Анастасія і Анна Гречкіни — сестри-близнючки з Маріуполя. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, вони були саме там, у рідному місті. Настя наполягала, що треба їхати ще у перший день, але Аня переживала, що з ними щось станеться у дорозі. Їхати відмовились й інші родичі сестер.
Відтак вони разом провели в блокадному Маріуполі 22 дні, спостерігаючи, як росіяни руйнують місто. 17 березня після приблизно двох тижні життя без світла, води, газу і зв’язку вони нарешті зуміли вирватися з міста.
Спочатку турбував власний комфорт, а не власна безпека
22 квітня у Маріуполі відбувся великий проукраїнський мітинг. Маріупольці вийшли на площу перед Драмтеатром (що буде знищений через кілька тижнів авіаударом російського літака), щоб показати: Маріуполь — це Україна. Настя і Аня теж були там разом з іншими друзями і подругами. А вже через два дні володимир путін оголосив війну України, хоч так і не зізнався у цьому.
Але Настя почала вмовляти родину поїхати з міста ще у перший день. Обіцяла, що знайде машину і можливість виїхати.
«Наші думки щодо цього розділилися. Я боялася, що з нами щось може статися в дорозі. Що ми сядемо на на потяг і його обстріляють прямо під час руху. По-друге, дуже важко залишати свій дім. І зараз я це бачу по своїм близьким з інших міст, для яких є небезпека. Ми пропонуємо їм виїжджати, а вони відмовляються. Кажуть: “В нас тут є квартира, в нас тут все, ми не будемо їхати”», — каже Аня.
Настя не змогла залишили рідних у місті. Тому задля безпеки родина вирішила триматися разом у найбільш безпечний з точки зору розташування квартирі, що знаходиться у Кальміуському районі міста. Там вони жили вшістьох: Аня і Настя, їхня мама, тітка і її донька і подруга Насті.
Жінки облаштували зручне місце у коридорі на випадок повітряних тривог і значну частину часу проводили там з телефонами, переглядаючи новини і меми про війну.
Також вони облаштували підвал, до якого можна було спуститися прямо з квартири. Але всі вирішили, що в сенсі безпеки немає великої різниці у тому, де вони будуть ховатися: у квартирі, чи у підвалі. Якщо будинок впаде, то їх живцем поховає у будь-якому випадку.
Сестри згадують, як їх тоді хвилювала не власна безпека, а скоріше комфорт, оскільки крім людей в двокімнатній квартирі були ще тварини. Доводилося уживатися разом.
«Наша родина рідко збиралася разом, то на кожен обід і вечерю ми накривали великий стіл», — каже Настя.
Але Аню непокоїло таке марнотратство їжі:
«Картки у нашому магазині перестали приймати ще 25 лютого, а потім почали зникати продукти з полиць магазинів. Мене це дуже налякало, тому я почала закликати інших ділити їжу. Але тоді в нас ще було світло і інтернет, тому ніхто не сприймав це серйозно. І я дуже злилася через те, що батьки відкривають консервовану їжу, яка могла знадобитися нам у майбутньому».
«Град» — не страшно, страшно — це літак
1 березня в центрі міста вперше зникла електроенергія, а з нею вода і опалення. 6 березня у місті зник газ.
«Коли відключили газ, ми саме замісили останнє борошно. Хотіли поставити хліб в пічку, а коли включили її, то побачили, що газу немає. Тісто зіпсувалось, а я тоді подумала: тепер доведеться готувати на кострі», — згадує Настя.
Без газу неможливо було хоч трохи погрітися, випити гарячого чаю ввечері чи банально підігрити воду, щоб помитися. У квартирі з рота йшов пар — настільки було холодно.
До побутових проблем додалося масове мародерство.
«Я чекала, що це станеться, але не думала, що так скоро. Всі продуктові магазини були розмародерені до 4 березня, але ми бачили, як люди намагаються тягнути айфони, генератори, промислові холодильники з “АТБ”», — каже Аня.
Одного дня Настя разом зі своєю подругою пішла до її квартири за продуктами. Вона знаходилася у декількох кілометрах. Назад дівчата поверталися з великою тачкою з продуктами, а довкола люди розносили магазини вщент. Вони боялися, що, по-перше, ці продукти заберуть інші люди, а по-друге, що поліція вирішить, наче вони це награбували.
Окрім їжі постійно доводилося ходити за водою до криниці і шукати дрова для багаття.
Аня і Настя у пошуках дров набрели на хлібний ларьок, де всі полиці були дерев’яними. Дівчата залізли туди і розібрали полиці. Турбуватися їм доводилося не лише про себе, а й про інших мешканців будинку, серед яких були й літні бабусі.
Обстріли посилювалися з кожним днем. Снаряди почали влучати в будинки довкола, а у дворі почали з’являтися перші могили. Хоча квартира, де жили дівчата, не постраждала, поруч постійно приземлялися снаряди.
«Коли почалися обстріли з “градів”, це було не так страшно. Якщо ти йдеш по вулиці і чуєш “град”, то можна відрахувати 20 ударів і йти далі. Коли чуєш авіацію, то взагалі не розумієш, куди воно впаде. Але при цьому припинити своє існування, тобто перестати ходити за водою чи їжею ти не можеш», — каже Аня.
Тим часом чутки про те, що російські військові вже хазяйнують у віддалених районах міста лунали все частіше. Дівчата дуже боялися, що одного разу до їхнього будинку прийдуть росіяни.
