Якщо прилетить, то нехай, але так, щоб не мучитися

Крок із розкішного минулого у невизначене майбутнє – це зовсім не те, що уявляла собі Катя Зозуля ще кілька місяців тому. Вона любила свій Маріуполь, раділа тому, як він змінюється, дихала морем, мріяла, вірила в те, що так буде завжди. Тепер вона знає, який він на смак – сніг, який розтопили. 

“У 2014-му ми усвідомили, що не хочемо ніякої росії, не хочемо нічого іншого, крім України”

Світла не тільки зовнішністю, але й по натурі. З нею так легко спілкуватися, що можна годинами гуляти набережною під липами, пити смачну ужгородську каву і сміятися. Поки над головою не загуде авіація. Тоді вона насторожено завмирає. А якщо летить дуже близько, то закриває вуха руками. Щойно літак відлетить — видихає і повертається до реальності. Це — набута під авіабомбардуваннями російської армії в Маріуполі фобія Каті Зозулі. Дівчина розповідає, що завжди цінувала кожну мить життя, любила гуляти узбережжям Азовського моря у своєму найкращому в світі Маріуполі, пристрасно займалася танцями й навчала інших дівчат любити себе. 23 лютого вона завершила тренування о 10 вечора і збиралася вранці йти на роботу. Але ранок 24 лютого 2022 року запам’ятався повідомленнями від подруги: «Катюша, началось. Всю Украину обстреливают. Бежать пока некуда».

Катя жила в Маріуполі з дитинства. Цим містом її світогляд не обмежувався, тому запевняє: “Коли виїжджали з Маріуполя, зрозуміли, що це було найкраще місто у світі. В останні декілька років Маріуполь став європейським: із гарними площами, парками, газонами, тюльпанами. Думаю, кожен європеєць, якби приїхав до нас, був би у захваті. А ще море. Ти міг жити, займатися повсякденними справами, а потім приїхати на море і світ зупинявся. Тобі сумно — ти приходиш на море, тобі класно — ти приходиш на море. Це як добрий друг, співрозмовник, до якого завжди можна прийти і насолоджуватися його компанією. В місті зробили красивий пірс, було багато кав’ярень зі смачною кавою. Ти сідаєш на пірсі, гуляють люди, ти п’єш каву, світить сонечко, шумить прибій. Це була така любов! Навіть слів не дібрати. Дуже цього бракує”.

Про війну не з чуток дізналася ще у 2014 році. Тоді місто перебувало в окупації з травня по червень. Утім і після звільнення мікрорайон Східний час від часу обстрілювали. Хоч Катя жила у Центральному і вибухи були далеко, життя по сусідству з війною все одно нагадувало про себе.

“У нас дійсно були старші люди, які чекали повернення Радянського Союзу. Але в молоді про це навіть не йшлося. У 2014 ми усвідомили, що не хочемо ніякої росії, не хочемо нічого іншого, крім України. Ніби у нас щось було, але ми цього не усвідомлювали, не цінували, а коли це спробували забрати, ми це зрозуміли. Ми — українці і готові за це боротися. Ми знали, що Маріуполь не взяли і не візьмуть. 
24 лютого все почалося зі Східного. Потім російська армія почала проходити далі, вибухи були ближче. Ми знали, що вже захопили Східний, Лівобережний район”.

“Готувалися, але до кінця не вірили у повномасштабний наступ”

Маріупольці довіряли тому, що бачили: “Якщо еліта щось будує, отже, нічого не буде“. Проте ситуація в місті нагніталася, у повітрі ніби закипала загроза й страшні думки відганяти від себе ставало дедалі складніше. 

“Я і моє найближче оточення готувалися, але до кінця не вірили у повномасштабний наступ. У мене була зібрана валізка, заправлене авто, і я знала, що в разі чого зможу виїхати. 23 лютого в мене було тренування до 10 вечора. Було очікування чогось нехорошого, але я готувалася виходити на роботу вранці. 24 лютого я мала прокинутися о 7 ранку і йти на роботу. А прокинулася о 6 ранку від повідомлень подруги про те, що почалася війна”.

