Кажуть, що життя – це дорога. Шлях, що почався і неодмінно закінчиться. Можна йти скрізь поле, залишаючи за собою весняні трави. Можна їхати в потязі, і дивитись, як змінюється краєвид. І тільки війна змушує людину рухатись синхронно із часом.
В такі дні не до філософських поглядів, розтягнутих роздумів про те, який вибір зробити. За тебе його вже зробили. Ціль одна – бігти якомога далі від гуркоту літаків, вибухів, руйнування, життів віднятих і покалічених.
Зараз, коли почуваєш себе в безпеці, читаєш, що відбувається в окупованих містах Донбасу, розумієш, що інстинкт самозбереження врятував мільйони українців. Вони – це та сила, яка наче те зернятко проб’ється в землі, потягнеться до сонця, і дасть ту необхідну енергію, що допоможе здійснити мрію.
«Всю дорогу я прикривала собою сина, який сидів на підлозі в машині»
24 лютого близько 5-ї ранку жителів Волновахи розбудив потужний вибух. Протягом наступних двох тижнів місто знаходилося під масованими обстрілами росіян. Російські бойовики не йшли на жодні перемовини щодо «зеленого» та гуманітарного коридорів. У березні люди були змушені покидати місто під обстрілами, на свій страх і ризик. А після 11 березня, коли розбомблену Волноваху захопили окупанти, виїхати звідти можна тільки після принизливої процедури фільтрації.
«Я прокинулася рано-вранці від шуму і внутрішньої тривоги. Дивлячись у вікно на заграву, слухаючи ще далекий гуркіт від вибухів, зрозуміла, що почалася війна. Дзвонили друзі і казали, що їдуть з міста, що Київ бомблять. Ми до останнього не виїжджали. Дивилися з чоловіком з вікна квартири на переповнену заправку – і говорили, що нікуди не поїдемо, адже рідні у Волновасі, будинок у Волновасі, робота теж», – розповідає тренерка з акробатики Анна.
Жінка зібрала документи, ліки, заощадження, відкладені на ремонт квартири, речі сина, взяла трохи їжі і, коли вибухи стало чути голосніше, сім’я поїхала на роботу і просиділа там 5 днів у холодному темному підвалі.
«Нас було 11 людей, з них четверо дітей. Вся їжа була дітям. Коли продукти закінчилися, було ухвалено рішення їхати. Бої тривали вже в місті, менше ніж за кілометр від нас кожні 5 хвилин прилітали «Гради», – згадує Анна. – Ми просто сіли в машину і поїхали. Як виїхали, пам’ятаю погано, всю дорогу прикривала собою сина, що сидів на підлозі в машині. Ми обоє плакали».
Шлях до безпечного місця був довгим. Тиждень сім’я діставалася заходу України. Ночувати доводилось у незнайомих людей, дитсадку, багато часу провели просто в дорожніх заторах.
«Кілька днів у дорозі, коли ми взагалі нічого не їли. Тільки 8 березня, опинившись максимально далеко від жахів війни, я зрозуміла, що все це далося взнаки, позначилося і на моральному стані, і на зовнішньому вигляді. Ми дуже схудли. Але це все дрібниці, головне, що вибралися і живі», – вважає жінка.
Анна розповідає, що її дім та спортивна зала пограбовані. Все, що не знищила артилерія, розграбували мародери. У квартирі не залишилося навіть дитячих іграшок та речей.
«Коли зникають світло і вода, я починаю обдумувати евакуацію»
«Близько п’ятої ранку 24 лютого я прокинулася – хоча, здається, прокинутися не можу й досі, – від того, що наш дім здригається. Сіла на новому зручному ліжку, і мої очі засліпило яскраве сяйво. В сусідній кімнаті спала донька», – ділиться спогадами викладачка мистецької школи Ксенія.
Жінка згадує, як під звуки постійних вибухів розгублено сиділа посеред кімнати.
«Спостерігала, як чоловік носить речі в автівку», – додає Ксенія і розповідає, як не могла усвідомити, що почалася війна, як наївно сподівалася, що скоро вибухи вщухнуть, варто лишень трохи почекати.
Ксенія запевняє, що вони не збирали жодних тривожних валіз і не обговорювали евакуаційних маршрутів, не вірячи в можливість повномасштабного вторгнення. Ескалацію конфлікту уявляли собі за прикладом 2014 року, коли бої точилися за містом, а Волноваха жила мирним життям: працювали магазини, лікарні, хлібозавод продовжував випікати хліб.
«Чоловік поспіхом кидав речі в автівку: теплі ковдри, спальні мішки, газовий пальник, аптечка. Я згодом почала збирати свої речі, які зі мною й досі», – продовжує жінка.
Найскладніше в перші дні війни було зорієнтуватися, куди їхати: «Ситуація змінювалася щогодини. Наприклад, телефонують родичі із Запорізької області і запрошують до себе, а за кілька днів вони й самі в окупації».
Подружжя прийняло рішення залишатися в небезпечному, але максимально наближеному до Волновахи місці, адже от так взяти і залишити свій дім – дуже тяжко. Тішили себе надією, що ось-ось все завершиться і можна буде повернутися.
«Спершу зупинилися в селі Запорізької області. Люди відгукнулися на наше оголошення в мережі і дали пожити в старому будинку. Дали нам навіть дрова, – розповідає Ксенія. – Інформація про нас швидко ширилася селом, тож люди почали допомагати, нести продукти: картопля, сало, хліб, солодощі для малої. Кожен розповідав, як любить свої Кінські Роздори».
