова операція бійцю. У юнака від вибуху постраждала нога. Завдяки вмінню лікарів її вдалося врятувати. Була розроблена методика лікування. Кілька операцій, реабілітація – і юнака можна було виписувати з лікарні.
«13:45 – цей час у нашій родині вкарбувався в пам’яті на все життя, – говорить Наталія Вікторівна. –Зателефонували сусіди і повідомили страшну звістку: в будинок потрапив снаряд «Смерчу»… Що відчувала в цю мить? Пустоту в душі… Що за мить втратили все, про що дбали протягом життя. Це якась частка секунди. А потім: як там діти – Саша, Катя, внучка Соломійка? Вони ж залишилися вдома».
Не пам’ятають, як доїхали з чоловіком додому. На вулиці було людно, метушилися рятувальники, поліція. У дворі – величезна, метрів шість, вирва від ракети.
«Ми відразу кинулися шукати дітей. На щастя, під час вибуху вони були в підвалі. Катю витягли відразу, а внучку Соломійку і доньку Сашу засипало повністю. Доньку виявили по витягнутій руці, яку не засипало, – розповідає Віктор Сергійович. – «Швидка» забрала Сашу, привезли в лікарню, я їй накладав гіпс особисто. Каті зшивали рану на голові. На щастя, все нормально. Підвал урятував дітей. Бетонні стіни витримали ударну хвилю, не піддалися руйнації. Я його робив добротним. Тут у нас могла розміститися вся велика родина. А ще, мабуть, якась сила оберігала нашу родину. За годину до вибуху Саша вимкнула газовий котел, що й не дало можливості після вибуху статися пожежі».
Розбирати залишки будинку допомагали ніжинці. На щастя, не постраждали і знайшлися всі документи. Віктор Сергійович, ризикуючи життям, шукав їх під завалами будинку. Небайдужі ніжинці організовували суботники, приходило багато бажаючих. Невідомо звідки з’являвся інвентар, рукавички, хтось готував обіди. Містяни несли продукти, одяг, все необхідне для життя.
«Ми щиро вдячні всім , хто нам допоміг у цю тяжку і непросту хвилину для нас, – продовжує Наталія Вікторівна. – Ми були оточені увагою, людським теплом. Ми це відчували. Нам допомагали люди, яких ми не знали, ніколи не бачили. Доземний уклін нашим сусідам Анатолію та Оксані Ярмакам. Саме вони стали першими свідками лиха і першими кинулися на порятунок дітей. Ніжинці, друзі, колеги – ви неймовірні!»
Головний лікар лікарні Олександр Костирко дозволив родині у перші тижні тимчасово пожити в інфекційному відділенні, де їм виділили дві палати. Згодом сім’я переїхала у квартиру до батьків Віктора Сергійовича.
Нині на подвір’ї кипить робота. Вже підготовлено фундамент для будівництва нового будинку. Погода внесла свої корективи: дощі тривалий час не давали залити фундамент. І досі на картковий рахунок родини з усього світу надходять кошти від вдячних пацієнтів, які прагнуть допомогти тим, хто свого часу врятував життя їм.
Віктор Сергійович згадує, як вперше побачив свій зруйнований будинок: дах тримався на східцях і фортепіано «Україна», які не дали повністю впасти будинку і дали змогу дістати документи, інші найнеобхідніші речі.
Про людяність або Як огірки, сало і самогон врятували життя
Цю історію Віктору Боришкевичу розповів пацієнт, якого він рятував від тяжкого поранення.
«Під Черніговом точилися жорстокі бої. В одному із сіл Збройні Сили України тримали оборону, щоб захистити обласний центр. Село було оточене ворогом, порушені всі логістичні зв’язки. Біля хатини, що стояла на околиці села, зупинився військовий. Біля хвіртки побачив бабусю. У військового щось защеміло в душі: «Бабусю, у вас хліб є?» – спитав. «Звідки, синок, лавка зачинена, розбомблена, ніхто не привозить», – відповіла старенька.
Військовий дістав хлібину і простягнув літній жінці. Вона не хотіла брати, проте умовляння зробили свою справу.
Ворог все частіше обстрілював Чернігів та село. Наші воїни тримали оборону. Один із снарядів розірвався поруч. Темінь в очах. Коли військовий прийшов до тями, поряд нікого не було. Страшенно боліла нога. Йти не міг. До найближчої хати далеченько. Стримуючи біль, кусаючи губи, він доповз до будинку. Кілька разів втрачав від болю свідомість. Не пам’ятає, як потрапив досередини, де на ньому взявся чужий одяг. Одного дня в двері постукали, зайшли російські військові. Вказуючи на чоловіка, потребували документи. «Це мій племінник, з Чернігова приїхав. Його ранили», – сказала жінка. Рашисти вимагали паспорт. На щастя, там була чернігівська приписка, яка і врятувала нашого захисника.
Кілька днів жінка сама надавала допомогу пораненому. Годувала салом та огірками, рани обробляла самогонкою, робила з неї компреси, перев’язувала.
Як тільки стало можливим, бійця направили до травматологічного відділення Ніжинської міської лікарні. Лікарі були здивовані, що старенька змогла призупинити сепсис на такій складній рані і таким чином врятувала чоловіку кінцівку.
Далі над ним чаклував Віктор Боришкевич. Ногу врятували. Провели кілька операцій. Нині цей військовий щиро дякує своїм рятівникам – жінці з-під Чернігова та лікарю з Ніжина. Досі підтримує зв’язок з Віктором Боришкевичем, телефонує, вітає зі святами.
«Досі надходять кошти нам на картку. Ми не знаємо багатьох. Шлють військові, які проходили лікування в травматологічному відділенні. Ми щиро вдячні всім, хто простягнув нам руку допомоги в тяжку для родини хвилину. Низький уклін Вам. Нехай береже Вас Господь і над нами якнайшвидше буде блакитне мирне небо», – зазначає Віктор Боришкевич.
Нині Віктор та Наталія Боришкевичі працюють у звичному для них ритмі. Лікують. Рятують пацієнтів, щовечора поспішають до свого будинку і сподіваються, що незабаром він радісно відкриє для них двері.
Валерій Кичко, Чернігівська область
24.08.2022
Фото автора та з особистого архіву родини Боришкевичів
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
