Культурне привласнення є широковживаним інструментом сучасної когнітивної війни. У межах інформаційних операцій проти України Росія використовує цей пропагандистський прийом, намагаючись змінити уявлення міжнародної аудиторії про походження та самобутність української культури. Такі практики підкріплюють російський пропагандистський метанаратив про нібито історичну й культурну єдність українців і росіян.
Розгляньмо цю проблему на прикладі трьох випадків російської «крадіжки» українських культурних символів: борщу, гопака та вишиванки.
Як український борщ став «російським супом»
У 2019 році офіційний акаунт Міністерства закордонних справ Росії в соціальній мережі X назвав борщ «однією з найвідоміших і найулюбленіших російських страв» та «символом традиційної кухні». Ця заява спричинила хвилю обурення в Україні. Для українців це було не просто перебільшенням, а відвертим привласненням їхньої культурної спадщини. Борщ є однією з найбільш знакових страв української кухні, а спроби Росії назвати його «російським» сприймаються як продовження багатовікової політики придушення української ідентичності.
Насправді історичною батьківщиною борщу є Україна, де традиція його приготування налічує багато століть. Одна з найдавніших документально зафіксованих згадок про приготування борщу на українських землях міститься в подорожніх нотатках 1584 року німецького купця й домініканського ченця Мартина Ґруневеґа.
Українська традиція приготування борщу характеризується глибокою історичною тяглістю, великою кількістю місцевих різновидів і важливою суспільною функцією. В українській національній традиції борщ – це не лише повсякденна страва: він також має обрядове значення. Наприклад, борщ є невіддільною частиною різдвяних традицій.
Його головним інгредієнтом є буряк, який надає борщу характерного насиченого червоного кольору. Класичний український рецепт передбачає використання буряка, яловичини, капусти та картоплі, а подають страву зі сметаною. Саме це поєднання насиченого смаку, легкої кислинки та поживності зробило борщ символом української домашньої кухні.
Український борщ надзвичайно різноманітний як за інгредієнтами, так і за способами приготування. Існують пісні, м’ясні, рибні, грибні та «зелені» різновиди борщу. Численні місцеві варіанти пісного борщу готують із грибами, сушеними грушами, квасолею або рибою.
Важливо відзначити, що у 2022 році «культура приготування українського борщу» внесена до Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони. Водночас ЮНЕСКО окремо наголосила, що борщ також готують в інших країнах ширшого регіону, а внесення елемента до списку не означає «виключного права» чи «власності» на саму страву.
Чому в Китаї борщ називають «російським супом»?
Китайськомовна аудиторія часто сприймає історію та культуру Східної Європи крізь призму російських інтерпретацій. Унаслідок цього багато явищ української культури, а також культурна спадщина інших народів, чиї землі колись входили до складу Російської імперії, трактуються як частина російської спадщини.
Подібна доля спіткала й борщ. Звідси постає очевидне запитання: якщо борщ походить з України, чому його китайська назва пов’язана з Росією?
Відповідь криється в історії Шанхая. На початку ХХ століття, після Російської революції, до міста прибула велика кількість білої еміграції, представники якої привезли із собою звичні страви, зокрема борщ. Місцеві жителі чули англійське слово Russian, яке шанхайським діалектом звучало приблизно як «луосун». Так виникла назва 羅宋湯 — Luósòng tāng, що буквально означає «російський суп».
Цікаво, що якби страва потрапила до Китаю іншим шляхом – наприклад, через Монголію або Пекін, – її назва могла б звучати зовсім інакше.
Сьогодні, однак, Росія намагається використовувати культурну дипломатію, щоб закріпити у колективній свідомості світової аудиторії нібито «російське» походження цієї страви.
Окрім допису Міністерства закордонних справ Росії про «російський борщ», можна простежити започатковану ще в радянський період традицію включення борщу до нібито «загальносоюзної» кухні. Унаслідок цього у світі страва поступово почала асоціюватися з «російською кухнею».
