Ще задовго до російської агресії світ дізнався, де знаходиться Україна і звідки ці працьовиті люди, що приїхали в пошуках кращої долі. І хоча серед тих, хто виїжджав за кордон, було чимало й туристів, в основному їхали заробітчани. Це розмивало й без того невтішний демографічний стан у країні. За даними Державної прикордонної служби, за період з 2011-го до 2021 року з України виїхали майже 3,3 мільйона громадян. Кількість тих, хто виїжджав, помітно знизилася після 2014 року, а у 2020-му була зафіксована позитивна динаміка, коли через коронавірус українці масово поверталися додому. Загалом протягом десятиліття додому не повернулися 2,6 мільйона українців.
Війна відкрила всі шлюзи, і в Європу рушив справжній потік переселенців. То був вимушений, але такий бажаний шлях у великий, заможний дім, бажання українців стати частиною якого певною мірою спричинило військовий напад з боку росії.
Сьогодні, перебуваючи в безпеці, люди відкривають для себе новий світ, намагаються адаптуватися до незвичних традицій і правил, накопичують сили на новий післявоєнний період свого життя.
Ах, Одеса…
Я з тих, у кого немає дому. За пів року жила у 6 країнах, 8 містах, спала на 15 ліжках. Така статистика. Тобто, в мене є дуже затишна квартирка на сьомому поверсі, з вікна якої видно дорогу до храму, але вона у місті, де зараз зупинився час і немає чим дихати. Тому в квітні я поклала кілька речей у наплічник, докинула туди ключі від квартири і поїхала.
В Одесі було холодно. Дуже холодно… Жила у величезній квартирі в центрі міста – білі стіни, меблі з Ikea, дизайнерські лампи. І все це безкоштовно. Гуманітарна допомога професорки з Кембриджу, українки.
Привоз, Пасаж, кава з видом на протитанкові споруди, вітер з моря, мрії про теплий светр.
Познайомилась з одеськими волонтерами з християнського центру. Тендітна Анєчка привезла мені аж два светри – один кольору вогню, інший попелу. Теплющі.
Наступний день я провела з ними. Їздила на склади гуманітарки, у шелтер, де приймають біженців, на вокзал, де роздавали бутерброди, сік та яблука.
У бомбосховищі Одеського залізничного вокзалу – сотні людей в очікуванні евакуаційних потягів. Діти тихо сиділи біля дорослих, а ті дивились у стіну, не реагували, ніби заціпеніли від остаточності вибору стати біженцями і жаху перед майбутнім.
Анєчка розносила бутерброди, шепотіла щось, поправляла одяг, гладила по руці, вмовляла взяти ще один бутерброд чи сік. Вона ніби освітлювала собою весь цей підвальний жах, і люди потроху оживали. Я тоді вперше заплакала, вдивляючись в обличчя тих, хто тікав від війни. Аня втішала, поправляючи светр кольору попелу.
Потім ми поїхали по старим одеським дворам роздавати гуманітарні набори. Там вже чекали – жіночки різного віку вишикувались у чергу. Їх викликали по одній, видавали важкі пакети з продуктами. Вони дякували, просили ліки. Весь цей час шофер Іллюша сидів у машині, добре поставленим голосом читав лекцію для студентів технічного вузу. Щось про кораблі та вантажі.
Через день Іллюша з Анею відвезли нас до Паланки, побажали гарної дороги і повернулися в Одесу, волонтерити та викладати.
Десь під Кишиневом…
У Паланці нас зустріли молдавські волонтери. Студенти. Нагодували, пригостили, відправили у табір для біженців, який знаходився десь під Кишиневом. Табір був християнський. Нас прийняв брат Ян.
У маленькому номері розмістилися дві одеситки, дві жінки з Миколаєва, дві херсонки. Сусідки сиділи тут вже другий тиждень і поки не визначились, куди їхати далі.
У шелтері для біженців, що знаходився десь у степах між Придністров’ям та Молдовою, були суворі закони. Славити можна було тільки Христа та дотримуватись розпорядку дня. За відгук «Героям слава!» один із новоприбулих був вигнаний з цього християнського раю.
Ми затримались на два дні, подискутували з братом Яном щодо етики та розказали інспекторам з Румунії, що жахи російської окупації – це реальність, що картинка з російських телеканалів не співпадає зі справжнім життям. Нам повірили. Був травень, і десь далеко йшла війна…
Дорога до Німеччини
До Мюнхена ми їхали на величезному комфортабельному автобусі. Жінки, старі люди, двоє чоловіків-багатодітних батьків, дуже багато дітей, собаки, коти – всі ми за дві доби встигли полюбити німецьку сімейну пару волонтерів. Вони невтомно розважали дітей, носили їм соки, печиво, фрукти, воду. Грали в якісь ігри і посміхались.
