У 2021 році Україна відзначає 130-річчя від Дня народження полковника Євгена Коновальця, який народився 14 червня 1891 року. До цієї дати команда Uchoose підготувала для читачів цикл публікацій про життя та боротьбу цього видатного військового і політичного діяча. Це третя частина з цього циклу. Першу частину ви можете прочитати тут, а другу – тут.
Дуже часто в житті людини чи організації настає момент, коли просто потрібно переступити через всі здобутки минулого і рухатись уперед у зовсім іншому напрямку та масштабі. Саме так і відбулось з Українською Військовою Організацією, яка після остаточного приєднання Галичини до Польщі зрозуміла невідповідність своєї структури до нових викликів, які перед нею постали. Саме для того, щоб масштабувати свою діяльність на всю підконтрольну Польщі українську територію, Коновалець вирішує створити ОУН – Організацію Українських Націоналістів, в яку б увійшли всі рухи, течії і об’єднання українців за кордоном і на Західних Українських Землях (ЗУЗ). Тож із 2 на 3 лютого в одному з готелів Відня, розпочалась історія одного з найуспішніших політичних об`єднань українців в історії, саме в той день і постала ОУН.
Але починалось усе класично, з помилок. Потрібно розуміти, що фактично існувало дві парадигми, в яких існувала УВО, а згодом і ОУН. Це великий провід на еміграції та крайовики, тобто люди, які очолювали та творили діяльність організації на ЗУЗ під постійним пресом польських спецслужб і чи не щодня ризикували своїм життям. А нагод його втратити в них було надто багато. Це могло трапитись під час бійки з польськими студентами, під час саботажної акціїі, вони могли вмерти на допиті в камері, від рук польського, а інколи і більшовицького агента. Їх міг здати польський провокатор, а подекуди і член родини, завербований польськими спецслужбами.
Тобто це були в чомусь навіть антагоністичні табори, особливо в питанні подальшого розвитку і методів боротьби за Незалежність. Частина емігрантського проводу виступала за легальну боротьбу в правовому польському чи європейському полі. Крайовики різко наголошували виключно на підпільно-революційній тактиці і терористичній діяльності, що на той момент було більш логічно та ефективно.
І ось ці дві течії боротьби за Україну мали об’єднатися в одну велику ріку українського спротиву. Конгрес вирішили проводити в Празі. У цілях конспірації його дату і місце двічі переносили. Крайові провідники повинні були діставатися на нього нелегально з території Польщі. Як бачите, досвід нелегального перетинання польського кордону в нас дуже великий. Перетинали вони тоді кордон у польському Тешині, в натовпі фабричних працівників. Взагалі, Тешин був цікавим містом на той час, яке яскраво демонструвало всю абсурдність Версальської угоди. Воно було розділене кордоном між Польщею та Чехословаччиною. Вокзал був на чеському березі, а заводи на польському. Тому майже трохи більше, ніж всі, були незадоволені своїми кордонами.
Квитки крайовим провідникам купив зв’язковий УВО, він же ж зустрів їх у Празі та поселив на конспіративній квартирі, щоб менше ходили вулицями і не стали об`єктом польських агентів. Але через деякий час з’ясувалося, що конгрес переносять до Відня, на який українці діставались як група українських студентів, які їхали на наукову екскурсію. І ось тут знову можна простежити різницю між крайовиками та українцями з емігрантських кіл. Річ у тім, що в тому ж потягу також їхали невідомі їм українці, які теж були учасниками конгресу, але розмовляли українською на побутові та політичні теми, а дехто з них мав на собі різні відзнаки: тризуби, хрести УГА, відзнаки Легії Українських Націоналістів. Один із крайовиків, Степан Ленкавський, був шокований такою легковажністю своїх співвітчизників і навіть думав, що то були польські завербовані провокатори, щоб вистежити справжніх представників галицького підпілля.
С. Ленкавський: “Ми тлумачили собі цей несподіваний образ неконспіративної поведінки тим, що офіційно перед контрольними чинниками ми були туристичною групою українських студентів із Чехії, яка виїжджає з професорами на екскурсію до Відня.
Але все одно нас дивувало, що наші люди з еміграції не звертають уваги на те, що українські відзнаки й балакучість можуть притягнути увагу польських і більшовицьких агентів”.
У Відні делегати зібрались на вулиці Канта. Під час заселення ніхто паспортів не питав. Кімнати для всіх виділили на першому поверсі. Місце проведення конгресу було настільки таємним, що історики досі не можуть точно його назвати.Тривав конгрес 7 днів.
“Два перші дні відбувалися пленарні засідання, на яких зачитано ряд доповідей і продискутовано їх, потім учасників приділено до шести комісій, які протягом наступних трьох днів опрацьовували гуртками в великій залі і по готелевих кімнатах проекти резолюцій”, – далі оповідає Ленкавський у спогадах про ті події.
