Маріупольська міська територіальна громада утворена у липні 2020 року. До її складу входять ще 11 населених пунктів. До війни на території площею 377 квадратних кілометрів мешкали 446 тисяч людей. Більшість із них – у Маріуполі, одному з індустріальних центрів країни, де ще рік тому успішно працювали два величезних металургійних комбінати та морський порт, що входив до п’ятірки найбільших в Україні.
Що відбувається з містом сьогодні? Чи повернуться його жителі додому після деокупації? Про це та інше ми розпитали міського голову Маріуполя Вадима Бойченка.
Він каже, що Маріуполь багато в чому був першим і до війни. На жаль, першим зустрів і удар ворога в лютому 2022 року. А тепер місто першим реалізує унікальну програму підтримки своїх мешканців. І все тому, що Маріуполь – це не територія, а люди.
Зараз місто розпорошене по всій території України і далі на Захід. Місто без місця. Тому меру доводиться багато їздити Україною, щоб підтримувати містян, які вимушені були залишити Маріуполь. Такої підтримки, до речі, не мають мешканці жодного зі зруйнованих міст України.
Першим завжди важче, бо перші роблять помилки, які дозволяють іншим їх не повторювати. На думку Бойченка, його головна помилка, як і багатьох інших в Україні – це невіра у війну.
«Через це ми втратили дуже багато часу, – говорить він, – і не зробили того, що мусили зробити, аби підготуватись. До цієї війни ми мали б готуватись всі 30 років незалежності. Звісно, багато хто не розумів цього, як і я. Але ж були в країні люди, які розуміли. Проте і вони нічого не зробили».
Міський голова переконаний, що в період з 2014-го до 2022 року не скористались вікном можливостей. Вісім років – достатньо для того, щоб підготувати міста, переозброїти армію, закупити системи протиповітряної оборони та сучасне важке озброєння. Якщо б ми це зробили, як мінімум, мали би менші втрати.
«Ми мали ці вісім років бути безжальними до п’ятої колони. А ми загравали з ними, дозволяли їм працювати, пропагувати «русский мир», насаджувати віру у велику росію. Якби викорінили їх, то зараз росіянам не було би на кого спиратись в окупованих містах. Адже ті, хто запроваджував «русскую весну» в 2014-му і зараз є окупаційною адміністрацією в Маріуполі, – ті ж самі люди. Ми як представники української влади дозволили їм працювати, всім цим шаріям, ОПЗЖ тощо. Ціна цих помилок дуже велика. А щодо українізації та декомунізації, то це були абсолютно правильні кроки. І той факт, що росіяни в першу чергу почали все повертати, говорить саме про це: необхідно рухатись далі, викорінювати з себе радянщину. Проте українці довели, що вони вміють воювати. Те, що путін планував зробити до початку березня, йому не вдалося й досі. І я пишаюсь своєю країною і своїми співвітчизниками», – зізнається Вадим Бойченко.
Війна дійсно розставила всі точки над «і» у питанні, що таке росія. Вона не друг, в жодному разі не брат. Вона злобний і дуже жорстокий сусід. І вона буде такою завжди. Тому треба бути завжди готовими до цього і працювати над безпекою щодня.
Після економічного стрибка, здійсненого містом в останні роки у тому числі завдяки реформі місцевого самоврядування, керувати Маріуполем сьогодні надзвичайно складно. Як тільки в країні було запроваджено воєнний стан, всю систему управління було перебудовано, і зараз децентралізація обмежена. Казначейство працює не так, як хотілося б. Закривають лише дві основні потреби: заробітні плати та виплати переселенцям. В державному бюджеті діра в 5 млрд доларів. Тому зараз не до розмов про розвиток.
«Ми маємо надходження лише від 40 до 60 млн грн, – говорить Бойченко. – Коли я дивлюсь на наші плани по бюджету, які ми робили на цей рік, а це 4,5 млрд – мені дуже сумно. Бюджет Маріуполя зараз має єдине джерело надходжень – військові підрозділи. Вони продовжують сплачувати податки. Правда, деякі підрозділи перереєструвались в інших містах, але ми працюємо над тим, щоб повернути їх. Тому всі центри «ЯМаріуполь», які ми відкриваємо в різних містах України, ми робимо не за бюджетні гроші. Бо їх просто не вистачило б. Нам допомагають наші партнери, друзі».
Відповідаючи на питання «Як виникла ідея створення таких хабів?», міський голова зазначає, що ідея була проста: є люди, наші люди, які в біді, і треба використовувати всі наявні можливості, щоб їм допомогти. «У нас був досвід роботи з переселенцями в 2014-2016 роках. І ми його використали, трансформували, адаптували під нову ситуацію. Так народився «ЯМаріуполь». Ці центри стали можливими завдяки нашим міжнародним партнерам. Відкриття кожного центру розпочинається з роботи команди Save the Children, яка визначає концепцію. Компанія Heks, а також Фонд Ріната Ахметова забезпечують засобами гігієни. World Central Kitchen займається продуктами харчування. Щомісяця ця американська компанія витрачає близько 1 млн доларів на продуктові набори для маріупольських центрів допомоги», – розповідає Бойченко.
Центри допомагають маріупольцям, які залишили місто, соціалізуватись, адаптуватись у нових умовах і не втратити віри в себе і свою країну. На цьому зосереджено багато зусиль, адже питання евакуації перестало бути актуальним. Хоча з самого початку евакуація людей була завданням № 1.
Мер згадує, що це був справжній шок для всіх, коли всього за 5 днів місто потрапило в повну блокаду, і вже через 5 днів з початку широкомасштабного наступу треба було починати домовлятися з росією про визволення людей.
