Анастасія та Валерій познайомилися взимку сім років тому. Вона – школярка, він – військовий-контрактник. Зеленооку і веселу дівчину з дзвінким і щирим сміхом він запримітив відразу. До неї підійшов хлопчина з квітами. Валерій зреагував миттєво – закинув незнайомку на плече і промовив: «Вибач, хлопче, я поспішаю». Саме тоді він її і забрав – у своє серце, у своє життя.
Такий він і був: рішучий, сміливий, відповідальний, любив життя і свою Настуню. І ніколи б її не залишив, але куля ворога забрала його назавжди. Валерій був військовим – понад 10 років служив у Збройних Силах України. Завжди говорив: «Мамо, дякую тобі, що я українець. Я так люблю Україну, нашу землю, українців».
Валерій Болгов посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
НАЙЩАСЛИВІШІ РОКИ – ЦЕ БУЛИ РОКИ НАВЧАННЯ
«Найщасливіші роки – це були роки навчання, бо ми були разом, – розповідає Анастасія. – Валера навчався у Харківському університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба, а я – в Державній академії культури.
За спеціальністю я – акторка драматичного театру і кіно. Валера завжди прибігав до мене на вистави, жодної не пропустив. Навіть бувало, що по декілька днів грали одну й ту ж п’єсу, але він все одно приходив. Він мені говорив: «Я би дивився і слухав тебе вічно».
14 жовтня 2018 року, на Святу Покрову Валерій та Анастасія побралися, відгуляли весілля. У 2020 році закінчили виші і переїхали за направленням Валерія до Миколаєва. Він служив у десантно-штурмових військах 79-ї окремої аеромобільної бригади.
«Лише шість днів побув удома, допоміг облаштуватися і – на службу, – згадує Анастасія. – За три роки подружнього життя якщо скласти весь час, коли Валера був удома, то назбирається лише чотири місяці. Але я завжди відчувала його присутність, він завжди дбав про мій спокій і комфорт. Доводилося декілька разів переїжджати, але він, навіть не будучи вдома, міг організувати мій переїзд, знайти житло. Завжди з будь-якого питання давав мені слушну пораду. Дуже важко, боляче і самотньо без нього».
ДЯКУЮ ТОБІ, МАМО, ЩО Я УКРАЇНЕЦЬ
Валерій у лавах Збройних Сил України – понад 10 років. У 2015-му добровольцем став на захист Батьківщини, захищав територіальну цілісність України в Донецькій та Луганській областях. Добре знався на картах та техніці, читав книги про тактику ведення бою.
У 2017 році за підсумками проведення бойових стрільб отримав відзнаку «Кращий командир зенітної установки ЗУ-23». Нагороджений медалями «Учасник бойових дій», «Ветеран АТО». Але нагороди для нього не були важливими, йому було достатньо поваги і розуміння з боку особового складу. Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагороджений посмертно.
Він завжди говорив, що всі професії важливі, але захищати Батьківщину – найважливіша. Ніколи не скаржився, що важко. Був випадок, коли з побратимами діставалися своїх позицій, з провіанту на сім чоловік мали лише пляшку води і мішок кукурудзяних паличок, але дійшли, вижили. Хоча завжди з гумором говорив: «Все у нас добре, живемо в хоромах і їмо делікатеси».
Молодий офіцер завжди дбав про свій особовий склад. Був командиром зенітно-ракетних військ, командиром підрозділу, потім – взводу, пізніше – роти. Брав участь у бойових діях поблизу міст Лиман, Сєвєродонецьк, Райгородка, Щастя, Ямпіль.
Посилено займався спортом, був кандидатом у майстри спорту, і змушував усіх своїх хлопців тренуватися. Говорив:
«Ви повинні бути сильними і витривалими. Одного я винесу з поля бою, а всіх – ні, тож у першу чергу мусите дбати про своє життя». До його порад прислухалися, його поважали. Бувало всякого під час служби: хлопці втрачали сили, надію – але Валерій завжди підтримував, мотивував, знаходив потрібні слова, надихав. Де сам черпав сили?.. Можливо, у щирій любові до України, у прагненні жити у вільній країні, у смс-повідомленнях від коханої дружини, у підтримці рідних. Завжди говорив: «Мамо, дякую тобі, що я українець. Я так люблю Україну, нашу землю, українців».
ХОХЛИ НЕ ТІКАЮТЬ
На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну Валерій у статусі командира роти вогневої підтримки перебував у Донецькій області, брав участь у запеклих боях на нульових позиціях. Мав позивний «Хохол» і завжди повторював: «Хохли не тікають».
Дружина завжди тримала з ним тісний зв’язок, підтримувала. Вона добре знала, чого потребувала Валерина рота, і докладала максимум зусиль, щоб забезпечити необхідними речами, які можуть врятувати життя. Разом з мамою Оксаною Іванюк їм вдалося згуртувати небайдужих людей і відправити на позиції хлопцям дві автівки. Валера говорив, що автомобіль може врятувати життя 12 чоловік.
