«Медики зараз працюють просто на межі героїзму. Навіть коли оголошують сигнал тривоги, вони не припиняють працювати. Деякі вже впродовж трьох дій не можуть поїхати додому. Всі допомагають один одному. Всі згуртовані, медперсонал дуже переймається. Вони розуміють, що це стресова ситуація, і діткам не дуже зручно там внизу, і матусям. Тому вони намагаються створити якісь умови. Знесли туди меблі, ковдри, ліжечка з підігрівом для малюків. Адже більшість часу ми проводимо у бомбосховищі. Нам дозволяють піднятися в палати на кілька годин», – так в одному з інтерв’ю на третій день вторгнення описували ситуацію в пологовому будинку.
Десятий місяць пліч-о-пліч з військовослужбовцями та цивільними в зоні бойових дій стоять медики України. На війні їх завжди не вистачає. У таких випадках нерідко на допомогу приходять ті, для кого людяність – еліксир від усяких хвороб.
ДОРОГА ЖИТТЯ СТАЛА ДОРОГОЮ СМЕРТІ
Неймовірну історію порятунку Антоніни Скреки із Кувечичів Чернігівського району переповідають, мов легенду. В окуповане село Льгів російські військові привезли поранену закривавлену і непритомну жінку 7 березня. Незнайомку прихистило подружжя пенсіонерів, а від ймовірної смерті врятували далекі від медицини сусідки Антоніна Клевець та Інна Бойко. Ветеринар за фахом, Тоня оперувала без анестезії, інструментами, які раніше використовувала лишень для порятунку тварин, кулю витягала з рани голими руками. Перукарка Інна виконувала роль асистентки.
Село Кувечичі, як і довколишні населені пункти, було захоплене в перші дні війни. Отож Антоніна Григорівна Скрека мала розв’язати непросту дилему: везти чоловіка Миколу, який потребував гемодіалізу, до Чернігова на вкрай необхідну процедуру під обстрілами чи залишати його вдома (щоб помирав у муках). Гемодіалізу він потребував тричі на тиждень. 26 лютого була крайня процедура – до Чернігова звозив односельчанин.
Читала, що якщо токсини не виводити, то людина помирає від отруєння ними організму. Без гемодіалізу, якщо нирки не працюють, хворий проживе з тиждень, якщо ж трохи функціонують – два. Миколі гіршало, бо нирки працювали слабо: ще день-два, і він би не зміг сісти за кермо автомобіля. Антоніна Григорівна – не водій.
Відтак 7 березня вранці вирішили їхати, усвідомлюючи небезпеку. «Ланос» обвішали білими тканинами. Велике біле полотнище Антоніна Григорівна тримала і в руці, за вікном авто. Спершу на трасі з села до обласного центру було тихо і спокійно. Коли виїхали на об’їзну дорогу, жодних інших машин не бачили. Неподалік Нового Білоуса шлях перекривало накидане гілля. Жінка вийшла з автомобіля, щоб розчистити проїзд. Обстріл з «Ураганів» застав зненацька. Вона заскочила в машину, яку вже трясло від обстрілів. Чоловік загинув, а жінка якось випала із салону «Ланоса» й потрапила під кулі.
Поранена Антоніна Скрека лежала на узбіччі, шокована від болю. Білу шматину, наскрізь просякнуту кров’ю, не випускала з рук. Вона думала, що одна з куль вцілила в серце й чекала останньої хвилини. Та воно ж зліва, а нестерпно пекло – справа. Антоніна не пам’ятає, коли відкрила очі й побачила чужинців. Просила російських військових добити її, бо страх лежати і повільно помирати на холодній землі переважував волю до життя. Та окупанти не застрелили, а чомусь забрали з собою. Тільки під вечір напівпритомну завезли у село Льгів, що за 15 кілометрів від Чернігова. Документів чи будь-яких речей при ній не було. Привезли до обійстя пенсіонерів Ганни та Василя Пінчуків.
Подружжя не розгубилося: розрізали закривавлений і пошматований одяг, витягли із закоцюблого «панцира». Зігріли в грубі води (світла й газу в оселі не було). Ганна Дмитрівна обмила жінку, як змогла. Ліків не мали – тож полегшити страждання пораненої не змогли. До ранку не зімкнули очей, а тоді покликали рятівниць.
ТІЛО – КРИВАВА РАНА
«Зранку 8 березня до мене прибігла схвильована сусідка й подруга Інна Бойко. Каже: «Треба оглянути одну жінку. Вона може померти», – розповідає при зустрічі Антоніна Клевець. – Правда, чоловік попередив Інну: «Якщо жінка помре, то на вас буде кримінальна відповідальність». Ми не вагались і не сумнівалися, що чинимо правильно. Тоді не думали про наслідки чи відповідальність: треба було рятувати».
Тіло незнайомки – закривавлене й геть посічене осколками. Поранення живота. Пробита грудина, а під грудьми – глибока рана, в якій застрягла куля. Кривавила рана на спині. Ледь жива, жінка важко дихала, адже минула вже доба з часу обстрілу автомобіля. Вона потребувала невідкладної медичної допомоги, але лікаря у Льгові не було. Сподіватися на приїзд в окуповане село «швидкої» не доводилось. У сусідній хаті оселилися окупанти. Вони знали про поранену жінку (як і все село) й могли нагрянути в будь-яку мить.
