Російська-українська війна – це одинадцятий рік щоденних картин жорстокості окупантів і небаченого героїзму та людяності захисників. Ці історії змінюються, як у калейдоскопі, людська пам’ять не здатна фіксувати їх усі. Однак світ досі пам’ятає жах перших днів російського вторгнення. Тоді новини рясніли назвами міст і сіл, які опинитися на шляху терористичного війська РФ. Гостомель – одне з них. Читайте історію Катерини Бродацької, тестувальниці програмного забезпечення, родині якої пощастило вирватися з пекла в ті дні.
Мене й мого чоловіка Олександра війна застала на Шрі-Ланці, куди ми поїхали ненадовго у справах. Повідомлення про те, що росія напала на Україну, й загарбницькі війська сунуть на Київ, було для нас ударом у самісіньке серце, адже вдома, у Гостомелі, залишилася наша дев’ятирічна донька Настя з моєю мамою…
Із моменту усвідомлення страшної новини про початок війни я та мій чоловік жили одним прагненням: якнайшвидше потрапити до рідного Гостомеля. Літаки в Україну вже не літали (а зворотній квиток у нас був саме на 24 лютого), тому, діставшись до Польщі, ми поїхали у Львів до знайомих, які погодилися нас прихистити. У той час на виїзд із України на кордоні стояли багатокілометрові черги, але ми не єдині поверталися додому: чимало чоловіків їхали в Україну, щоб стати на захист Батьківщини. Друзі та рідні нас застерігали поки не їхати в охоплений полум’ям війни Гостомель, та що може зупинити батьків, коли їхня дитина в небезпеці?!
Щоб пояснити весь жах того, що відбувалося, думаю, достатньо зауважити, що ми живемо недалеко від сумнозвісного Гостомельського аеродрому, по якому ворог ударив у перші години війни. Аеродром був основним відправним пунктом для наступу росіян на Київ. Вони намагались його захопити, а наші захисники декілька разів відбивали атаки. Та сили були нерівні, й українським бійцям все ж таки довелося відступити.
Із перших годин війни над оселями місцевих мешканців кружляли ворожі гелікоптери та бомбардувальники, велися постійні бойові дії, внаслідок чого зникли зв’язок, електропостачання, вода та газ. Ситуація ускладнювалася тим, що в нашій багатоповерхівці, як і в довколишніх, немає бомбосховищ. Не було й альтернативних джерел зв’язку. Тому, щоб лише сказати своїм рідним два слова – «живі й здорові», мешканці Гостомеля шикувалися в черги біля автівок і з дозволу їхніх власників заряджали мобільні телефони від акумуляторів. Моя мама таким же чином тримала з нами зв’язок, що був дуже нестабільний.
Наш селищний голова привозив гуманітарну допомогу для містян, але 3-го березня окупанти його цинічно розстріляли…
І ось 27-го лютого ми, нарешті, були у Львові. Утім, як доїхати до столиці та потім до Гостомеля – було великим питанням. Ми зустрічали переляканих людей, котрі виїхали з Києва й не радили туди повертатися, бо окупанти, мов сарана, вже сунули на місто з усіх боків.
Трохи опанувавши себе та оселившись у Львові, ми розглядали всі можливі варіанти, як дістатися до наших рідних в умовах, коли російські війська атакували Гостомель, в’їзди й виїзди заблоковані, мости підірвані… У нас із чоловіком була лише одна мета: забрати дитину з мамою. Тривога й хвилювання за них посилювалися щохвилини, адже вже першого та другого березня зв’язок із ними зник. Не могли ми зв’язатися і з сусідами…
До Києва мій чоловік вирушив 29-го лютого. Я хотіла поїхати додому разом з ним, але він сказав, що одному легше пересуватися.
Це були найважчі дні в моєму житті! Я залишилася сама, в невідомості й стресовому стані. Не знала, що з моєю донькою та матусею, чи дістанеться до них чоловік. Не могла їсти, пити, не відриваючись від телефону, стежила за невтішними новинами. Заплющувала очі, щоб хоч трохи відпочити, але мене постійно накривала хвиля жаху. Здавалося, що я вже десять разів померла!..
Чоловік, діставшись до Києва першого березня, не розумів, як і куди далі рухатись. На столичному вокзалі була масова паніка, повсюдно – перелякані люди. Саша спочатку вирішив забрати авто, яке ми перед польотом у Шрі-Ланку залишили в аеропорту Бориспіль, і далі їхати на ньому. Йому навіть вдалося викликати таксі й дістатися до Борисполя, утім в аеропорт його не пустили. А таксист, якому мій чоловік розповів нашу історію, не взяв з нього за проїзд ані копійки!..