Будинок, що в ньому поселилося подружжя з Волновахи, знаходився у балці на околиці села. До найближчих сусідів йти з пів кілометра.
«Інформацію ми отримували з радіоприймача, який знайшли в будинку. Що відбувається поблизу, дізнавалися, коли виходили в магазин. За кілька днів нам місцеві сказали, що ситуація під контролем і всі мисливці з села стали на захист. Жінка запевняла, що ніхто в це село не прийде і нас не зачепить».
Ще за декілька днів пані Ксенія з донькою вийшли в аптеку і зрозуміли, що ситуація змінилася:
«У селі була сила-силенна військових. Хлопці тягали якісь ящики. Купа техніки. Я просто почала плакати. Розуміла, що нас приїхали захищати, але в той же час було очевидно, що в цю сторону наступатимуть росіяни. Ніхто не знає, чи втримають тут рубіж, що доведеться пережити».
Наступного дня в Кінських Роздорах зникло світло і мобільний зв’язок, а ввечері стало чути звуки «прильотів». Жінка розповідає, що без мобільного зв’язку почувалися геть кепсько, адже навіть не могли зателефонувати комусь з села і дізнатися про ситуацію, – тож наступного дня свідомо пішли в центр села.
«Десь тиждень минув, а ми нічого не знали про сирени. В селі почули церковні дзвони, побачили, як люди швидко розходяться в підвали. Зі свого укриття виїхав танк».
Вже о 6-й ранку Ксенія разом із чоловіком та донькою знову сиділи в машині, набитій ковдрами та крамом, який вони везли з собою із Волновахи: «Страшно було залишатися. Найбільше, чого ми боялися, – натрапити на блокпост окупантів».
Далі сім’я приїхала в Гуляйполе, де також був відсутній зв’язок і світло. «У готелі нас всіх зігнали в бомбосховище, бо росіяни були поряд з містом».
Наразі Кінські Роздори тимчасово окуповані, в селі немає мобільного зв’язку. В Гуляйполі ще в березні оголосили евакуацію, адже місто знаходиться під обстрілами загарбників.
Сім’я викладачки з Волновахи перебуває у відносно безпечному місті на Дніпропетровщині, але пережитий досвід постійно відгукується: «Коли зникають світло і вода, я починаю обдумувати евакуацію».
«На мене надійшов донос, що я нібито співпрацюю з українськими військовими та підтримую «неонацистів»
Чоловіку з Волновахи довелося не тільки пережити жахливі обстріли міста, а ще й пожити в окупованому місті та вибратися з нього.
«Все зникло ще 27 лютого: світло, газ, тепло, зв’язок. Водогін перебили ще за тиждень до повномасштабного вторгнення. Новини передавалися з вуст в уста. Переважно це були російські фейки», – розповідає Андрій (ім’я змінено з міркувань безпеки на прохання чоловіка).
За його словами, з Волновахи виїхало близько 60% жителів. Більшість із них мали проукраїнську позицію. Чоловік із сім’єю вирішив вибиратися з міста, коли там уже було неможливо перебувати: не було ні світла, ні води, ні газу. За словами Андрія, у тій системі з проукраїнською позицією, з любов’ю до України просто неможливо жити: тебе або вб’ють, або здадуть у ФСБ, обізвавши «укропом» або «неонацистом».
«До 12 березня волновасці не мали жодної інформації. Потім, після захоплення міста, на площі стояли бойовики так званої «ДНР», які давали скористатися мобільним зв’язком і зателефонувати абонентам на території «ДНР». А кому ти телефонуватимеш, якщо в тебе немає знайомих, які користуються цим зв’язком? Який сенс дзвонити в «ДНР»? Які новини вони можуть тобі розповісти? Яку «правду»? – дивується чоловік.
Андрій не мав власного транспорту, тому на початку бойових дій не міг виїхати з міста. Пропозицію евакуюватися із бомбосховища, де переховувався, проґавив: в один із моментів затишшя до бомбосховища приїхали волонтери, а він в цей час скористався тишею, аби навідатися до стареньких родичів.
Щоб вибратися з тимчасово окупованої Волновахи, йому, як і решті українців, потрібно було пройти процедуру так званої «фільтрації», без якої неможливо проїхати жоден блокпост.
«Фільтрація» – це папірець, роздрукований на принтері, з підписом та печаткою, де написано твоє ім’я, прізвище та те, що ти «відфільтрований», – пояснює чоловік. – Під час цієї процедури у людей беруть відбитки пальців, фотографують, записують паспортні дані, після чого видають цей папірець».
«Під час процедури «фільтрації» мене забрали на допит і сказали, що на мене надійшов донос, нібито я співпрацюю з українськими військовими та підтримую «неонацистів», – згадує Андрій.
Після допитів та обшуків вдома виїхати з окупованої Волновахи і дістатися безпечного місця йому вдалося через «ДНР»:
«Їхали ми майже три доби. Найстрашніше було на перетині кордону «ДНР» і РФ, бо там було мало чоловіків. Врятувало те, що в мене хоч і донецька прописка, а все ж таки український паспорт. Думаю, якби був паспорт «ДНР», мене би не випустили, а відправили воювати. Спокійно на душі стало вже після того, як перетнули кордон у Латвії і я побачив плакат із написом «Якщо ви стали свідком правопорушень чи агресії з боку Росії, можете звертатися». Тоді ти розумієш, що знаходишся в нормальній країні, що вибрався з того пекла».
Павло Єштохін, Волноваха-Жовті Води
3 липня 2022 року
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
