Будь-яке місто можна порівняти з напоєм. У випадку з Миколаєвом зробити це складно – досить різні смаки. Для друзів той напій такий, що не забути – гарячий і водночас прохолодний. Для ворога – надмірно різкий, вибуховий.
Саме такий розливали у пляшки містяни, які прийшли 25 лютого на заклик голови обласної військової адміністрації.
«Київ. Усі ДРГ знищені. Десантників вигнали. Техніка просувається. Що я помітив: кілька моментів було, коли кияни «коктейлем Молотова» попалили техніку. Росіяни поїхали після цього. Мені здається, вони не хочуть картинки, що воюють із населенням. У ДОФ розгортаємо місце, підвозимо матеріали. Тих, хто не хоче жити НЕ В УКРАЇНІ, я прошу приєднуватись, бо це реальний шлях врятувати наше місто. Вони не заходять, якщо мирне населення їм не радіє. Це той момент, коли треба показати, хто ми є», – написав Віталій Кім.
Це було в другий день війни, коли російські війська впритул підійшли до Миколаєва. Вони навіть спробували маленькими силами дійти до центру міста, однак вдарили ЗСУ, і рашисти побігли.
За іронію долі місцем, де готувались «коктейлі Молотова» проти російських загарбників, стала історична споруда, яка свого часу ледь не перетворилась у Російський дім.
Будинок офіцерів флоту, або ДОФ, було збудовано у 1824 році неподалік від нинішнього Музею суднобудування і флоту, в якому 59 років розміщувався штаб Чорноморського флоту.
Він відкриває Адміральську – найреспектабельнішу вулицю Миколаєва. Колись тут давали концерти Мусоргський і Римський-Корсаков. Тоді будівля мала назву Будинок флагманів і командирів, і в ньому, крім концертів, проводилися збори, бали, прийоми. Працювала бібліотека, юнкерські класи та музична школа.
У радянські часи ДОФ прийшов у занепад. Одного разу Володимир Чайка, який багато років керував містом, запропонував мерії москви відреставрувати приміщення і збудувати поряд житло для офіцерів.
«Тоді Чайка намагався товаришувати з москвою, – згадує Юрій Любаров, донедавна начальник міського управління культури. – Лужков приїзжав на крейсер «москва», Кобзон давав концерт. Все йшло до того, аби створити в Миколаєві те, що зробили у Севастополі. З точки зору історії ці міста були як брати-близнюки. Ними правив один губернатор. Пів року жив у Миколаєві, наступні пів року – в Севастополі. Також з одного міста в інше переїжджала морська бібліотека. Проте Міністерство оборони України не віддало землю під ДОФом, і про цей задум забули».
А потім історія здійснила кульбіт – у 2022 році Будинок офіцерів флоту перетворився у центр антиросійського спротиву. Любарова це не дивує. Як миколаївець у третьому поколінні він добре знає, з чого складається ДНК жителів міста.
На його переконання, одна з причин, що вони не такі, як інші, полягає в тому, що Миколаїв – не місто, а поселення біля верфі.
«Те, що зараз склалося, було заселено наприкінці 19 століття, – продовжує Юрій. – Привезли різних людей, солдатів, ув’язнених. Такий собі різномастий казан, який розвивався не за законами урбаністики. У нас навіть року народження немає. Верф була абсолютно економічно невигідна. За ті гроші, які було виділено на будівництво корабля «Святий Миколай», можна було купити три кораблі в Голландії. Та сама історія була за радянської імперії. Ніхто не рахував, скільки коштів знадобиться на будівництво суден, бо кожне з них щось давало місту. Збудували авіаносець – створили дитяче містечко «Казка», зоопарк, спальний мікрорайон Намив».
Ще одна особливість Миколаєва у тому, що це, на думку мого співрозмовника, найслабша ланка серед обласних міст України. Згадайте Врадіївку та історію з Оксаною Макар. У метафізичному плані полотно рветься саме тут.
Історія це доводить. Хронологія місцевих протестів бере початок у 1898 році, коли відбулося перше масове святкування робітників. Вже наступного року на Слобідці організували гурток робітничих суднобудівних заводів, який проіснував до 1902 року. Через кілька років після організації гуртка робітників на миколаївських заводах з’явилися революційні гуртки.