Антоніна втратила багато крові, а рани не тільки кровили, але вже й інфікувалися. Загибель чоловіка стала психологічним шоком – їй не хотілося жити. Ветеринарка з перукаркою були рішучими й дослухатися до бажань пораненої не збиралися.
Інна Бойко була впевнена, що жінку врятують. Ця віра окрилила й Антоніну Клевець, яка побігла за інструментами. Скальпель, пінцет, ножиці, голки, стерильні нитки, затискачі – все прихопила з собою. Знайшли трохи ліків, перев’язувальний матеріал, антисептик. Тоня оперувала, Інна – за асистента.
КУЛЮ ДІСТАЛА ГОЛИМИ РУКАМИ
Удвох вони ще раз ретельно оглянули жінку, обробили всі рани. Тоня оглянула все тіло. У рані під грудьми намацала кулю. Із неї вже витікав гній.
«Зрозуміла: якщо кулю не витягти і не зашити рану, то поранена точно помре від інфекції. Спробувала раз, вдруге й втретє захопити її пінцетом, але нічого не виходило. Куля була важка для нього. Лишалося «ловити» руками. Обробила їх і, хоча й не відразу, таки ж вхопила кулю, – згадує Антоніна. – Зашивала рани і на животі, й під грудьми, обрізала шкіру, що вже підгнивала, по живому. Жінка, звісно ж, кричала. Кричала на все село. Особливо коли зрізала обгорілі шкіру й м’які тканини. Знеболити не було чим. Інна дала їй в рота рушник, попросила стиснути його зубами – і все. Тому поранена так кричала від болю».
У наступні дні ходили через дірку в паркані, бо боялися йти вулицями окупованого села. Ходили до хати Пінчуків городами, а російські військові заради розваги іноді стріляли їм під ноги з ганку сусіднього будинку.
Антоніна робила ін’єкції, перев’язувала рани. Вмовляли й переконували жінку вставати, їсти, боротися за життя. Рятівницям було все рівно, звідки і хто вона. Не відчували страху, а що ж буде, якщо щось не заладиться. Рятували матір, яку вдома чекали діти й онуки. Обидві в розмові зізнаються, що зробили би все знову попри ризик і небезпеку.
Запитую в Тоні, чи завжди вона така смілива й рішуча в діях. Моя співрозмовниця усміхається і заперечує: «Яка сміливість? Спершу руки тремтіли, бо я ніколи не зашивала людину. Треба було рятувати, і ми з Інною це зробили».
На подяку не розраховували, про наслідки не думали – вірили, що врятують. Нині обидві переживають, як Антоніна Скрека почувається. Бо ж осколкові поранення множинні, а рана на спині довго не гоїлася (не змогли в перший день її добре обробити – у пораненої не було сили витерпіти дикий біль).
СПІЛЬНА МАЛЕНЬКА ПЕРЕМОГА
Герої публікації нині живуть звичними турботами-клопотами. Антоніну Клевець відразу впізнаю у ветеринарній клініці, куди приношу свого кицика. Вона ніжно гладить тваринку, а кіт довірливо дивиться їй в очі. Стільки в її голосі доброти, а в жестах – ласки. Тоня і в житті така – мов тихе сонце: добра, людяна, готова допомогти ближньому, зарадити чужій біді.
Інну Бойко теж знаю давно, бо перукарня, в якій вона працює, неподалік мого будинку. Невисокого зросту, тендітна – а виявилося, що така відважна й мужня. Звичайні жінки – без найменшого натяку на героїзм.
«Коли всі знають, що щось зробити неможливо, приходить нахаба – і робить це. Отоді в усіх очі відкриваються. Тому я думаю, що ми з Тонею – трохи нахаби, – резюмує Інна. – Коли Тоня поклала мені в руки кулю, то була наша з нею маленька перемога».
Господиня оселі Ганна Дмитрівна Пінчук годувала неждану гостю з ложки, допомагала підніматися з ліжка, виходжувала. Хоча й роками вже немолода. Чоловік в усьому допомагав. Чи могли відмовитися від такого клопоту? Могли, але не відмовилися.
БІЛЬ МУЧИТЬ УВІ СНІ
Антоніна Скрека пробула у Льгові 21 день, перш ніж виїхала з села попутнім авто. Від Довжика, куди її довезли, йшла додому 4 кілометри пішки. Хоча посічена осколками нога сильно боліла. Коли дошкандибала до Кувечичів, місяць не виходила з двору. Не могла добратися й до лікарні: боялась ще раз проїхати тим шляхом. Живе з уламками в ногах, у спині та із пекучими спогадами.
Понад вісім місяців минуло від трагічної події. Та Антоніні Григорівні, як зізнається в телефонній розмові, все важче згадувати й розповідати про пережите: смерть чоловіка, поранення, страх і розпач. Біль – фізичний і душевний – накриває уві сні. Вдень жінка клопочеться по господарству, шукає, «чим зайняти руки» (робила окопні свічки для захисників). Вночі ж обсідають думки: чи правильно вчинили, вирушивши в дорогу (хоча іншого виходу й не було)? Душа й серце сповнені вдячності всім, хто рятував.
«Я – проста жінка. Я не думала, що в нас може бути стільки добрих людей, які, ризикуючи життям, будуть надавати допомогу людині, яку вони ніколи не бачили. Земний уклін усім людям, усьому селу», – скаже Антоніна Григорівна в ефірі «Суспільного Чернігів». Скаже проникливо, щиро й просто.
Фото Олени Гобанової та авторки
Ольга Чернякова
19.11.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
