Історія 65-річного маріупольця Анатолія Волошина, який пережив тяжке поранення, полон та вирішив одружитися.
В 1994 році він “прийшов до Бога”, а 2022 року — до війська, взявши до рук зброю. Для Анатолія Волошина це був складний вибір: чи може щирий та самовідданий вірянин вбивати, навіть якщо мова йде про захист своєї країни.
Анатолій визначить це так: “Це був виклик для мене. Складне питання, на яке я не мав однозначної відповіді. Але сам для себе все ж таки я відповів так: зло має бути зупинене”.
Це зло залишило глибокий болючий відбиток на житті Анатолія. Чоловік сам ледь не загинув від снаряда, що розірвався прямо перед ним. Але, окрім того, йому щоразу нескінченно боляче, коли він думає про свою родину, розкидану по різні боки лінії фронту. Та чоловік тримається, живе і навіть готується до весілля.
Звичайна людина зі звичайного міста, але із незвичайною долею.
Анатолій Волошин народився за Уралом. Йому було 5 років, коли батьки переїхали в Україну. І відтоді він жив тут, навчався, одружився у Маріуполі, став батьком чотирьох дітей.
Важко працював усе життя. Його робота бульдозеристом змушувала по 12 годин проводити на самоті — серед каміння. І саме це пан Анатолій вважає найтяжчим у своїй роботі.
“12 годин безперервних думок — це важко. Бульдозер працює по камінню, по ровах, ти постійно в напрузі. Але ви не повірите — це творча робота. Я вважав, що працюю ландшафтним дизайнером — зрушував з місця гори силою бульдозера й силою віри”, — каже з посмішкою Анатолій Волошин.
“Ми в Радянському Союзі жили, як то кажуть — “як всі”. Бути однаковими — це таке правило було в СРСР. А в 90-ті отримали свободу і розуміння її цінності. Це багато що змінило. Головне — свобода дозволила обирати”, — розповідає Анатолій.
Він обрав — бути вільним.
Понад двадцять років він працював на “Азовсталі” та Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча.
“Завод — це як рабство. Якщо людина вже потрапляє туди, то завод, — це як болото, яке засмоктує. Ти немов перестаєш належати собі, втрачаєш волю. Люди працюють дуже важко, дуже багато, до знемоги. А отримують за свою роботу копійки. І їм вже нічого не потрібно у житті. Для мене завжди було здивуванням, коли я зустрічав людей, які жодного разу не виїжджали за межі Донецької області або навіть за межі міста. І ти ось так сидиш, застрягши в цьому, і не помічаєш, як минає твоє життя.
Коли я відпрацював 24 роки на заводі, я раптом спитав себе: “А що я тут роблю, заради чого?” І звільнився. Подався на “вільні хліба”, працював у Польщі, навіть у Росії трохи працював, подивився світ. Відчув себе вільною людиною”, — розповідає чоловік.
24 лютого 2022 року він зрозумів, що сусідня країна хоче позбавити його цієї свободи.
Як розповідає Анатолій, тієї ночі йому не спалося, тож передивлявся новини, коли раптом побачив відео: російські військові колони перетинають кордон і вдираються на територію України. Невдовзі пролунали вибухи — росія почала обстрілювати Маріуполь. А потім все стихло.
“Я подумав, що все, нас вже захопили — тому і затихло все. І вирішив, що треба терміново йти до військкомату”, — пригадує Анатолій Волошин. Вранці він вже стояв під стінами ТЦК.
Біля Лівобережного військкомату була черга із чоловіків. Не так багато, як очікував побачити пан Анатолій. Однак, люди йшли, ставали у чергу, чекали.
Вийшов військовий і запитав, чи є хтось із тероборони. Анатолій Волошин ніякого стосунку до ТрО не мав, проте подумав, що, мабуть, він і є тероборонівець, бо не військовий же.