«Ніхто такого не очікував. Ніхто! – наголошує він. – Це зараз, маючи досвід Маріуполя, голови військових адміністрацій оголошують евакуацію. Але в лютому ніхто не розумів, що це потрібно, бо навіть не уявляли собі, що росія може просто знищувати міста, стирати їх з лиця землі, вбивати людей тисячами. Ми всі стали заручниками 2014 року. Думали, гірше не буде. Тому на початку війни заспокоювали людей, а не волали про евакуацію. Не було наказу. Не було умов для евакуації. Не було повноважень у міської ради евакуювати. Не було розуміння, що це потрібно. Були евакуаційні потяги, поки не розбомбили колію. Люди не хотіли їхати, потяги йшли з Маріуполя порожніми. Але починаючи з 1 березня, коли росіяни заблокували місто, ми почали кричати на весь світ і стукати в усі двері: рятуйте маріупольців. І вже 5 березня зробили першу спробу організовано вивезти маріупольців. На жаль, невдало».
Для багатьох людей, які згодом це змогли зробити, наразі головна проблема – робота. Мерія Маріуполя почала працювати з професійним рекрутинговим агентством, яке допомагає створювати базу вакансій. Це реалізується на прикладі Дніпра. Паралельно з базою вакансій створюється база людей, яким потенційно потрібна робота. С 1 липня розпочали роботу над створенням платформи, яка буде допомагати знаходити всі можливі варіанти працевлаштування в межах міста, пропонувати вакансії в населених пунктах, які межують з цим містом. За необхідністю пропонувати навчання.
Інша важлива проблема – житло.
За словами Бойченка, розпочинається проєкт з перебудови гуртожитків у маленькі квартири для родин, які гостро потребують допомоги: «Ідея проєкту така. Міста компактного проживання переселенців передають Маріупольській міській раді у тимчасове користування студентські або інші гуртожитки, які не використовуються через їх незадовільний стан. Маріупольський муніципалітет переробляє їх у сучасні невеликі квартири для родин маріупольців. Люди будуть жити там і сплачувати лише комунальні послуги. Після визволення Маріуполя і відбудови житла ці люди зможуть повернутися в місто, а гуртожиток повернеться до попереднього власника».
Вигода для міста, яке надає гуртожиток, у тому, що за рік-два воно отримає сучасну, відремонтовану будівлю, яку може використовувати на власний розсуд, не витрачаючи на це коштів місцевої громади. Маріуполь отримає можливість поселити людей і хоча би частково розв’язати найгостріше питання всіх переселенців. Фінансувати проєкт погодилась Міжнародна організація мігрантів. Тобто, бюджетних коштів у цій історії теж не буде. Вже оперативно підготовлено проєкти реконструкції 10 гуртожитків. Погодили ідею з міністром освіти Сергієм Шкарлетом. І вже отримали для перебудови два гуртожитки – по одному у Дніпрі та Вінниці.
На першому поверсі цих гуртожитків будуть працювати кабінети, що надають комунальні та соціальні послуги маріупольцям. Стоматологи, психологи, швейна майстерня, перукарня, хімчистка, коворкінг тощо. Це будуть не просто кабінети послуг – це будуть додаткові робочі місця для маріупольців. Саме ті, хто працюватиме в цих закладах, будуть отримувати житло в першу чергу.
У кожній квартирі буде власний санвузол, душ, маленька кухня. Тобто квартири будуть маленькими, але з необхідним мінімумом комунального комфорту.
Міський голова не боїться, що люди, отримавши на новому місці житло та роботу, не захочуть повертатися до Маріуполя.
«Може, це прозвучить пафосно, але я дійсно так вважаю, – пояснює він. – Маріуполь – у серці. Це особливе місто, і люди в ньому живуть особливі. Як тільки місто звільнять, я впевнений, люди будуть повертатись, щоб відбудовувати його. І тому ми вже зараз беремо активну участь у розробці урядового законопроєкту № 7198 про репарації людям, які втратили майно. Ми внесли свої пропозиції. І народний депутат, маріуполець Ярослав Железняк допомагає зараз, щоб наша позиція була почута і врахована. Ми намагаємось добитися першочергових компенсацій для маріупольців. Ми вже готуємось до повернення».
Коли дивишся кадри зі зруйнованого міста, якось не віриться, що його можна буде відродити. Але, слухаючи Вадима Бойченка, у цьому не залишається сумнівів. Разом зі своєю командою він розробляє стратегію відновлення Маріуполя. Для кожного району міста розробляється окрема концепція.
Це буде сучасне місто. Доступне. Більш безпечне. Комфортне. З абсолютно новою архітектурою. Місто, привабливе для туристів та айтішників. І від концепції «Місто біля моря з океаном можливостей», до речі, не відмовляються.
«Я вірю, що в грудні-січні Маріуполь буде звільнено. Потім приблизно два місяці піде на розмінування. А навесні ми увійдемо в місто і почнемо його розбудовувати. Ми будемо будувати безпечне місто, але й державі треба буде переглянути свою безпекову політику, для того щоб не допустити повторення війни», – говорить мер.
Перший день після війни він хоче зустріти разом із Збройними Силами України у Маріуполі. Пригадує, що подібне в його житті вже було: «13 червня 2014 року я стояв на розі проспекту Миру, біля будинку 43, і не пускав людей на територію, де полк «Азов» здійснював операцію зі звільнення Маріуполя. Я хочу бути там, у серці Маріуполя, коли ЗСУ звільнятимуть місто знову».
Ганна Мурликіна, Маріуполь-Дніпро
11.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