Made in Russia: привласнення української вишиванки
Вишиванку – традиційний елемент українського одягу – спіткала доля, подібна до долі борщу. Українська вишивка має тривалу історичну тяглість, яка сягає Середньовіччя. Сучасна форма вишитої селянської сорочки утвердилася в різних регіонах України у XVIII–XIX століттях. Для неї характерні регіональні відмінності в крої, розташуванні орнаментів, кольорах і техніках вишивання. Вишиванка виконувала не лише естетичну, а й символічну функцію: вона була пов’язана з весіллями, обрядами, родинними традиціями та уявленнями про захист.
Упродовж XIX–XX століть вишиванка дедалі більше перетворювалася на маркер української ідентичності. Після анексії Криму Росією у 2014 році вона пережила справжнє політичне та культурне відродження. Особливо популярним в Україні є Всесвітній день вишиванки, започаткований у 2006 році. Сучасна традиція щороку вдягати вишиванку у третій четвер травня підкреслює, що вона є не музейним експонатом, а живою частиною сучасного українського життя.
Росія намагається стерти сприйняття вишиванки як окремої української традиції. Для цього українську вишиту сорочку часто змішують із російською косовороткою, а обидва види одягу подають під узагальненими назвами на кшталт «слов’янська сорочка», «російський народний костюм» або навіть «традиційна російська вишивка».
Це дає Росії змогу зображати українську вишивку як частину нібито єдиної східнослов’янської або «загальноросійської» спадщини. Особливо показовими є випадки, коли українські сорочки в іноземних каталогах, сувенірних магазинах або медійних матеріалах називають «російськими сорочками», тоді як термін «вишиванка» або взагалі не згадують, або подають лише як другорядну місцеву назву. Унаслідок цього міжнародна аудиторія перестає пов’язувати самобутні орнаменти вишиванки з Україною.
Український гопак на російській сцені
Подібний механізм Росія застосовує і щодо гопака – одного з найвідоміших українських народних танців, історія якого нерозривно пов’язана з козацькою військовою культурою. Російські фольклорні ансамблі часто включають гопак до свого репертуару, представляючи його як частину «російської народної культури» або як «традиційний козацький танець», не уточнюючи його українського походження. Особливо показовими є міжнародні гастролі російських державних ансамблів, які виконують гопак у межах програм, присвячених «російському народному мистецтву» або «культурі народів Росії».
Одним із таких прикладів є Кубанський козачий хор, який Росія представляє на міжнародній арені як провідний російський фольклорний колектив. Водночас значна частина кубанської культурної традиції має українське коріння: кубанське козацтво сформувалося переважно з колишніх запорозьких козаків, яких Російська імперія переселила на Кубань наприкінці XVIII століття.
У репертуарі хору збереглися україномовні козацькі пісні, а також танцювальні та сценічні образи, пов’язані з традицією Запорозької Січі. Однак під час міжнародних гастролей цей український культурний пласт зазвичай представляють іноземній аудиторії під брендом російської культури. Унаслідок цього міжнародний глядач знайомиться з українською традицією як зі складовою ширшої «загальноросійської» культури.
Такий підхід дає Росії можливість використовувати один із найбільш упізнаваних символів української культури для просування власної культурної дипломатії. Навіть не заперечуючи прямо його українського походження, Росія фактично зміцнює міф про єдність двох народів.
Наведені випадки демонструють, що в межах когнітивного протистояння культурне привласнення не завжди передбачає пряме проголошення українського культурного явища «російським». Часто застосовують тонший механізм — розмивання походження. Унаслідок цього українське походження стає другорядним, неоднозначним або взагалі зникає з поля зору міжнародної аудиторії.
Ще одним механізмом, який використовує сучасна Росія, є імперська каталогізація, успадкована від Російської імперії та Радянського Союзу. Радянська культурна система збирала страви, пісні, танці та образи неросійських народів у великий «спільний» культурний казан, який під час представлення за кордоном часто зводили просто до «російського». Саме так борщ став частиною «загальносоюзної кухні», а українські форми козацького танцю — елементами «радянського фольклору», який іноземна аудиторія часто сприймала як російський.
Отже, протидія культурному привласненню потребує не лише спростування окремих неправдивих тверджень. Вона також вимагає систематичного відновлення точного походження, автентичних назв та історичного контексту українських культурних символів.