Олександр виставляв пости у Фейсбуці, щоб знайти бодай когось, хто допоміг би йому зустрітися з родиною. І небайдужі люди відгукнулися! Написали й друзі, котрі на той час перебували на Ірпінському напрямку в складі ТрО (прим. ред. — територіальна оборона) Києва. Два дні чоловік чекав сигналу від хлопців, коли можна буде рухатись далі. Так і не дочекавшись його, третього березня вирушив додому сам. Однак у Гостомелі вже точилися бойові дії і на блокпостах Сашу завертали зі словами: «Ти ризикуєш своїм життям!» Особливо невблаганними були бійці Ірпінської тероборони. Зрештою, їх вдалося вмовити, адже ніщо не може зупинити батька, котрий хоче врятувати свою дитину!
Декілька кілометрів до самого Гостомеля чоловікові довелося йти пішки під постійним перехресним вогнем градів та артилерії. Це було неймовірно важко і страшно!
У Гостомелі він побачив, що наші військові зайняли позиції в окопах та чекали на штурм ворожого десанту, який висаджувався на місцевості. Чимало окупантів уже перебували на аеродромі Антонова, вривалися у приватні оселі… Тому українські захисники намагалися зупинити Сашу, коли йому залишалося пройти всього кількасот метрів: «Наразі ваш будинок на непідконтрольній нам частині міста, ризикуєте загинути!» Та він був непохитним, пояснив, що дитина, за якою ішов, дорожча за життя! Тоді бійці показали чоловікові найбільш безпечний шлях і прикривали, доки долав ті найважчі у своєму житті метри. А ворог безперестанку бив із мінометів…
Дорогою через міст Саша бачив моторошні рештки російських військових та ОМОНівців, яких можна було розпізнати за шевронами і розбитою технікою, — ворожі диверсійні групи, що намагалися зайти в Київ. Звідусіль лунали постріли й вибухи, зовсім поруч свистіли кулі. Доводилося часто падати на землю, вставати, знову йти…
Коли ж, нарешті, відчинив двері нашої квартири й обійняв рідних, зітхнув із полегшенням. Але одразу евакуюватись через вуличні бої та обстріли було дуже небезпечно. Та й друзі радили перечекати, доки ворога «зачистять».
Та сталося непередбачуване: росіяни почали обстрілювати наш будинок з танків і БМП. У квартиру, що над нами, влетів снаряд, вона одразу зайнялася! Наступний поцілив у нашу квартиру, в дитячу кімнату, де якраз була моя родина. Але, дякувати Богу, снаряд застряг у стіні й не розірвався. Він стирчав зовсім близько від переляканої донечки Насті…
Стало зрозуміло, що залишатися у квартирі не менш небезпечно, ніж іти у невідомість. Я це теж розуміла, тому несамовито кричала у слухавку: «Негайно йдіть звідти!»
Але спочатку Саша разом із сусідом – літнім чоловіком, під кулями й вибухами перекрили газ, щоб будинок не вибухнув і не загинули мешканці, котрі були там. Також вони намагалися загасити сусідню палаючу квартиру, та не змогли, полум’я охопило її. Тоді мій чоловік почав переконувати сусідів негайно евакуйовуватися, бо його знайомі бійці вже повідомили, що далі буде тільки гірше, порятунок прийде не скоро. Однак не всі наважилися кинути свої оселі. Лише дві родини попросилися йти вкупі з нашою.
Усе, що мої рідні забрали з квартири, – це собака та кішка. Попереду – небезпечний шлях через зруйнований міст, усипаний трупами, де вже працював снайпер: просто відстрілював цивільних, які намагалися вибратися з того пекла.
Моя сім’я разом із попутниками рухалися перебіжками, а за ними вже їхали російські танки та бойова техніка. Коли ж біженці нарешті, опинилися на мосту, наші захисники зустріли їх, зняли свої бронежилети й одягли на дітей! Це така жертовність, така доброта!.. Українські воїни – всі Герої!
Потім піших біженців у Горенці, куди вони дійшли, також підібрали наші військові, довезли їх до Києва. Здавалося, то був сон. Усі плакали, а люди, які наважились іти з моїм чоловіком з Гостомеля, дякували йому за порятунок.