Перший автомобіль орки знищили вже на третій день. Встигли розвантажити та занести продукти і необхідні речі в укриття. Також передали рації, квадрокоптер. Коптер через деякий час також був знищений. Валерій розповів, що у ворога сильні установки, які перебивають їх сигнал. Але дружина заспокоювала: «Не хвилюйся, любий, головне – щоб ти був живим. Назбираємо коштів і придбаємо інший. Небайдужих людей дуже багато, допоможуть друзі, знайомі, волонтери». Назбирали необхідну суму коштів, збір закрився тієї рокової ночі, коли Валера загинув. На війні кожна втрачена хвилина чи день можуть коштувати життя не одного захисника. Але, як і обіцяли, коптер придбали і передали військовим з Валериної роти.
ЗА СВОЇ 27 РОКІВ ПІЗНАВ УСЕ ПЕКЛО ВІЙНИ
«У селищі Ямпіль Краматорського району отримав поранення, – розповідає Анастасія. – Була посічена уламками рука, не працювали пальці, турбували нирки, постійно був на знеболювальних, але не залишив своїх хлопців. Він був командиром роти вогневої підтримки. Завжди думав про свій особовий склад. Ніколи не відправляв хлопців на завдання, попередньо особисто не перевіривши позиції. У його роті завжди було найменше втрат. Завжди йшов першим. Першим йшов і того трагічного вечора. 2 червня їх перекинули під Святогірськ, більша частина Лимана була вже підконтрольна російським військам. Спали під відкритим небом. Валера якось сказав: «Щовечора копаю собі могилу», тобто окоп.
Того вечора, 10 червня, він не встиг його викопати, була розвідка боєм. Вів групу із 12 чоловік, розділивши її на дві з дистанцією 150 метрів одна від одної. Цим самим врятував життя шести військовим. Потрапили у засідку, розпочався бій, працювали ворожі танки, артилерія, ворожа куля влучила в голову. Це був його останній бій».
Болить втрата командира і його військовим побратимам. Вони розповіли, що коли перебували у Сіверську, снаряд поцілив у приміщення, де перебували 20 військових, завалило вихід і все спалахнуло вогнем. Валерій не залишив хлопців, під шквальними обстрілами знайшов вихід і вивів усіх, всі залишилися живі. Його підлеглі щодня пишуть Анастасії, підтримують.
Пообіцяли, що помстяться – і помстилися: на тому самому місці, де загинув Валера, знову був бій, жорстокий: «За Україну, за командира, за сльози багатьох тисяч жінок і дітей, за зруйновані міста і села».
ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ
«У кінці травня чоловік зателефонував мені і сказав, що можемо побачитися, ніби відчував щось недобре, – згадує останню зустріч Анастасія. – Він був у Краматорську. Я не роздумуючи вирушила до нього, хоча він півтори доби не виходив на зв’язок, зустріли мене його підлеглі. Я була в Краматорську, він повернувся із завдання пізно ввечері, виснажений, змучений і змарнілий. Від втоми ледь тримався на ногах, але посміхався мені і запевняв, що все буде добре. Вранці він знову поїхав, повернувся о 23-й годині і сказав, що вирушатимуть на Святогірськ. О першій годині ночі його викликали, він швидко зібрався і поїхав. Сказав, щоб я поверталася, бо тут неспокійно. Тоді я його бачила востаннє. До ранку чула страшні вибухи, двигтіла земля. О пів на шосту за мною приїхали, я повернулася додому.
Згадую, який він був життєрадісний, як любив життя, завжди кудись поспішав, був у постійному русі. Гарно малював, залишилось дуже багато ескізів, займався татуюванням, цікавився агрономією. Він планував збудувати будиночок біля річки, мати діток і жити в спокої, засадити поле пшеницею і поставити пасіку в своєму садку. Мріяв піднятися в гори, займатись улюбленою справою, досягти висот у спорті і навчити своїх дітей любити Батьківщину. Він зміг зберегти сотні життів і за мільйони боровся. Він відвойовував життя кожного з особового складу ціною власного. Він пишався нашим військом, нашим народом. Тепер я маю це життя прожити за нас двох».
Анастасія з мамою продовжують займатися збором коштів на допомогу військовим. Знають, як боляче втрачати рідну людину, тому хочуть своєю допомогою вберегти життя іншим захисникам. Тато Анастасії та чоловік Оксани Віктор теж, як і тисячі інших, боронить нашу країну від ворога на нульовій позиції.
Завдяки нашим захисникам ми живемо. Сотні тисяч рук оберігають наш сон, посмішки наших дітей. Цінуймо це! Десятки тисяч голів одягли чорні хустки, бо їх рідні віддали життя за нас, віддали найцінніше, щоб ми мали ранок, день, вечір, ніч. На жаль, життя не має дублів.
Катерина Матко, Кіровоградська область
07.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