Країни пролітали за вікном – зелена Румунія, похмура Угорщина, пасторальна Австрія. На заправках у Румунії пригостили колою, в Австрії всім дітям дали морозиво.
У Мюнхені на вокзалі, у величезному волонтерському центрі, роздавали гарячий густий суп у стаканчиках та каву. Поруч гомонів ромський табір. Знявся з місця у Закарпатті та понісся європейськими дорогами, співаючи та танцюючи у німецьких поїздах.
Моя зупинка – Халле. Маленьке старовинне місто, батьківщина Генделя, із вежею та ринком на центральній площі прихистило українців, відкрило всі свої музеї, організувало екскурсії, заходи, конкурси для дітей. Воно щедро ділилося з українцями весняним сонечком та смачними полуницями. І гуманітаркою, яку роздавали у волонтерських пунктах тим, хто приїхав із кількома речами в сумці. Особлива увага дітям – для них найкращі продукти, речі, іграшки, гуртки, психологи, лікарі… А для дорослих – мовні курси, пропозиції роботи та навчання, гуманітарні пакети.
Банстед і Саттон
Поміняла маленький затишний Халле на величезний Лондон. Потрапила у лондонське передмістя за програмою «Дім для українців». Долала відстані, мовний дисбаланс, освоювала культуру, яку нібито знала з книжок, фільмів, зі спілкування з лондонськими друзями. Дійсність не співпадала з романами Джейн Остін та серіалами ВВС. Міфи та реальність врешті-решт склались у єдиний пазл, але картинка вийшла доволі строкатою.
Особливе місце в ній займала частина, яку умовно можна назвати гуманітарною. В аеропорту Станстед побачила перший волонтерський пункт, де кругленький рудий британець довго пояснював, на що я маю право. Майже все зрозуміла, скористалась можливістю безкоштовно проїхати до місця призначення.
Далі був багатий Банстед, де жила деякий час на верхньому поверсі котеджу, в якому крім мене ще були домашні улюбленці: три кішки Люцифер, Фелікс, Стравінський та дві змії Ігор і Степан невизначеної статі. Власники житла та всіх цих тварин відвезли мене в сусіднє містечко Епсом, де був великий волонтерський центр. Керували центром дві висушені англійські рози – справжні леді у твідових костюмах і з ниткою перлів. От вони ідеально співпадали з типажем, що широко тиражується британським кіно. Леді Ніна пожалілась, що громадськість Банстеда нічого не робить для своїх «рефьюджис», все кидають на Епсом, видала величезну торбу і зробила королівський жест – обирайте все, що хочете.
По периметру центру стояли величезні коробки з пакетами, пакетиками, банками, упаковками. Можна було взяти всього і багато. І люди брали. Також були вішаки з речами та коробки зі взуттям. У волонтерському центрі можна було записатись на мовні курси, які тут же і проходили двічі на тиждень. Для дітей облаштували дитячу кімнату, а підлітки, зручно вмостившись на столі, говорили на гримучій суміші англійської та української.
У центрі також отримала запрошення на свято, посилені мовні курси в коледжі та запрошення на чай від волонтерки Джейн, яка жила поруч у Банстеді.
У Саттоні, більш демократичному районі Лондона, куди перескочила через несумісність співіснування зі зміями, волонтерський центр обслуговували дві пишні жіночки, які настільки переживали за Україну, що видали мені всі свої скарби – найсмачніші джеми, цукерки, печиво…
Вони вперто хотіли дати з собою зимову куртку, але я сказала, що взимку вже точно буду вдома, а там у мене є улюблена тепла куртка, і зайвої не треба. Мене проводжали до виходу всім центром, запрошували до церкви на спільні співи українських пісень. Обіцяла, але обіцянку не виконала, бо вирішила повернутись додому, до України.
Тепла Варшава
Польща зустріла мене справжнім теплом. І людським, і погода була гарною. Літо, червень, зелень… Поляки годували на всіх вокзалах, виписали безкоштовний квиток до Пшемишля, там видали купу бутербродів та відправили на ночівлю у спортзал. Потяг до Києва йшов вранці наступного дня.
У машині, що везла до школи у польському селі, познайомилась із подружжям. Вона – запальна ромка, він – тихий інтелігентний вірменин, який вважав себе українцем. Блукали по Європі у пошуках прихистку. Здається, я вмовила їх летіти до Ірландії. Бо вночі, коли лежала на жорсткій розкладачці, чула телефонну розмову. Вони пропонували летіти до Ірландії всій своїй величезній ромській родині. А я їхала у Київ.
Як тебе не любити, Києве мій…
Зняла практично порожню квартиру на Лук’янівці. Видали подушку, ковдру, чашку та каструлю. Все інше треба було десь знайти.