Мої рідні пробули в столиці ще день, щоб оговтатись від тих подій. А наступного – у страшенній штовханині та масовій паніці, виїхали з вокзалу до Львова електричкою.
Пізніше ми дізналися, що вже за тридцять хвилин, як моя сім’я покинула місто, у Гостомелі розпочався жорстокий бій, ворожі танки розстрілювали автівки цивільних, котрі намагалися виїхати з міста. Багато людей загинуло тоді… А всіх, хто залишився у місті, російські окупанти брали в заручники, відбирали телефони, ходили по квартирах, ґвалтували та вбивали. У Гостомелі з’явилися катівні. Окрім цього, до катівень, які загарбники облаштували в сусідній Бучі, звозили людей також із Гостомеля, Ірпеня, Мощуна, Гаврилівки, Ворзеля, Горенки, Мостища… Так тривало протягом місяця, доки 30 березня наші війська витіснили окупантів. Тож рішення виїхати саме тоді, не гаючи ні хвилини, було єдино правильним для порятунку моєї родини.
Я ледь дочекалася своїх, думала, не витримаю такого надлюдського напруження. Електричка до Львова прибула вночі, коли вже розпочалася комендантська година. Тож ні я до них, ні вони до мене не могли дістатися. Дякую небайдужим волонтерам, котрі все ж допомогли нам зустрітися тієї ночі!
Опісля моя Настуня згадувала, що, йдучи з Гостомеля, переступала через обгорілі людські кістки; що воду добували у випадкових колодязях; ночували у підвалі; що просто з вікна вона бачила ворожі гелікоптери, які обстрілювали Гостомель. Увесь той жах закарбувався в її пам’яті. Із нею довго працював психолог… Але головне – ми були разом!
На жаль, на цьому наші тривоги не закінчилися. Мій рідний брат, не повідомивши нікого з нас, одразу пішов обороняти рідне місто. Деякий час ми не могли з ним зв’язатися. Аж через тиждень мовчання на мій дзвінок, нарешті, відповів… лікар, який повідомив, що брат перебуває в операційній після важкого поранення і з ним усе буде добре.
Пройшовши нетривалу реабілітацію, він знову приєднався до лав ЗСУ. Розповідав про пекельні бої, в яких брав участь, але найстрашніше, говорить, бачити мертвих побратимів, тож пішов помститися за них. Щодня молимося за нього й усіх наших воїнів, які стали живим щитом на захист українців і всього вільного світу.
Деякий час ми залишалися у Львові, адже нам нікуди було повертатися – квартира зруйнована. Та постійні тривожні сирени, спуски в підвал і пережите продовжували негативно позначатися на моєму здоров’ї й самопочутті доньки. Я переконана: діти не мають бачити війну! Тож ми ухвалили непросте рішення – їхати в Польщу. Непросте тому, що понад усе любимо свою країну. Ми дев’ять місяців чекали такої жаданої перемоги, але, на жаль, війна затягнулася…
І ось із листопада 2022-го ми з донькою живемо у Кракові. Для мене тут важливі дві речі: нарешті, з нового року донька пішла до місцевої школи, спілкується з ровесниками, може, з її пам’яті зітруться ті важкі спогади про евакуацію та пов’язані з нею жахіття. А, по-друге, нарешті, почула на свою адресу слова, що прозвучали для мене як комплімент: «Ти стала краще виглядати». Адже до цього знайомі зауважували, що дуже змарніла. Звісно, до колишніх спокою та впевненості мені ще далеко, проте, я дуже намагаюся знайти психічну рівновагу, якнайшвидше одужати. Живу, працюю, навіть почала спати ночами…
До речі, у квітні 2022 року, після звільнення Гостомеля, ми все-таки побували у своїй квартирі, точніше – в її руїнах. Боляче було дивитися на те, що з нашим будинком зробили окупанти. Просто у дворі бачили чиїсь могили…
Ми підіймалися до квартири, а довкола стояв нестерпний сморід, всі двері, вікна – розбиті, стіни розписані ворожою символікою та ненормативною лексикою… Окупанти винесли з квартир техніку, навіть білизну та дитячі речі, знищили фотографії! Ці нелюди зруйнували мої мрії та спогади… Ніколи їм цього не пробачу!
Але я вірю, що перемога за нами, що ми відродимося і станемо в рази сильнішими. Нас, українців, не зламати!
Зі слів Катерини Бородацької написала Олена Олійник
Слухайте аудіоверсію за посиланням:
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
