Липень 2020 відзначився щонайменше двома актами антисемітизму в Російській Федерації, включно з плюндруванням 30 могил на єврейському кладовищі у Санкт-Петербурзі. Єврейська спільнота не є єдиною мішенню нещодавніх злочинів на ґрунті ненависті: їхіми жертвами стають і мусульмани, про що свідчить, наприклад, напад на Ісламський культурний центр та черговий акт вандалізму на кладовищі. Найбільш трагічний прояв ксенофобії влітку 2020 призвів до смерті 17-річного Тімура Гаврілова, студента-медика з Азербайджану, який помер від 20-ти ножових поранень – його пізніше затриманий вбивця зізнався, що діяв на підставі національної ворожнечі.
Ці випадки, серед багатьох інших, є проявом загрозливої тенденції: зростання ксенофобських настроїв в Російській Федерації, про яке повідомляє Левада Центр. Згідно з результатами їхнього моніторингу, в 2019-му році етнофобія досягла 71% – проти 54% у 2017-му. Зростають також і антимігрантські настрої, а одночасно з цим російський уряд займається розробленням суперечливих змін до Концепції державної міграційної політики, які включають створення спеціального мобільного додатку для мігрантів, що міститиме їхні персональні дані та відображатиме так званий «індекс соціальної довіри».
Злочини на ґрунті ненависті здебільшого (згідно з ОБСЄ, поліція зареєструвала 576 у 2018-му році, не враховуючи щонайменше 689 виявів екстремізму) скоюють окремі особи, а не організовані групи. Подібна ситуація суттєво відрізняється від тієї, що склалась у Росії 10 років назад, коли несистемні ультраправі рухи були куди більш широко присутні в російському політичному ландшафті. Як відбулися ці зміни, чому – і чи означають вони, що над Росією більше не нависає загроза ультранаціоналізму?
Короткий огляд російських ультранаціоналістичних груп у 1990-ті – 2000-ні
Радикальні націоналістичні угрупування були активними в Росії з 1990-их років. З ідеологічної точки зору їх можна розділити на дві основні категорії: ті, що сформувались на базі ностальгії за радянською епохою та романтизації сталінізму, поєднавши комунізм з ідею «вищості» Росії, та ті, що вкорінені в ідеях монархізму і є проявом чорносотенного ультраконсерватизму (наприклад, Національний патріотичний фронт «Пам’ять», що з’явився ще у СРСР та почав просувати відродження монархії у 1994-му). Також саме у цей період почали набувати популярності ідеї неоєвразійства, основним ідеологом яких є Олександр Дугін.
Середина та друга половина 90-их років відзначилися зростанням кількості скінхедів та неонацистських угрупувань; і ті, і ті сповідували агресивний расизм та ксенофобію. Серед далеко не єдиних прикладів – «Націонал-соціалістична російська робітнича партія», що функціонувала в Казані протягом 1994-1997 та «Об’єднана бригада – 88» у Москві, яка об’єднала учасників менших груп на кшталт «Слов’янського братства» і «Крові та честі».
Активність ультранаціоналістів – серед яких можуть бути і неонацисти, і націонал-більшовики і, частіше за все, просто ті, хто за єдину ідеологію має насильство – різко зросла у 2000-ні, що призвело до сплеску кровопролиття. Екстремістська група “Mad Crowd” діяла у 2002-2004, просувавши неонацизм та напавши як мінімум на 3 людей перед тим, як частину її членів було затримано. Ті з них, кому вдалося уникнути затримання, заснували Бойову терористичну організацію (2003-2006), поєднавши антисемітизм з язичницькими віруваннями. Шульц-88 (2001-2003) діяли у Санкт-Петербурзі – їхнього лідера випустили з тюрми у 2019-му у зв’язку з частковою декриміналізацією статей, за якими його було обвинувачено. Варто відмітити, що значна кількість людей входила до більше ніж одного угрупування. Націонал-соціалістичне об’єднання було створено у 2004-му, мало кілька регіональних відділень, його члени відкрито підтримували нацистську ідеологію та зрештою були звинувачені у 27-ми вбивствах та 50-ти нападах. Лінкольн-88, 2007, скоїли 2 вбивства та 8 нападів. Члени Білого братства, 2008, скоїли 8 вбивств.