“Напевно, я з ТрО”, — сказав він, і одразу потрапив до приміщення. Його та інших чоловіків відвезли до штабу, переодягли у військову форму, дали текст присяги. Після того він отримав автомат. Так почалася його війна.
Сформований підрозділ тероборонівців розмістився в адміністративному корпусі доменного цеху “Азовсталі”. Там був підвал, але не бункер. Дуже швидко від надземних поверхів будівлі мало що залишилось. Підрозділ Анатолія Волошина перевели до будівлі біля парку “Веселка”.
“Вже туди прийшов військовий з полку “Азов” і оголосив, що Маріупольському гарнізону потрібні екскаваторники — рити укріплення, — продовжує спогади чоловік. — Я сказав, що взагалі-то бульдозерист, але якщо трохи повчитися, то можу працювати й екскаваторником. А він сказав, що немає часу навчатися, і що потрібно одразу працювати. Я погодився і пішов з ним”.
Пан Анатолій дуже зрадів можливості замість автомату тримати “кермо” екскаватора, тому що, з одного боку — корисний своїй країні, з іншого — ніяких суперечностей з релігійними переконаннями, коли ось так допомагаєш обороні Маріуполя.
Вже 1 березня військові забрали з Міськводоканалу 3 екскаватори, і на одному з них почав працювати Анатолій Волошин.
“Я копав траншеї на східних околицях Маріуполя, робив капоніри для БТРів. Навколо “бабахало”, вже на початку березня там була купа обгорілої техніки, понівечені автомобілі. Але у мене страху не було. Мабуть, на адреналіні… — розмірковує Анатолій. — У мене в ті дні піднялась температура, погано почувався, але я продовжував копати, бо розумів, що те, що я роблю, — дуже важливо і вже точно важливіше ніж моя застуда”.
Вже 2 березня росіяни підірвали всі енерговузли, що вели до міста, і Маріуполь залишився без світла. Копати доводилося в абсолютній темряві. Адже вдень, коли бачать не тільки власні очі, а й ворожі, — працювати не виходило. Тому вночі доводилося виконувати завдання “наосліп”. Як це вдавалося? За словами Анатолія, напевно якимось “третім чуттям”, ніяк інакше.
“У темряві щось відбувається з організмом, всі відчуття загострюються, якась “чуйка” допомагає”, — каже Анатолій Волошин.
14 березня він отримав завдання поїхати на центральні прохідні “Азовсталі” та забрати там прилад нічного бачення. Анатолій Волошин був супровідником, бо поодинці нікого не пускали.
Біля прохідних стояв макет українського танку і росіяни гатили по ньому постійно. От один зі снарядів і розірвався перед лобовим склом машини, в якій знаходились Анатолій Волошин з побратимом.
Пан Анатолій отримав тяжке поранення. Кістки вціліли, але м’які тканини були розірвані, грудна клітка пробита. Уламок зупинився буквально в сантиметрі від серця, затягнувши у рану одяг і застібку бронежилета.
“Наша машина могла вибухнути в будь-який момент. Мені стало страшно, що я можу живцем згоріти в цьому автомобілі, бо дверцята заклинило, вони не відчинялися… — згадує ті страшні хвилини Анатолій. — Не пам’ятаю, як я зміг вибратися через вікно. У мене був розітнутий живіт. Нас доставили до військового шпиталю біля басейну “Нептун”. Там зробили операцію. Але вже 15 березня росіяни скинули авіаційну бомбу на шпиталь. Вона вибухнула під вікнами палати, де я знаходився після операції. Заскочили дівчата-медсестри й сказали: “Вибачте, хлопці, але нема кому вас нести у підвал. Ви мусите самі йти”. Тож довелося вставати із тільки-но прооперованим животом і потихеньку йти у підвал”.
Поранені ступали обережно — підлога була щільно вкрита уламками скла та бетону. Хтось дав їм взуття, бо власного у них не було. Було дуже холодно. Всіх сильно трясло чи то від холоду, а може і від страху.
