Як втекти від “руського міра” і зберегти надію

Вже вісім років нікому у тому світі, який щоденно дивиться телевізійні новини, не треба пояснювати, де знаходиться місто Слов’янськ. 2014 року російське вторгнення в Україну почалось саме з нього. Гуркіт танків, обстріли «Градів», налякані обличчя людей надовго стали фірмовим стилем «руського міра» – філософської концепції, яка згодом набула рис ідеологічної платформи рашизму або російського неоколоніалізму.

Юлія Винник була серед тих мешканців Слов’янська, хто вирішив, що жити з цим не зможе. Вісім років тому війна змусила її покинути свій дім.

Сьогодні вона каже: «Колись, до війни я мріяла про будинок. Просто побудувати будинок, народити дітей та завести собаку, все. А зараз я засинаю й прокидаюсь з однією думкою: «Боже, нехай він виживе, нехай хлопці повернуться додому, нехай орки дадуть нам спокій». Все. Більше не треба. Я просто хочу повернутися додому разом із чоловіком». 

“Руський мір”-2014

З квітня 2014 року Слов’янськ став ареною бойових дій між терористичними угрупованнями й українською армією.

«Коли в 2014-му нас прийшли «асвабаждать», було відчуття невизначеності. Ти сидиш в окупації та чекаєш, коли тебе звільнять українські війська, адже ти хочеш повернути нормальне життя: виходити надвір, не ховатися, не переживати, зустрічатись з друзями», – згадує Юлія.

Однак чим далі, тим важчим ставало життя в окупації: «З кожним новим днем ситуація в місті ставала дедалі складнішою. Продуктів не вистачало, готівка була в дефіциті, жити з кожним днем ставало важче».

До того ж росіяни обстрілювали житлові квартали та, як і зараз, брехали, що це робить українська армія.

«Якось мій тато сидів у моїй кімнаті, щось лагодив, коли почув характерний свист. Він разом із кішкою сховався в ванній. Снаряд влетів на четвертий поверх, а ми жили на другому, однак від вибухової хвилі повилітали вікна й у нашій квартирі», – розповідає дівчина.

Вона впевнена, що снаряд був саме від проросійських найманців, оскільки летів він із центру міста, а війська України на той момент перебували на інших позиціях.

«Про всі обстріли по жилих кварталах росіяни казали, що це українці. Притому, що самі ховалися за людей, в буквальному сенсі. Пам’ятаю, як 9 травня під мої вікна приїхав ворожий БТР, зупинився під нашою п’ятиповерхівкою, де мешкали люди, і зробили собі мініпозицію», – згадує Юлія.

10 травня 2014 року дівчина мусила покинути дім, адже перебувати в Слов’янську було небезпечно.

«Якось у Слов’янську зникла родина баптистів. Перед тим до них прийшли росіяни й повели їх ніби на допит. Ніхто не знає, що від них хотіли. Однак після цього їх тіла знайшли в річці», – розповідає дівчина.

Юлія переїхала до Харкова, де навчалась на історичному факультеті, а після закінчення університету в 2017 році переїхала до Миколаєва.

8 років. Між “світами”

Юлія була повністю задоволена своїм життям: мала роботу – працювала кореспондентом Громадського радіо, друзі були поряд, був вільний час та плани на майбутнє.

«Життя йшло повним ходом, ніяких нарікань у мене не було. Мій чоловік служив у лавах ЗСУ. Якраз у кінці лютого – на початку березня у нього мала закінчитися ротація, і він повернувся би до Миколаєва. Я, як і інші дружини військових, чекала. У нас були плани, ми говорили про завершення його кар’єри військового», – згадує дівчина.

На свій 28-й день народження вона хотіла зробити щось шалене.

«Я намалювала собі мрію: ми з чоловіком в Одесі, я стрибну з парашутом, а потім ми будемо гуляти біля моря і ввечері повернемось додому. Цей день мав би стати нашим другим весіллям. Про це я мріяла», – розповідає Юлія.

Вона, ні як журналіст, ні як людина зі сходу до останнього не вірила й не думала, що «руський мір» вдруге її настигне, що росія віроломно нападе на Україну.

«Я думала, що скоріше буде пекло на сході, будуть бої на кордоні. Але що вони почнуть крити міста без розбору ракетами – навіть не уявляла, що таке можливо у 21-у столітті», – каже Юлія.

Але ранок 24 лютого все змінив.

“Руський мір”-2022

Прокинулась дівчина від звуку винищувача.

«У душі все розривало, я не могла зрозуміти до кінця, що відбувається. Через години півтори я вийшла на вулицю і побачила, що діється якийсь хаос – всі кудись біжать, метушаться», – згадує Юлія.