У конгресі взяли участь представники УВО, Легії Українських Націоналістів (ЛУН), Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ), Групи Української Національної Молоді (ГУНМ) та один делегат від Союзу Українських Націоналістів у Німеччині.
Дискусій, насправді, на ньому було дуже багато і головна з них, як саме вести боротьбу за Незалежність? Яким шляхом має піти Організація? Якими методами повинна діяти?
На з`їзді були також представники легальної в Польщі партії УНДО – Українське Національно-Демократичне Об’єднання. Дехто з них був проти об’єднання в одній структурі ідеологічно-політичної та революційно-терористичної діяльності. Тобто революційна діяльність повинна була бути суворо законспірована і охоплювати обмежене коло людей. ОУН мала бути легальною політичною партією, а УВО її бойовим крилом.
Але делегатам від СУНМ – Союзу Української Націоналістичної Молоді, легко кажучи, це не зовсім підходило. Річ у тому, що в основному це були крайовики, які приїхали з польської Галичини і поставили першу вимогу, щоб ОУН була підпільною революційною організацією, яка б тільки доповнювала діяльність УВО, а не якимось аморфним утворенням для легальної боротьби в Польщі, яка в тодішніх умовах була приречена на провал та неефективність. В інакшому випадку крайовики погрожували зірванням конгресу, а мережу учасників перевербувати в УВО. Навіть тут вже можна було помітити фактично лінію розколу, яка пройде скоро між новим і старим поколінням, і різні підходи в методах відстоювання своєї позиції.
Це десь так само, якби на зустріч із лідерами Помаранчевого Майдану прийшли “Провокатори з Банкової”. Уявляєте, сидять такі Ющенко, Порошенко, Луценко, Філенко, Томенко, Жванія. Мартиненко, Рибачук, Катеринчук, Кириленко, а до них на зустріч приїхали ультраси, представники “Правого Сектора” та різних правих двіжів, які вже довший час ведуть боротьбу в тилу антиукраїнського режиму, а ті їм розказують: а давайте-но хлопці створимо легальну політичну партію, будемо собі боротися, ми з Паризії і Відня, а ви зі Львова і Станіславова? Тому, звісно, їхні спроби спустити революційну боротьбу на гальмах українського патерналізму одразу наштовхнулись на рішучий опір молодих націоналістів.
Друга вимога: запровадити в організації військову диктатуру, що в тих умовах здавалося логічним і правильним рішенням. Також диктатура убезпечувала організацію від спекуляцій політиків. І, звісно, їхні симпатії були на боці Євгена Коновальця. Саме він і мав очолити організацію.
І тут Коновалець потрапив у цікаву ситуацію. Одна точка зору – це шлях який пропонували давні однодумці, з якими він воював ще на фронтах Першої Світової Війни і Перших Визвольних Змагань. Другий шлях – це шлях молодої української революційної молоді, яка на власній шкірі відчула всі “переваги” польської окупації та була готова до найрадикальніших дій у своїй боротьбі за відновлення Української держави. Коновалець чудово розумів: якщо він пристане на бік своїх однодумців, організація втратить зв’язок з українською реальністю і перетвориться на ще одне маргінальне емігрантське об’єднання, яке будуть роз`їдати внутрішні чвари і провокації польської агентури. А молодь піде своїм шляхом, з ними чи без них.
Згадує Степан Ленкавський:
“Під час нарад конґресових комісій полк. Є. Коновалець покликав усіх чотирьох крайовиків на розмову, що відбулася в одній з готелевих кімнат.
З осіб, що часово перебували за кордоном, учасниками цієї наради були також: д-р Ю. Вассиян, ред. В. Мартинець і голова [Групи] Української Національної Молоді в Празі інж. О. Бойдуник.
Там ми застали Івана Кедрина-Рудницького, про якого ми знали, що він однодумець групи опозиційних послів з УНДО до польського сойму Д. Палієва і В. Целевича, тобто тієї групи увістів, яка перейшла на сектор легальної праці і мала концепцію спрямовувати націоналістичну молодь на шлях легальної діяльности, щоб через доплив молодого елементу до УНДО скріпити в ньому позиції своєї власної націоналістичної фронди в тій партії. Розмова і почалася, і велася до кінця в загостреній атмосфері. Полк. Є. Коновалець започаткував розмову, поставивши питання, в чому саме ріжниця поглядів між присутніми про завдання і характер діяльности націоналістичного руху. Він покликав по черзі кожного зокрема з’ясовувати свій погляд”.
Зокрема, Іван Кедрин-Рудницький говорив, що звуження діяльності руху суто до підпільно-революційної діяльності зменшить його вплив та послабить сили загальнонаціонального фронту. На це Осип Бойдуник назвав його “безгребетною міязмою“.
