5 жовтня в Українському кризовому медіа-центрі за участі представників регіональних засобів масової комунікації відбувся брифінг Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України «Демографічна ситуація в Україні: оцінки, прогнози, ризики».
Будь-яка війна змінює демографічний баланс. Україна – не виключення. Зростає смертність. Це відбувається через втрати серед військових, а також тих цивільних, хто загинув внаслідок обстрілів та злочинів з боку російських загарбників. Є і люди, які передчасно померли з різних причин.
В той же час народжуваність знизиться, що, на думку Лібанової, буде помітно у 2023 році. Про ніякий природній демографічний вибух не йтиме мова.
«Багато хто вважає, що буде післявоєнний бебі бум. Я таких перспектив не бачу. Не треба порівнювати цю ситуацію з тією, що була після двох світових війн. А ось що може сильно змінитися, так це міграційний рух. Я далека від думки, що зможемо повернути всіх втікачок від війни навіть при наявності свого плану Маршалу та швидкого зростання економіки. Однак, якщо станеться така економічна ситуація, слід очікувати повернення значної частини заробітчан. До війни їх налічувалося 3-3,5 мільйонів. Крім того, до України в такому разі можуть поїхати не тільки трудові мігранти з бідних азійських країн, а, навіть, європейці», – припускає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України.
За її словами, всі європейські країни скорочують населення, але цей природній збиток вони компенсують за рахунок міграції. Приклад Німеччини це яскраво доводить. Структура населення покращується, адже мігранти не тільки самі приїжджають, а і більше народжують та менше помирають.
Ольга Кущ з Трускавця запитала про масштаб втрат України через зовнішню міграцію.
«Оцінка, яка дає наш інститут, варіює від 500 тисяч до 5 мільйонів, – відповіла спікерка. – Давати більш точний прогноз передчасно. Питання в тому, як формуються наміри людей. Ми не зовсім переконані у щирості відповідей всіх тих, кого опитуємо за кордоном. Є і ті, хто взагалі відмовляється щось казати».
Які три кроки треба зробити у найближчий час аби запобігти старінню нації? Таке питання пролунало з Миколаєва.
На думку Лібанової, перше, з чого треба починати, це створення гідних умов праці та гідної оплати, адже економічний розвиток потрібен для залучення української робочої сили, а не сам по собі.
«Держава – це не банки і не заводи. Це – люди, які вважають себе українцями. Все, що робимо, маємо на це спрямовувати», – додала вона.
Другий крок – активне спілкування з тими, хто виїхав за кордон або на західну Україну, для того, щоб вони повернулися. Такий зв’язок налагоджувати через школи, дитячі садочки. До цього мають долучитися роботодавці. Вони повинні розуміти: аби не бігати згодом та шукати робочу силу, її треба не втрачати сьогодні.
Трете – організація навчання передусім жінок новим сучасним професіям. Це забезпечить їх конкурентоздатність на ринку праці та адаптує до нових економічних умов. В тій новій економіці роботодавці шукатимуть робочу силу. Якщо не знайдуть у нас, запросять з інших країн.
«Україні конче потрібно сформувати у суспільстві повагу до робітничих професій, – переконана Елла Марленівна. – В цьому сенсі було б доречно використати досвід Фінляндії і Німеччини. В державі має бути кампанія з промоції робітничих професій, а починати треба з білої сорочки та краватки у водіїв маршруток».
«Як до цього дійти?», – поцікавилася Інна Бахтіна із Запоріжжя.
Проблема у сприйнятті суспільством, і це треба змінювати з дитинства, вважає спікерка: «Це точно не гроші. Під час правління Брежнєва отримували більше, ніж інженери, але це ні до чого не призвело. З іншого боку, кваліфікований перукар сьогодні заробляє більше за академіка, проте скільки батьків хочуть віддати дітей навчатися на перукарів? До війни ми проводили обстеження молоді відносно того, яким вони бачать своє майбутнє. Практичні всі пов’язують його із вищою освітою».
Олексій Побережний з Бердичіва розказав, як війна змінила структуру населення в його місті: молоді жінки з дітьми виїхали в Європу, частина чоловіків пішли у Збройні сили і приїхали чимало внутрішніх переселенців. Як це в подальшому може вплинути на Бердичів та інші міста центральної України?
«В тому, що в нас врешті решт перемішаються мешканці східної, західної та центральної Європи, я вбачаю чи не єдиний позитивний наслідок цієї катастрофи, – зазначила Елла Лібанова. – Якби в нас молодь з Донбасу свого часу їздила до Галичини, а молодь Закарпаття до Чернігова та Луганська, багато речей не сталося би».
Людмила Шелих з Одещини та Ірина Федоляк з Івано-Франківська поцікавились думкою спікерки щодо можливостей повернення людей, яких примусово вивезли до Росії.
Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України визнала складність цієї проблеми: «Наразі не бачу, як її вирішити, однак, вірю, що після війни це можна буде зробити. Можна подивитись сайт відповідного міністерства. Ірина Верещук, зокрема, пропонує таких людям звертатися про допомогу до будь-яких дипломатичних установ».