Цей перелік не є вичерпним. Радше, він демонструє наскільки активними були ультранаціоналістичні об’єднання в той період. З часом, однак, їхня роль зменшилась. У 2008-му, російське Міністерство внутрішніх справ створило підрозділ, відомий як «Центр Е» – Департамент з протидії екстремізму. Він – серед іншого – доклав серйозних зусиль до протидії ультраправим разом з Федеральною службою безпеки, що отримувала все більший вплив під керівництвом Путіна. Те, як Центр Е – та законодавство щодо протидії тероризму й екстремізму загалом – став інструментом політичних репресій в Росії заслуговує на окреме дослідження. Роль силових органів у приборканні ультранаціоналістичних рухів беззаперечна, оскільки Кремль розробив просту стратегію для взаємодії з ними, що включає лише два можливі варіанти: або знищити їх – або інструменталізувати.
Інструменталізація націоналістичних рухів
Прихід до влади Путіна відбувся одночасно зі зростанням ксенофобських настроїв у Росії, рівень націоналістичної риторики у мас-медіа суттєво зріс – а значна частина націоналістичного порядку денного була інкорпорована у нову систему, що поступово стає все більш консервативною. Починаючи з активної ролі Російської православної церкви до спрямованого проти ЛГБТ законодавства та нещодавніх ініціатив уряду у сфері імміграції, Кремль значною мірою увібрав націоналістичний порядок денний. Одночасно з приборканням неонацистів, Адміністрація Президента зробила спробу використати ресурс «вуличної політики» у своїх інтересах – для зміцнення режиму. Найбільш яскравим прикладом є рух «Наші», сформований у 2005-му за безпосередньої участі тодішнього заступника голови Адміністрації Президента Владислава Суркова. Тоді як «Наші» позиціонували себе, зокрема, як «антифашисти», вони нерідко займали антиіммігрантську позицію та атакували (іноді й фізично) ліберальних політиків та активістів. У цьому випадку націоналізм став ідеологічним фасадом – «Наші», насамперед, були створені як політичний інструмент для попередження революції в Росії, страх перед якою значно зріс після Помаранчевої революції 2004-го в Україні.
Тоді як до 2013-го року рух фактично перестав існувати, можна сказати, що він має ідейного наступника, хоча й менш популярного, – Південно-східний радикальний блок (SERB). Заснований у 2014-му, він з самого початку був спрямований на підтримання російської агресії проти України та анексію Криму, просуваючи «Новоросію» у південно-східній Україні та беручи участь у спробах захопити місцеві державні адміністрації. Прикметно, що SERB (формально) навіть не був створений на території Росії – його сформував Ігор Бекетов, також відомий як Гоша Тарасевич, українець за походженням, який пізніше втік до Російської Федерації, де SERB швидко адаптувався і почав атакувати місцевих лібералів та зривати опозиційні акції. Однак широко відомо, що організацію фінансує російське Міністерство внутрішніх справ, і курує її той самий Центр Е, який мав би протидіяти екстремізму.
«Наші» та SERB демонструють ключову спільну рису для націоналістичних рухів у сучасній Росії – більшості з них дозволено існувати тільки тоді, коли вони розділяють основні складники кремлівського порядку денного. Це стосується тих груп, від монархістських угруповань до організацій, що просувають панславізм з центральною роллю Росії, які все ще діють на сьогоднішній день.
Очевидно, що ці рухи (наведений перелік яких не є вичерпним) мають декілька спільних характеристик. Насамперед, вони як правило антиліберальні та антизахідні. Це вписується у сучасний порядок денний Росії, за якого Москва постійно підживлює ворожість до Заходу. Така риса також вигідна Кремлю, який намагається дискредитувати рештки опозиції, зобразивши опозиціонерів як агентів західного впливу, та підірвати довіру до ідеї лібералізму як такого, позиціонуючи його в якості негативного явища, що має результатом моральний занепад (див., наприклад, висловлювання Олексія Пушкова, голови Комітету з питань інформаційної політики Ради Федерації, про «репресивну толерантність»).
По-друге, ці рухи схильні до активного підтримання (або навіть безпосередньої участі) російської агресії проти України, що робить їх ефективним інструментом гібридної війни. У неї залучена значна кількість проксі-акторів, від парамілітарних байкерських груп до Російської православної церкви, і схоже, що націоналістичні рухи знайшли своє місце посеред цього хаосу – який залишається під чітким контролем Кремля. Видається, що країна, яка сама себе проголосила фактично єдиною переможницею над нацизмом та лідером у боротьбі проти його відродження (водночас звинувачуючи у ньому практично всіх і одночасно підтримуючи європейських ультраправих), має власні проблеми з ультранаціоналізмом – і доволі серйозні.