Коновалець майже весь час слухав аргументи сторін і фактично не втручався в дискусію. Таким чином він просто хотів для себе зрозуміти, чи реально, взагалі, зблизити позиції цих двох фактично антагоністичних таборів.
Ленкавський почувався доволі збентежено через це і до кінця не знав, чия позиція перемогла:
“Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені й призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але такої вже більше не було. Замість розмов настала робота, яка розвинулася по лінії нами бороненої революційної концепції”.
Але все вже було вирішено. Коновалець зробив ставку на молодь.
Степан Ленкавський далі пише: “Члени через аклямацію і формально проведеним одноголосним голосуванням вибрали полк. Є. Коновальця головою Проводу. На його пропозицію одноголосно було вибрано в склад Проводу вісім осіб (інж. М. Сціборський, інж. В. Мартинець, д-р Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, д-р Д. Демчук, інж. Д. Андрієвський, інж. Л. Костарів і П. Кожевників). На головного суддю обрано Я. Дуба, на головного контрольного — проф. Я. Моралевича. Вибір цих органів був теж одноголосий”.
Також Конгресом було визначено загальні засади ідеології українського націоналізму, накреслено майбутній образ державного і суспільного устрою Української самостійної і соборної держави. Також було визначено засади майбутньої конституції, загальні напрями соціальної, економічної, військової, шкільної, культурної та релігійної політики ОУН.
Також провідне місце в дискусіях посідала проблема подальшого державного устрою України. Основній критиці піддавалась не стільки демократія як сам парламентаризм, який на той час переживав кризу в цілій Європі.
Тому одним з головних рішень Конгресу було запровадження національної диктатури як першого етапу оформлення Української держави, також чітко була зафіксована думка М. Сціборського про неможливість вироблення остаточної схеми державного устрою в еміграційних умовах.
Також дуже гостро стояло питання ідеології. На зборах було піддано нищівній критиці “матеріалізм”, від якого тхнуло марксизмом та комунізмом.
С. Ленкавський: “Майже всі члени комісії стояли переконано на позиціях ідеалізму. Д-р Д. Демчук твердо обороняв “благо нації” як ідеал у розумінні строго утилітаристичному. Дискусія зійшла на тори глибинної критики систем матеріялізму і мала вигляд семінару метафізики.
Всі інші комісії покінчили свої праці, і дехто підсідав до нас і подавав свої думки до дискусії, що, зрозуміло, продовжувало її, бо це були повторення з попередніх днів. Врешті, з д-ром Д. Демчуком устійнено ідеалістичну інтерпретацію і текст спільного проекту”.
Після закінчення Конгресу всіх його членів запросили до спільного фото. І тут знову стала помітна різниця між емігрантськими колами учасників і крайовиками. Крайовики різко відмовились фотографуватись, оскільки це суперечило правилам конспірації, яких вони дотримувались вдома. Жодних фото та відеофіксацій, тим паче з іншими нелегалами та підпільниками. Натомість, представники з Європи почали з них кепкувати і говорити, щоб вони не творили дурниць, мовляв: теж нам тут знайшлись великі конспіратори, все під контролем, тут всі свої. А фотограф, взагалі, своя людина, яка не буде робити інших фотокопій. Тому під радісні вигуки і жарти, через піднесену атмосферу закінчення важливого процесу, крайовики стали до фото в задніх рядах. Воно все би було добре, якби серед них не було агента польських спецслужб Ярослава Барановського, який тупо передав усі фото полякам. Ніколи такого не було і ось знову. Саме постать Барановського призведе в подальшому до розколу в організації. А його самого застрелять агенти ОУН у 1943 р. у Львові.
Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.
Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич.
Джерело: Вікіпедія.
Особисто С. Ленкавському та ще низці членам конгресу це фото буде коштувати рівно 4 роки польської тюрми, а також деконспірації інших членів і встановлення напрямів і масштабів діяльності українських націоналістів польськими спецслужбами.
Проте, незважаючи на ці класичні проблеми росту всіх підпільних організацій, вночі проти 3 лютого 1929 р. постала Організація Українських Націоналістів, організація, яка змогла вирвати Україну з парадигми “большого русского проекта”, створити тіньові управлінські структури на окупованих поляками та німцями територіях Західної України та утворила одну з найбільших та найефективніших партизанських армій у світі, УПА, мабуть, також найбільшої бездержавної нації у світі на той час. Ось так, долаючи історичну іронію, власні недоліки і зради, ми йшли своїм шляхом до суб`єктивізації як нації і як держави. І шлях цей пройдено не до кінця.
Попереду нас чекають не менші, якщо не більші виклики, на які ми повинні дати чітко артикульовану відповідь: хто ми такі? Де ми плануємо бути? Якими методами ми повинні цього досягти? І відповідь ця повинна пролунати, в першу чергу, для нас самих.
Автор: Дацко Віктор, редактор сторінки історичного ютуб каналу «Історія без Міфів».
