Оксана Мироненко – двічі переселенка. У 2014 році її сім’я змушена була покинути рідну Луганщину, а цьогоріч – дім у Бучі. Нині жінка облаштовується в Івано-Франківську та допомагає з евакуацією із зони бойових дій людей з інвалідністю та самотніх стареньких.
Діти не повинні так жити
Оксана Мироненко до 2014 року жила у Щасті. Вона лікар-травматолог вищої категорії, спеціалізується на хірургії кисті.
Коли на Донбас прийшла війна, дітей з батьками Оксана відправила на Київщину. Сама ж залишилася разом із чоловіком рятувати поранених.
«Виїхати ми не могли, бо лікарів з окупованих територій не випускали, – розповідає жінка. – Пропрацювали на війні травматологами ми три місяці. Це була справжня воєнно-польова хірургія. Тобто, без світла, без води, без зв’язку. А потім окупанти втратили пильність, і нам вдалося втекти».
Сім’я хотіла облаштуватися та почати нове життя на Київщині, але це виявилося непросто. Оксана каже, житло їм здавати не хотіли, бо в них луганська прописка. З роботою теж не складалося. За словами Мироненко, аби влаштуватися за спеціальністю, потрібно було дати великий хабар.
«Усякими правдами й неправдами, через друзів нас із чоловіком взяли на роботу реабілітологами в київську клініку «Добробут», – говорить Оксана Мироненко. – І все в нас було добре. Купили дім у Бучі, двічі на рік відпочивали на морі. Але знову прийшла війна…»
Каже, їхати з Бучі спершу не хотіли. Але не могли постійно ховати дітей від обстрілів під ковдрами та матрацами – діти не повинні так жити. Тим паче у 2014 році родина вже бачила, на які звірства здатні росіяни.
«Батьки залишилися в Бучі, – пригадує Мироненко. – Ми домовились, що через тиждень вони приїдуть до Івано-Франківська, ми залишимо з ними дітей, а самі повернемось в Бучу. Все ж таки, ми лікарі з досвідом. Але коли батьки виїжджали, їхню машину розстріляли. Мама загинула, батька поранили. На щастя, йому вдалося вибратися з машини до того, як вона вибухнула».
Оксана розповідає, що батько добрався до найближчого сараю і сидів там, поки його не знайшли сусіди. Йому надали допомогу, а наступного дня він знову ризикнув і виїхав. І хоч нині у Бучі все спокійно, жінка повертатися туди не готова. Мовляв, не впевнена, що зможе знову врятувати дітей, якщо історія повториться.
Їх ніхто не чекає
Сьогодні Оксана Мироненко волонтерить у добровольчому хірургічному шпиталі – оперує поранених на фронті бійців. Також вона допомагає евакуйовувати із зони бойових дій людей з інвалідністю та самотніх пенсіонерів.
Мироненко розповідає, що евакуація, як правило, відбувається в три етапи. Першими виїжджають люди, які почули перший постріл. Потім їдуть ті, які мусять їхати, але можуть дати собі раду на новому місці. А остання хвиля – це люди, які не можуть і не мають куди виїжджати. І в них немає нікого, хто б міг про них подбати.
«Таких людей часто вивозять примусово, аби військові могли зайти зачистити місто, – говорить Мироненко. – Коли вже все навколо зруйновано, їх витягують із підвалів і везуть куди-небудь, де безпечніше. Кажуть: поїдете, вас там чекають. Насправді їх ніхто й ніде не чекає».
Але, каже Оксана, такі люди потребують особливого догляду. Тож вона разом з іншими волонтерами зустрічає потяги і з вокзалу розвозить евакуйованих по лікарнях, де їм дають час відновитися та отримати необхідні документи.
Також Оксана разом з сестрою Юлею в пам’ять про маму заснували благодійну ініціативу «Наш Сокіл», яка невдовзі має стати благодійним фондом.
«Для того, аби працювати з серйозними гуманітарними організаціями, треба бути не просто фізичними особами. Щоб нам довіряли, ми маємо бути офіційно зареєстрованими. Зараз у нас якраз триває процес оформлення документів», – пояснює Мироненко.
«Я не врятую всіх…»
За словами Оксани Мироненко, більшість людей, яких вивезли на Прикарпаття, нині не мають куди повертатися, бо їхні будинки зруйновані. В ідеалі цих людей мали би розселяти в будинки престарілих та геріатричні пансіонати. Та, на жаль, країна не була готова до такої масштабної війни.
«Коли наші підопічні виписуються з лікарні, їм треба кудись подітися, – говорить жінка. – Держава їх житлом не забезпечує, є лише місця тимчасового перебування, і вони не пристосовані для людей з інвалідністю. Уявляєте кімнату, в якій живе 10 людей і хтось один неходячий? А в нас різні люди різного віку – постінсультники, з ампутованими кінцівками, паліативні хворі».
Аби забезпечити цих людей притулком, Оксана разом з командою взялися облаштовувати спеціальні центри. Наприклад, шукають у громадах будинки, в яких ніхто не живе, або ж комунальні приміщення, які наразі не використовуються. Далі, якщо потрібно, роблять там ремонти та укомплектовують приміщення необхідними меблями та технікою.
«Після переселення ми про цих людей не забуваємо, – каже Мироненко. – Їм самим важко й страшно. Це навіть страшніше, ніж залишатися в підвалі. Я двічі переїздила – я це знаю. Але у мене ще є якийсь запас енергії та грошей, а у цих людей немає нічого. Так, я не врятую всіх, але когось я врятую, і це краще, ніж нічого».
Зізнається, що ніщо її так не вражає, як людська байдужість. Мовляв, був випадок, коли треба було поселити шістьох людей. Знайшли будинок, ніби вдалося домовились з власниками, приїхали і…
«На місці з’ясувалося, що треба за хату заплатити 1200 гривень і комунальні, – розповідає волонтерка. – Кажу: комунальні компенсує держава, якщо зареєструвати внутрішньо переміщених осіб. У відповідь я почула, що вони цим займатися не будуть. Кажу: добре, я плачу вам 1200 гривень, а через два тижні приїду і організую всі документи. Попрощалися, а вони мені потім дзвонять, аби забрати людей».
Втім, жінка не опускає рук і готова приймати допомогу. А допомогти можна медикаментами, гігієнічними наборами, одягом, продуктами тощо.
«Постійно потрібні пральні порошки, пелюшки, підгузки для дорослих, – говорить Оксана Мироненко. – Бензин треба, бо мотаємось по області. Дуже потрібні візки, милиці, ходунки. Також готові грошима приймати допомогу, аби оплачувати виготовлення нових документів».
Волонтери зустрічають евакуаційний потяг в Івано-Франківську. Фото з Facebook-сторінки благодійного фонду «Наш Сокіл» 
«Наш Сокіл» опікується людьми з інвалідністю та самотніми пенсіонерами
Ірина Гаврилюк, Івано-Франківськ
18.08.2022