Маріуполь. Війна. Голоси регіонів

“Коли нема зв’язку, твоя сім’я — це ті, хто поруч в укритті”

Катя переїхала з квартири в приватний будинок мами — здавалося, що там буде безпечніше, бо є підвал. Виїжджати з міста не стали — мама не хотіла покидати собаку, кота і бабусю, а їхати сама Катя боялася. Згодом до дівчини з мамою та її мужчиною приєдналися друзі. Стали жити вп’ятьох. 

“Коли нема зв’язку, твоя сім’я — це ті, хто поруч в укритті. Ми настільки зріднилися. Я справді вважаю своїх друзів сім’єю. Те, що ми пережили, сім’ї не переживають і за декілька років”.

Спочатку зник зв’язок. Новин зовні не було, а пропаганду так званої ДНР, яку крутили на радіо, слухати не хотілося. Потім зникло світло. Далі вода. Зрештою газ. Залишалися тільки звуки вибухів.

Над головами літали ракети й снаряди, а люди ходили у пошуках їжі та води. У чергах стояли годинами. Хтось ішов і не повертався. Катя з сім’єю теж спочатку виходили за водою і їжею, але з часом це стало настільки небезпечно, що залишалися в будинку майже весь час.

“Топлений сніг на смак огидний. Ніколи не куштуйте”

7 березня вимкнули газ. День був відносно тихий, і Катя з сім’єю змогли вийти, щоб подивитися, раптом у магазинах ще щось залишилося.

“Здавалося, ніби зараз 1 травня і всі вийшли на вулицю готувати шашлики, а не тому, що немає газу. Щойно зникли комунікації, у магазинах усе розграбували. Людей не можна за це звинувачувати, бо їсти хочеться всім. Магазини грабували навіть волонтери: їжа була, але її нікому було продавати. А її потребували люди в бомбосховищах. Тому, на мою думку, мародерство на війні це нормально. Виносили навіть магазини з килимами — у сховищах на них спали, а в будинках ними забивали вікна і двері. Великі магазини з технікою виїхали за кілька днів до початку мародерства. Але на війні справжню цінність мають сірники, вода, олія, продукти, туалетний папір, вологі серветки, а не одяг і дорога техніка”.

Маріуполь. Війна. Люди готують їжу у дворах
Люди готують їжу у дворах

У Каті з сім’єю були деякі запаси продуктів, тому 1-2 рази на день вони їли. В місті ще лежав сніг, тож під будинкові ливнівки підставляли відра і добували воду. 

“Ми навіть чистили цією водою зуби. Але вона огидна. Ніколи не куштуйте. Цієї води було мало, тому з часом посуд мити перестали і використовували одноразовий по кілька разів. Про те, щоб помитися, ми хіба що мріяли. Готували на воді, за якою годинами стояли у чергах”.

“Ми почули вибух, і на мене дуже повільно почала летіти віконна рама”

Спочатку ховалися за диваном між двох стін, а в укриття ходили під час повітряних тривог. Із часом обстріли наблизилися і вже було чути, що варто ховатися. Щоб забуватися, грали в карти, шашки, морський бій, переглядали фотографії з життя, в якому все було добре.

Маріуполь. Війна. Голоси регіонів. Між обстрілами...
Між обстрілами…

Все змінилося з початком авіанальотів. Тоді підвал 2х2 метри, в якому вистачало місця лише для полиць із консерваціями, став постійним житлом, а відволіктися від страху і напруги вже було неможливо. Стіни будинку почали руйнуватися.

Ніч на 9 березня Катя запам’ятала на все життя:

“Над будинком дуже гудів літак, він засвітив у вікна спочатку з одного, а потім із іншого боку і полетів. Це був перший раз. Відтоді ми ночували лише в підвалі. Була мінусова температура, тому спали сидячи на табуретках або лежачи боком у двох куртках під ковдрами. Не дуже зручно”.

Виходити з укриття стало страшно. Всі знали, що літаки скидатимуть бомби. І якщо під час артобстрілів було зрозуміло, звідки і куди летить, то літаки були зовсім непередбачуваними.

“Ми раділи життю в короткі проміжки часу, а тоді все починалося знову. Того разу за сніданком почули, як летить літак. Я піднесла виделку до рота і чекала, що буде. Він пролетів повз і почав вертатися. Пролунав вибух і на мене дуже повільно стала летіти віконна рама. Всі впали на підлогу, вікно звалилося мені на спину і вдарило у скроню подругу. Ми піднімаємося, біжимо у підвал, у подруги зі скроні тече кров, вона втрачає свідомість, приводимо її до тями. Ми називаємо цей день другим Днем народження”.