Шукала волонтерів та гуманітарні центри. У Києві отримати гуманітарну допомогу можна у районі фактичного проживання. Знайшла у дитсадочку гуманітарний центр, відстояла невеличку чергу, отримала об’ємний ящик із продуктами – там був навіть мигдаль та шоколад. На другому поверсі, де у невеличкій кімнаті був склад речей, знайшла собі простирадла, наволочки, футболки та штани.
Гуманітарно, тобто без квитків, херсонців пускали на театральні вистави, для них організовували лекції з історії. На київських базарчиках, коли дізнавались, що ти з окупованого півдня, дарували зелень, овочі і навіть квіти. І життя було прекрасним, поки 26 червня вранці під відкрите вікно моєї орендованої квартири не звалились чотири ракети. Перестала спати. І вирішила їхати до Чернівців, регіону, де жодного разу не було прильотів ракет.
Заплутані Чернівці
Заплутане місто, де вулиці перетинаються і водять тебе по колу. По такому ж колу водять всіх «понаєхавших» чернівецькі чиновники, які вигадали єзуїтський план, як у ВПО відбити бажання отримувати гуманітарку.
Щоб її отримати, потрібно вистояти величезну чергу за талончиком на гумдопомогу, в якому вказано час, коли за нею можна буде прийти. Ті, хто живе у шелтерах, права на гуманітарку не мають. Є ще й електронна черга, але не всім вона доступна. Відповідь на заповнену анкету приходить протягом кількох тижнів.
Спробувала достукатись до глухих чиновницьких сердець, навіть прорвалась на прийом до директора Департаменту соціальної політики Наталії Фрунзе. Вона мене вислухала, але змінювати ситуацію не збирається. До того ж, з її слів, у Чернівецької міської ради вже вичерпались ресурси, і гуманітарки більше не буде.
Зайшла до колег з відомої чернівецької газети, але їх ця тема не зацікавила. Подивилась видання – реклама та «джинса». Все зрозуміла.
Дуже дивні й волонтерські центри у цьому місті. В один з них треба було дзвонити тільки у п’ятницю з 11-ї до 12-ї години. Пішла на рекорд – зробила 57 дзвінків за годину. Весь цей час було зайнято, а після 12-ї ніхто не брав слухавки…
В інший центр пробилась, записалась на отримання набору для виживання. Призначили час і місце. Зателефонувала, щоб уточнити координати, але трубку вже ніхто не брав. Так і залишилась без того набору. А всю гуманітарку від Чернівецької міськради роздала мешканцям шелтера.
Як це роблять у Бухаресті
Зараз живу в Бухаресті. Під час війни Румунія прихистила тисячі українців. Тут багато людей з Одеси, Херсона, Миколаєва. Біженцям з півдня легше сюди дістатись. Отримати статус тимчасового прихистку можна протягом години. Процедура продумана й автоматизована: віддати паспорт українськомовній дівчині, потім прослухати лекцію про свої права та обов’язки, через кілька хвилин тебе фотографують і видають документ, що ти під захистом румунської держави. І вже з цим папірцем треба пройти двісті метрів та стати в чергу на отримання першої гуманітарної допомоги.
У величезний зал пускають по десять людей одночасно. Адміністратор у першу чергу відбирає жінок із дітьми. У приміщенні зонування: реєстрація, одяг для біженців, можна підібрати щось для себе та дитини, місце, де видають набори для догляду, продуктова зона. Повільно, без поспіху проходиш усі зони і виходиш із повними сумками. Отримала чомусь чоловічий та жіночий набори. Стала власницею кількох зубних щіток та паст, крему для гоління, бритв, прокладок, рушників, жіночих трусів, мила.
Продуктовий набір був досить еклектичним – маринований буряк, консервовані ананаси, банка м’ясних консервів, рис, квасоля, печиво та виноград. Продукти для біженців видають раз на 10 днів, тобто тричі на місяць. Це допомога від румунських волонтерів українцям. І вона буває досить щедрою – йогурти, овочі, фрукти, риба, м’ясо, масло та олія.
Українці в Румунії також можуть розраховувати на безкоштовне житло. Власнику житла, який прийняв українців, виплачують по 50 леїв на день на людину, на продукти – 20 леїв на день. Гроші отримує власник, продуктові кошти він має віддати своєму квартиранту. В Румунії працюють міжнародні фонди, які також допомагають українським біженцям.
І найголовніше – румуни дуже тепло та привітно ставляться до українців. І не люблять росіян. Зафіксувала декілька випадків, коли при спробі заговорити російською отримала у відповідь зневагу і небажання відповідати. Тепер спілкуюсь виключно українською. І з великою вдячністю, щось готуючи на своїй маленькій кухні в Бухаресті, згадую весь той великий ланцюг гуманітарної допомоги, який пройшов по багатьох країнах та містах, з’єднавши людей у бажанні допомогти Україні.
Ксенія Келеберда
24.10.2022
