Війна в Україні триває з 2014 року. Це довше ніж Друга світова. І якщо у Львові, Рівному, Миколаєві або Чернігові можна вдати, що її не існує, то у Бахмуті, Лисичанську, Волновасі чи Маріуполі це зробити значно важче. Тут можна легко знайти сліди війни, і хоча ці міста зараз цілком під контролем України, бойові дії біля них зовсім близько, а загроза ескалації нікуди не зникає, а навпаки наростає.
Маріуполь – це найбільше прифронтове місто. Під контролем гібридних колаборантів воно перебувало кілька тижнів, але війна не відійшла далеко і завжди дихає йому в потилицю. Позиційні перестрілки у поблизьких Широкиному, Водяному та Павлополі тривають весь час. Туди навідуються спостерігачі ОБСЄ, що, за словами волонтерів, працюють за графіком з дев’ятої до третьої, поки діє їхня страховка. Широкине особливо важливе, оскільки там розташована стратегічна висота, з якої можна обстрілювати місто.
Сім років тому, 24 січня 2015 р., гібридна російсько-терористична армія обстріляла «Градами» житловий квартал Маріуполя Східний. За іронією історії, найбільше постраждала вулиця Київська. Від обстрілів загинуло 30 мешканців, понад 100 було поранено. Кілька снарядів упало біля школи № 5, ударна хвиля розбила всі вікна та винесла двері. На щастя, була субота, і дітей у будівлі було небагато.
У 2014-2015 рр., коли місто було не тільки прифронтовим, але іноді й фронтовим, багато маріупольців покидали рідні домівки. Учнів у школі №5 стало наполовину менше, люди продавали нерухомість, однак із часом містяни навчилися жити у нових умовах. Маріуполь став домівкою для багатьох біженців з окупованих територій. За офіційними даними їх бл. 100 000.
За сім років місто залатало шрами війни. У Східному мікрорайоні знайти сліди бомбардування доволі важко, школа №5 повністю відремонтована і укомплектована учнями, залишається тільки спалена руїна відділку міліції, яку збираються музеїфікувати як нагадування про страшні події. Маріупольці не бояться жити навіть у Східному мікрорайоні, що найближче до лінії фронту. Це доволі популярне місце, оскільки сюди не задуває дим із заводів. У центрі міста багато ресторанів і закладів, у п’ятницю важко знайти вільний столик.
Багатий промисловий Маріуполь сповна скористав із благ децентралізації. Міська влада розвиває транспортну інфраструктуру, парки, міське господарство, активно залучає грантові кошти, розробляє стратегії туристичного розвитку. Однак життя міста і далі точиться у тіні і диму «Азовсталі» та «Металургійного комбінату Ілліча» (на вимогу закону про декомунізацію хитро переназваного на честь металурга Зота Ілліча Некрасова у 2016 р.). Ці метінвестівські гіганти працюють на застарілому обладнанні та не квапляться дбати про фільтрацію викидів, отруюючи не тільки повітря, але й Азовське море. З одного боку, заводи дають роботу значній частині населення міста, з іншого – вони шкодять екології та здоров’ю містян, тому в Маріуполі доволі сильні низові екологічні рухи.
Протягом всього періоду незалежності Маріуполь перебував у тіні Донецька, і тільки війна і статус найбільшого прифронтового вільного міста привертає до нього увагу ЗМІ – не тільки українських, але і закордонних. Щойно починають обговорювати можливу подальшу агресію Росії щодо України, готелі міста враз наповнюються іноземними журналістами, що їздять на фронт і спілкуються з містянами.
Але навіть зараз, кого б не спитати про потенційну загрозу, відповідь буде одна – «ніхто не піде в атаку, ескалація неможлива, нікому не треба багато людських жертв». Саме це ви почуєте з уст працівників заводів, перехожих, бізнесменів, пенсіонерів, волонтерів і ветеранів. Маріупольці ставляться до війни, як до чогось буденного. Яка ескалація? Війна тут під боком триває понад сім років. Які можуть бути зміни?
Цей повсюдний дзенівський спокій дуже сильно контрастує зі стрічкою новин. З одного боку, він має терапевтичний ефект, бо розвіює паніку. З іншого, людей роками привчили зжитися з прифронтовою реальністю, щоб у разі загострення ніхто не встиг відреагувати.
Обидва ці аспекти слід проаналізувати і осмислити на рівні всієї країни.
Паніка не приносить ніякої користі. Навіть якщо її поширюють міжнародні ЗМІ, не варто опускати руки, кидати усе і бігти у магазин по сірники та сіль. Але водночас, не можна звикати і не звертати увагу на небезпеку, бо саме це і є мета нашого ворога – приспати увагу.
Фраза, яку приписують Оліверу Кромвелю «Вірте у Бога, і простежте, щоб порох не став вогким», дуже актуальна. Не тільки для Маріуполя, але і для всієї країни.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose. 🥇
- Грайте у Першу політичну гру. 🗳
- Грайте в Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”. 💵
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци. 👈
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі. 📖
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram. 👍
ЛЕСЬ БЕЛЕЙ
Журналіст