Виявилося, що російський літак скинув бомбу за 3 будинки від дому, де жила Катя з сім’єю. Власниця будинку загинула під завалами. Сусідку навпроти, яка була на вулиці, убило уламками. 

“Там будинку не було. Рівна земля навіть не свідчила, що буквально годину тому там стояв будинок. Вибухова хвиля була такою сильною, що жодного вцілілого дому навколо не було”.

“Якщо прилетить, то нехай це станеться швидко і зразу”

“Усе, про що ти можеш думати під час авіабомбардувань, — скільки тобі ще жити і куди прилетить цього разу. Кричиш: «Літак!!!» і всі біжать у підвал, прикривають одне одного тілами, згортаються в клубочок і чекають. Ти ніби перестаєш дихати. Закриваєш очі й чекаєш. І коли прилітає авіабомба… От у фільмах є такі моменти, коли екран трясе. У тебе такий же екран у житті. Зуби від страху стискаються настільки, що… Коли я виїжджала з міста, я відчула, що у мене болить щелепа і не могла зрозуміти, чому. А потім згадала, що кілька днів поспіль я стискала зуби від страху.
Все, що тебе колись цікавило, стає таким неважливим і непотрібним… Ти думаєш, що якщо прилетить, то нехай це станеться швидко і зразу. Щоб не поранило, не отримати інвалідність, довго не лежати і не стікати кров’ю. Якщо прилетить, то нехай, але так, щоб не мучитися. У той момент ти не боїшся за життя. Ти боїшся покалічитися. А померти уже не страшно”.

“Невже може бути ще гірше? А гірше стає щодня”

“Здається: куди гірше? Але з кожним днем стає все гірше. Ось уже ракети прилітають у сусідні будинки. Тоді вимикають газ, і ти готуєш на вулиці. Ну куди гірше? А тоді вилітає віконна рама. Невже може бути ще гірше? А гірше стає щодня”.

Із 10 березня авіабомби щодня гатили по вулиці, де жила Катя з рідними. У домі було так само темно, як у підвалі — вибиті вікна забили килимами. Наступного дня в будинок навпроти прилетіла ракета, від якої вилетіли ворота будинку Катіної мами. Втік собака. Кішка теж втекла. 

“І ось ти знову думаєш: куди вже гірше? А у нас над підвалом була батарея, в якій замерзла вода. Батарея лопнула і вода почала текти в підвал. Ми намагалися підставити щось, щоб нас не затопило. В той час мамин мужчина був на вулиці. Знову почався обстріл. Удар був дуже сильним. Авіабомба прилетіла в сусідній будинок і загорілася машина. Вогонь перекинувся на дах сусідського, а звідти й нашого будинку. Ми цього не знали, бо чекали закінчення обстрілу. Мамин мужчина, який чудом вцілів, прибіг, сказав брати найнеобхідніше та вибігати. Дім горів”.

Маріуполь. Війна. Голоси регіонів. Будинок Катіної мами палає
Будинок Катіної мами палає

Встигли вхопити воду і їжу. Катя бігла з одним рюкзаком, в якому були документи і ноутбук. Коли опинилися вперше за кілька днів на вулиці, навколо побачили пустоту і розруху. В істериці й шоці Катя з сім’єю бігла колись знайомими вулицями і не впізнавала їх. Найближче сховище було у спорткомплексі TERRASPORT, де тренерами до цього працювали друзі дівчини. У підвалах, коридорах і приміщеннях спорткомплексу вже жили 2500 людей.

Маріуполь. Війна. Голоси регіонів. Вулиця усіяна уламками снарядів
Вулиця усіяна уламками снарядів

“Краще померти в дорозі, ніж у сховищі”

У сховищі з’явилося більше інформації. Виявилося, що люди намагаються виїжджати через Бердянськ. 

“Про коридори не йшлося — все було на свій страх і ризик. Хочеш — виїжджай. Помреш, то помреш. Думки розділилися: я дуже хотіла виїхати. Краще померти в дорозі, ніж у сховищі. У тебе вже немає дому, у тебе немає нічого. Але ще є машина. І на шальках терезів померти у сховищі чи спробувати виїхати на своїй машині. Я була серйозно налаштована. Сказала, що якщо ми не виїдемо зараз і машину розіб’ють чи вона згорить — а так було у багатьох — я цього не пробачу. І всі погодилися”.