У січні 1916 року в Миколаєві розпочався відомий «Миколаївський страйк» – один із найбільших страйків у росії в період Першої світової війни. Тоді робітники суднобудівного заводу «Наваль» висунули перед адміністрацією заводу вимогу про збільшення зарплатні. Керівництво її не задовольнило. В результаті усіх робітників заводу було звільнено, а завод за наказом морського міністра закрито.
Квітень 2014 року. Миколаївці виходять на головну площу міста. Ближче до півночі «Правий сектор» та «Самооборона» повністю беруть під контроль меморіал героям-ольшанцям і нищать наметове містечко прихильників «Руської весни». Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стали події біля Миколаївської облдержадміністрації – спроби штурму та встановлення російського прапора.
«Дуже прикро, коли в тебе щось забирають. Миколаївці не привчені хитрувати, лавірувати, шукати якісь варіанти. Їх відрізняє простота та прямолінійність: це моє і, будь ласка, сюди не лізь. Тому коли постає питання захисту свого, відразу виникає: це моя земля, – пояснює Любаров. – Ми – не торгове місто, не студентське, не Баден-Баден. Тут люди завжди працювали. Вставали за гудком, їхали на роботу. Пройшовши прохідну Чорноморського суднобудівного заводу, людина не могла відрізнити його територію від міської. Такі самі прямі вулиці, сірі прямокутні будівлі. Ходиш заводом як містом, а містом – як заводом. Увечері прийшов, випив 50 грамів, а вранці знову на завод. І так увесь рік, а влітку на море у Коблево. Тільки блатні їхали у Саки та Місхор. Отже, місто не може жити без роботи. А хто така робоча людина? Це та, яка знає своє місце. З цієї причини багато миколаївців не можуть виїхати звідси назавжди».
Сьогодні лінія фронту відійшла від міста. Змінюється і ДОФ. «Коктейлі Молотова» вже не розливають. Тепер тут працюють волонтери. Місцевий центр допомоги – новий бренд Миколаєва. Автівки з його емблемою часто курсують містом.
Музикант, керівник одного з найкращих джазових колективів країни Performance Big Band Володимир Алексєєв – один із тих, хто керує процесом з перших днів. Про нього Юрій Любаров каже: якщо сьогодні немає можливості керувати оркестром, він керуватиме фронтом – стільки в ньому енергії.
«Коли приїхав у ДОФ, був вражений, – згадує Юрій. – Підвали, де є світло, бойлери, туалети, реєстрація, десять напрямків роботи. Йду і вітаюся з кожним, хто там є. Я ж їх усіх знаю. Музиканти, підприємці, безробітні. Вони всі активні люди. Я не здивований, що цей тут. А той із сім’єю, дітьми. Справжня тусовка, яка знайшла вихід у цьому».
Про те, з чого все починалось, в одному з коментарів розказав Геннадій Леонтович, який також у волонтерському центрі зі старту: «Приміщення було вбите, багато сміття. Місцеві самоорганізувалися і прибрали. Потім вже почали формувати штаб. Люди принесли одяг, ліки. І ми почали потихеньку збирати все, а потім розвозити. У перші дні доводилося працювати за умов постійних вибухів. Втім, ті, хто залишився у місті, згуртувалися та підтримують один одного».
Зі ще одним учасником команди ДОФу нещодавно познайомили телевізійники. П’ятирічна Вероніка прийшла сюди разом із мамою Наталею, щоб допомагати. Виїжджати за кордон сім’я поки що не планує, а в Україні небезпечно всюди, каже мама Вероніки: «Дитина пережила страшний обстріл. Я навіть не думала, що вона настільки мужня дитина. Вона перша почала про блокпости: «Мамо, давай мої цукерки роздамо. Мамо, давай ще що-небудь відвеземо».
Так і живе Миколаїв – місто, в якому майже не лишилось заводів, але дух робітничого класу нікуди не дівся. Хто не виїхав, допомагає чим може. Колишній чиновник Юрій Любаров – у штабі Червоного Хреста, джазмен Володимир Алексєєв – у волонтерському центрі ДОФу. На своїй сторінці у соціальній мережі він нещодавно написав: «Як важливо у війні не загубити себе. Багато працював… А сьогодні вперше за всю війну сів за рояль – і не джаз, і не українські пісні – просто грав музику… Забуті відчуття клавіш і звуків…»
Ігор Данилов