Наступного дня Анатолія Волошина перевели на “Азовсталь”. Спочатку він знаходився в тамтешньому шпиталі, більш відомому як “Желєзяка”, а з 1 травня його перевели до штабу ТрО біля доменного цеху — туди, звідки й починалася його служба. Від будівлі штабу на той момент вже нічого не залишилося, а от підвал використовувався.
Росіяни бомбили нещадно. Ось тут Анатолій Волошин і відчув, що таке справжній страх. Його місце, де він лежав, знаходилось прямісінько під величезною чавунною каналізаційною трубою. І тоді, за словами Анатолія, він весь час думав, щоб лишень не завалило, аби тільки не розірвалась та труба, щоб не потонути у каналізаційних стоках.
“Мені було трішки легше, ніж іншим. Я знав, куди потраплю, раптом що. А от молоді хлопці, які були поруч… Це було жахливо… Пекло – це не чани зі смолою. Пекло – це те місце, де ми перебували на той час”, — каже Анатолій Волошин.
16 травня він разом із побратимами отримав наказ скласти зброю. А 17 травня вийшов з укриття.
“Якщо в такій ситуації взагалі можна говорити про “пощастило”, то зі мною відбулось саме так. Мені пощастило потрапити до в’язниці в окупованому Довжанську Луганської області (стара назва – Свердловськ, окупанти саме так називають це місто зараз – прим.). На відміну від Оленівки й більшості інших в’язниць, де тримали українських військовополонених та просто цивільних, про які я чув від своїх побратимів, над нами так сильно не знущалися, — згадує Анатолій. — Коли привезли, то одразу роздягли догола, перевірили речі. Але в мене не було нічого. Все більш-менш цінне я знищив ще на ”Азовсталі”. Наприклад, я розбив вщент свій телефон, бо там були контакти, повідомлення від мого друга Геннадія Мохненка. Ми з ним були разом багато років — і в житті, і у вірі, а зараз росіяни записали його в терористи й оголосили у розшук. Людину, яка врятувала стільки дитячих доль, — назвати терористом! Нечувано! Думаю, росіяни ніколи не випустили б мене, якби подивилися мій телефон і почитали листування з Геннадієм.
Після перевірки, змусили присідати. Вечорами всі мали дивитися пропагандистську програму Скабєєвої на росТБ. Проте нас годували три рази на добу, а ще у нас була постільна білизна. Тому в порівнянні з іншими в’язницями, це було не так жахливо”.
7 березня 2023 року Анатолій Волошин потрапив до списків на обмін. Чоловік згадує, що радість змішувалась з великим сумом, бо у камері залишалися молоді хлопці, у яких були дружини, маленькі діти… А вони сидять у в’язниці, позбавлені всіх прав.
“Я що… Вже пожив. Мені 65. Я виростив дітей, побачив світ. І ось мене випускають, а молодих, тих, які ще нічого не встигли у цьому житті, — тримають у в’язниці. Це боляче. Це несправедливо”, — каже пан Анатолій.
Зараз Анатолій все ще проходить реабілітацію та лікується, готується до чергової операції. Але попри війну й тяжке поранення, він намагається жити повноцінним життям.
У червні Анатолій Волошин одружується. У розпал війни, після всього пережитого, у свої 65 років пан Анатолій попросив руки пані Вікторії з Луцька. Їх познайомили друзі.
“Стали писати, телефонувати один одному. Я сказав їй, що немає часу на довгі залицяння. Триває війна, і ніхто не знає, що буде завтра. Тому треба поспішати жити. І Вікторія погодилася. Тож тепер будемо особистим прикладом доводити, що Схід і Захід разом”, — посміхається Анатолій Волошин.
Зараз він як ніколи впевнений, що триматися треба не за речі. Триматися треба за людей.
Авторка: маріупольська журналістка Анна Мурликіна
*Фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