В районі, де жила дівчина, розташовані кілька військових частин. Тому мешканці розуміли – їх будуть бомбити.

«Самі ж росіяни казали, що будуть бомбардувати військову інфраструктуру. Тож люди вже знали, що будуть запеклі бої, та почали готуватися. Були великі черги до банкоматів, до магазинів, аптек, всі вирішили запастись усім. Сусіди, особливо родини з дітьми, покидали рюкзаки та якісь речі в машини і поїхали. Тоді в мене була думка, що ми це все проходили і все буде окей, витримка є», – розповідає дівчина.

Вона не спускалась до підвалу, вважала, що квартира, її дім – найбезпечніше місце, мабуть, в усьому світі.

«У квартирі я почувалася захищеною. Три дні з кішкою прекрасно ховалася у ванній кімнаті. Кімната маленька, було трохи незручно, але нам всього вистачало», – розповідає Юлія.

Вона до останнього планувала лишатися в місті. Однак не витримала.

«Одного разу в наш будинок, поверхом вище, поцілив снаряд. Я тоді стояла на балконі, але дізналась про це з сусідського чату. І мені стало страшно, що я нічого не відчула, ні поштовху, ні вибуху», – каже дівчина.

Вона зрозуміла – життя могло б закінчитися, а вона б нічого не відчула.

«Це мене дуже налякало. До того ж подзвонив чоловік, я почула його, розповіла, що сталося, і почала плакати. Я проплакала до ночі, мене мучили питання: «Чому так? Що вони від нас хочуть?» – згадує Юлія.

Кому війна, а кому…

Наступного дня дівчина почала шукати можливості поїхати, адже на той час евакуації як такої не проводилось.

«Я писала у соцмережах, дзвонила друзям, але більшість з них вже виїхали. Спочатку відгукнувся побратим мого чоловіка, він попросив свого родича забрати мене з Миколаєва, але у нього по дорозі зламався автомобіль», – розповідає Юлія.

Зрозуміла, що чекати немає чого й просто вийшла з речами на вулицю, але тут почалася тривога.

«Викликала таксі, але вони скасували замовлення. У мене знову почалася паніка. Подруга порадила вийти на дорогу та ловити попутку. Я так і зробила», – каже дівчина.

Зупинився таксист і запропонував довезти лише до половини шляху за 1200 гривень, притому що дорога коштувала 400 гривень. Але в Юлії була лише 1000 гривень, і він погодився. При цьому всю дорогу казав, що вона дивакувата.

«Мені було все одно на нього, я в той час хотіла лише одного – виїхати з міста. Я розуміла: або зараз, або я вже не поїду і залишусь», – каже дівчина.

Доїхавши до Нової Одеси, дівчина вийшла на трасу і почала ловити попутку. Боялась, що ніяка машина не зупиниться і їй доведеться йти пішки.

«Мені пощастило, зупинився добродій, який підвіз мене майже додому. Цей чоловік з мене грошей не взяв, хоча я пропонувала. Мене це здивувало, адже водій з Миколаєва скористався моїм станом, зрозумів, що я готова віддати всі гроші світу, аби виїхати, а цей чоловік допоміг просто за «дякую», – згадує Юлія.

Через деякий час після від’їзду дівчина дізналась, що під вікном її квартири, з якої вона встигла виїхати, розірвався снаряд: вибуховою хвилею повністю знесло віконну раму, підвіконня, пошкодило техніку та меблі, а у стіні лишилася діра.

Від “руського міра” подалі

Зараз Юлія мешкає у подруги на півночі Миколаївської області.

«Перші місяці я взагалі не розуміла, що відбувається. До мене почали приходити новини, що гинуть хлопці, яких я знаю: герої, про яких я писала; побратими мого чоловіка. У мене починались істерики», – згадує дівчина.

Вона не хотіла працювати, не знала куди себе подіти.

«Певний період прострації був, нерозуміння: весь час хочеш додому, тебе накриває істерика за істерикою. Так тривало близько двох місяців», – каже Юлія.

Завдяки чоловіку, який казав, що вона жива – і це головне, завдяки подрузі, яка постійно підтримувала й була поряд, дівчина почала справлятись з емоційними гойдалками. Зараз вони з подругою займаються волонтерством: плетуть сітки, збирають гроші на необхідні для ЗСУ речі.

«Колись, до війни я мріяла про будинок. Просто побудувати будинок, народити дітей та завести собаку, все. А зараз я засинаю й прокидаюсь з однією думкою: «Боже, нехай він виживе, нехай хлопці повернуться додому, нехай орки дадуть нам спокій». Все. Більше не треба. Я просто хочу повернутися додому разом із чоловіком».

Олеся Ланцман