Кожен врятований — це мінус твій шанс на порятунок
Десь у середині березня з міста вперше за довгий час зуміла виїхати колона автівок. Так у Гречкіних з’явилася надія, що вони теж можуть вибратися. Але потрібно було спочатку знайти машину. Автомобіль був у тітки сестер, але він знаходився на Лівому березі і при тому зовсім без палива.
Дівчата намагалися знайти когось, хто міг би дати їм хоча б п’ять літрів бензину, але люди лише розводили руками і поблажливо посміхалися, мовляв, звідки у блокадному місті зайвий бензин.
Тому вони швидко відмовилися від цієї ідеї і почали шукати людей на машині, що могли б їх вивезти. Ускладнювало ситуацію те, що їх було шестеро. Так багато людей в одну машину просто б не влізло. Вони розуміли, що комусь, скоріше за все, доведеться залишитись.
16 березня вони вийшли на проспект і намагались зловити хоч якусь машину. Поруч стояли десятки інших людей. Дівчата, раділи, коли комусь вдавалося сісти в машину і поїхати від всього цього жахіття, але була й інша сторона.
«Я все думала, що було б класно, якби всі врятувалися. Але одночасно люди поруч — це мінус твій шанс врятуватися», — каже Настя.
В той день вони так і не змогли знайти собі місця в автівці. Аня вирішила наступного дня спробувати ще раз, для цього усі раніше лягли спати.
О 6 годині ранку вони вже стояли на проспекті і зупиняли машини. Поруч притормозив водій і звернувся до всіх, хто стояв на дорозі: «Так, быстро, мне нужна семья с ребенком». Причина банальна: автівки з дітьми пропускали швидше.
«Він був таким грубим. Там була родина з дитиною, але в них була ще й собака, і він сказав їм щось типу: “Боже, вы еще и с псиной. Ладно, садитесь, цену вам потом скажу”. Тобто, люди брали за це гроші. Ми знаємо історії, коли за те, щоб вивезти одну людину з Маріуполя, просили тисячу доларів. Але в нас таких грошей не було», — переподіває Аня.
Нарешті їхній мамі вдалося зупинити одну автівку. Це була велика родина, що їхала кількома машинами. Вони сказали, що можуть взяти трьох пасажирів додатково і дали сбори півгодини. Усі шестеро почали збирати речі, не обговорюючи, що комусь доведеться залишитися в місті, бо всі в машини просто не влізуть.
«При цьому ми розуміли, що не можемо і залишитися всі тільки тому, що нам одна одну шкода. Біля автівок ми почали обійматися, прощатися і люди, що збиралися нас вивезти, сказали, що готові потіснитися, аби лише всі влізли», — згадує Аня.
«Я була впевнена, що сьогодні помру»
Дорогою вони вперше побачили рідне місто і те, що з ним зробили росіяни. А у селищі недалеко від Маріуполя вони ж вперше на власні очі побачили російську техніку і військових.
«Це мені дуже врізалось в пам’ять. Я їх собі уявляла так, наче вони всі в крові, з ножами, майже звірі. А це були звичайні люди, що приперлися в мою країну. Мені було страшно від того, що вбивці виглядають, як звичайні люди. І мене вразило, що вони так спокійно ходять по вулицях, де вони вчинили весь цей жах», — розповідає Аня.
По дорозі їхній водій викинув у траву український прапорець з гербом, що стояв на торпеді. Росіяни і за менше могли причепитися. Сама ж Настя везла у взутті згорнуту у багато разів кофтинку з написом «І am Ukraine. I love freedom».
«Я все думала, що зі мною буде, якщо вони це побачать», — згадує дівчина.
Вночі вони приїхали у Бердянськ і заночували там у підвалі місцевої школи. Це був своєрідний перевалочний пункт для біженців з Маріуполя. На ранок, коли дівчата вперше за багато днів заряджали телефон, до школи прийшов якийсь хлопець і сказав, що скоро буде евакуаційний автобус вбік Запоріжжя. Люди на нього займали чергу заздалегідь, але дівчата змогли втиснутися.
«Це був найважчий момент. Мені постійно снилися кошмари, що нас мають розстріляти в автобусі. Я подумала тоді: я можу їхати весь час стоячи, без їжі, води і туалету, але тільки довезіть мене до безпечного місця», — каже Настя.
Але біля населеного пункту Василівка, що був сірою зоною, російські військові сказали, що нікого далі не пропустять. І людям довелося ночувати в автобусі посеред поля.
«Всередині купа людей: хтось плаче, бабусі моляться. А над нами літають ракети, ми бачимо їхні помаранчеві хвости. В мене там сталася панічна атака. Я вийшла з автобуса, сіла на корточки біля нього і почала плакати. Я була впевнена, що помру цієї ночі», — згадує Настя.
Але врешті-решт вони доїхали до Запоріжжя. Там дівчата вперше побачили білборди з напрямком руху, адресовані «руському кораблю», укріплення і блокпости українських захисників.
Зараз вони знаходяться у Грузії, де їх зустріли друзі. Це країна, в якій українці отримують величезну підтримку від народу.
«Якщо ти їдеш у таксі, то водій, дізнавшись звідки ти, обов’язково скаже, що Зеленський молодець. Люди постійно питають, ми росіянки чи українки. І коли дізнають, що украхнки, то одразу радіють і кажуть, що дуже нас чекали. А українську війну проти росії називають і своєю війною», — каже Настя.
Вони ще ніколи так довго не були поза Україною, тому дуже сумують і планують скору поїздку на Батьківщину.