Катя з сім’єю потрапила в колону на виїзд. Рухатися колоною, а не самотужки було важливо, бо так простіше уникати проблем: обірваних дротів, уламків снарядів, мін. Дорогою минали спалені танки і розбиті автобуси. 

“А в цей час тривають обстріли. У тебе стрес, ти ведеш авто, пасажири пригинаються від обстрілів, а ти не можеш пригнутися, ти маєш стежити за дорогою, щоб не пробити шини, вивезти всіх і залишитися живій. І тут кажуть, що розвертаємося назад. Так і їхали. На виїзді з міста була величезна черга. Літають літаки, ракети, і ти не можеш укритися. Якщо прилетить, то ти залишишся в цій машині назавжди”.

“Ви щасливі?” — “Так”

Три тижні у підвалі в Каті з близькими була одна на всіх мрія: їхати в авто, тихенько слухати музику, дивитися на захід сонця і не чути літаків. Вона здійснилася.

“Це була ніби картинка з нашої мрії: ми їдемо, плачемо всі, бо розуміємо що… Я подивилася у дзеркало і спитала: “Ви щасливі?” — “Так”. Ми відкрили вікна, насолоджуємося тишею, на фоні грає музика, сідає сонце і ми розуміємо, що ми виїхали, ми живі і далі все буде добре. Ніби безпека відчувається фізично”.

Найбільшим щастям після виїзду з Маріуполя, каже Катя, був гарячий душ.

“Просто стояти під ним і насолоджуватися. Ми 2 тижні не милися, не мили голову. І це було таке невимовно прекрасне щастя, ніби здійснили твою другу найбільшу мрію”.

“Ви зараз п’єте каву за тих, хто не може”

Від авторки: Цей розділ — післямова для тих, хто картає себе або докоряє іншим за те, що вони… живуть. Для мене ці слова Каті стали справжнім чарівним пенделем, щоб дозволяти собі радіти хоч іноді. Відчувати себе живою попри все. А ще — нарешті піти на танці, які тепер Катя Зозуля викладає в Ужгороді. Бо хтозна, коли цієї можливості може не стати.

Катя каже: “Моя сестра відчувала провину за те, що вона може щось, чого ми в Маріуполі не могли. Але нам це не допомагало там, а їй це не допомагало тут. Вам не потрібно прожити кілька тижнів під бомбардуванням і прощатися з життям, щоб пити каву і насолоджуватися моментами. Тому моя порада тим, хто живе у відносно мирних містах — користуватися цією можливістю. Жити своє звичне життя, робити те, що можете. Пити каву, насолоджуватися, працювати і радіти. Бо потім такої можливості може не бути. Вас може не стати. А зараз у вас є ця можливість. Навіть попри те, що йде війна і про неї теж не можна забувати, не можна жити в постійному негативі й стражданні”.

“Зараз у мене відчуття, що я живу трьома життями. З одного боку, я п’ю каву, повертаюся до роботи і намагаюся насолоджуюся дрібницями. З іншого боку, моє серце знаходиться в Маріуполі. А третє — це майбутнє і невідомість. У тебе ніби забрали душу і ти її не можеш знайти. Вона залишилася там. Ти ніби насолоджуєшся, але якось не по-справжньому. Я завжди цінувала те, що мала. І це забрали. Тому треба цінувати те, що у вас є. Навіть дрібниці”.

“Я всім серцем любила своє місто, всім серцем люблю Україну. Тому злюся лише на росіян, які забрали у нас усе, що ми мали. Вони забрали моє життя, яким я жила і яке любила. Не можна у 21 столітті закрити очі на факти і розповідати свою правду. Ті, хто вірить російській пропаганді, — співучасники. У мене є образа на росіян. На конкретних людей, які кажуть, що вони нічого не можуть зробити. Я кажу, що мені розбили дім, а вони кажуть, що їм відключили Інстаграм і не пускають у Європу”. 

“Хочеться, щоб Маріуполь був українським, його швиденько відбудували і ми повернулися до нашого життя. Але таким, як раніше воно вже ніколи не буде”.

Ксенія Шокіна. Ужгород
31.05.2022

Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії.