Сєвєродонецьк Луганської області захоплений російськими окупантами 25 червня цього року. Вдруге. Перший раз місто було окуповане бойовиками і відразу ж звільнене українськими військовими у 2014-му. Згодом воно стало тимчасовим обласним центром замість непідконтрольного Україні Луганська. Наразі комунікації в місті зруйновані, світла, газу, води та опалення там немає, а місцеві готуються до найсуворішої на своїй пам’яті зими.
Місцева журналістка, комунікаційниця Галина (прізвище не розголошуємо з міркувань безпеки) разом із рідними та домашнім улюбленцем змушена була покинути Сєвєродонецьк. Вона розповіла про те, як місто, близьке до лінії розмежування, жило усі ці вісім років і як живе нині, про перший день війни та своє вимушене переселення на протилежний бік країни.
Далі пряма мова.
Вісім років
У медіа було багато інформації про імовірність війни. Це створювало тривогу, напруження, та я до останнього не вірила, що повномасштабне вторгнення в Україну можливе. 21 лютого володимир путін підписав указ про визнання «ДНР» та «ЛНР», наступного дня – про введення військ, і ми зібрали тривожні валізки. Ми були напоготові, але все рівно стало несподіванкою прокинутися 24 лютого й усвідомити, що все це таки відбувається насправді.
Але треба додати, що це було як абсцес, який вісім років гноївся у твоєму організмі, і ти розумів, що рано чи пізно він розірветься. Коли перші емоції від початку війни вщухли, з’явилося навіть певне полегшення: вісім років жити як на пороховій бочці було не зовсім комфортно. Від Сєвєродонецька до лінії розмежування 20 кілометрів, іноді ми чули вибухи. І жили з розумінням, що рано чи пізно щось має статися. Та ніхто навіть гадки не мав, що війна зачепить усю Україну. Думали: навіть якщо щось буде, то лише в межах Донецької та Луганської областей.
Дорога у невідомість
24 лютого ми з чоловіком встали о 5-й ранку, почули, що проводиться так звана «спецоперація» і прийняли рішення їхати з міста. Почали хаотично збирати валізи, адже розуміли, що в будь-яку секунду до нас може «прилетіти». Так і сталося – мій район почали обстрілювати по обіді.
Забрали кицьку, заїхали за моєю тіткою і о 8-й годині ранку покинули місто. Навіть попри вмовляння мій батько залишився вдома, та через три тижні, коли обстрілювали його район, він таки виїхав.
Тоді ми не знали, куди податися, обговорювали Харків чи Дніпро. Харків почали обстрілювати того ж дня, тож обрали другий варіант. До вечора доїхали до Дніпра, там заночували. Через шалені затори дорога була дуже важкою. У Дніпрі теж було неспокійно, не полишало відчуття тривоги, тому вирушили далі, кінцевої точки у нас не було. Рухалися в сторону центру України, в бік Вінницької області, але почули новини, що там теж вибухи. У той час було багато інформації з різних міст про атаки.
На другий день ми доїхали до Умані. Коли під’їжджали до міста, у різних пабліках писали, що Умань бомбардуватимуть, але ми були настільки стомлені, що далі їхати просто не мали сил. До того ж розпочиналася комендантська година. Ми винайняли квартиру на добу. Коло будинку до нас підбігла жінка і розповіла про імовірне бомбардування. А ще сказала, що з цього дому виїхали усі, залишилися лише вона та її неходяча матір. Ми тоді подумали: «Приїхали», – та все ж наважилися там переночувати. Вибухів не чули, та місцеві казали, що таки були.
Прокинулися рано і знову вирушили в дорогу. Над містом літали літаки, лунав сигнал повітряної тривоги, але, на щастя, бомбардування не було. Довго думали, куди їхати, врешті-решт зупинилися на Чернівцях, де у нас живуть далекі родичі. З ними ми вже давно не спілкувалися, але вони могли хоча би порадити щось на рахунок житла. Перед Хотином серед поля ми простояли у заторі 12 годин, там був міст та блокпост, що сповільнювало рух. Подорож з Умані до Чернівців зайняла 32 години.
Без світла
Через різноманітні пабліки я слідкую за подіями у моєму регіоні. Води, світла та газу на більшості окупованих територій немає, опалення не було з березня, не працює каналізація – комунікації розбомблені. Те, що там відбувається, – кам’яний вік. Замість того, щоб відновити мережі, людям влаштували так звані «помывочные» – намети рятувальників з літнім душем без перегородок. В один час туди можуть прийти жінки з дітьми, в інший – чоловіки.
Сміття ніхто не вивозить. Якщо вони навіть на це не спромоглися, то годі й говорити про відновлення комунікацій. На вулицях міста понад місяць лежали трупи російських військових, їх можна було ідентифікувати по формі. У будинку, де я жила, усі замки зламані, квартири пограбовані, у деяких – чужі люди.
Зрештою, така ситуація на окупованих територіях з 2014 року – люди там на межі виживання. Вони скуповували у нас продукти. Неякісні товари з росії «сплавляли» в «ДНР» та «ЛНР» – там з’їдять. Тому у нас купували цукерки, шоколад, рибу, м’ясо, навіть оселедець, який швидко псується. Крім якості, українські продукти були й значно дешевшими. Згодом це заборонили.
Залишитися чи залишити
Багато людей казали, що у 2014 році нікуди не виїздили, от і зараз пересидять. Але ніхто не очікував, що російські окупанти будуть настільки сильно обстрілювати і винищувати українські міста. Усі мої знайомі, родичі та друзі покинули Сєвєродонецьк, одні зразу, інші через місяць, але виїхали. Спершу це було легко: якщо власного автомобіля не було, люди користувалися послугами перевізників, згодом почали курсувати евакуаційні потяги. Були рейси зі спеціальним обладнанням та персоналом для маломобільних людей – українська влада подбала навіть про цю категорію населення. Курсували автобуси, патрульна поліція та волонтери активно вивозили людей. Наразі виїхати майже неможливо. Якщо комусь це і вдається, то лише через окуповані території, росію, країни Балтії.
Причини залишатися і жити в таких умовах у людей різні. Дехто не зміг виїхати через лежачих родичів, інші – через брак коштів. Вони досиділися до останнього, думали, що перечекають, але коли зайшли російські війська, то повністю відрізали всі шляхи сполучення з Україною, а щоб виїхати через окуповані території, необхідно кілька тисяч доларів. А люди, які просиділи три місяці в підвалах, витратили усі свої заощадження – продукти там у 10-15 разів дорожчі, ніж на підконтрольній території України. Ще інші просто бояться кудись їхати, особливо люди пенсійного віку. Літнім людям важко покинути те, що наживали все життя, вони кажуть: «хто мене там чекає», «кому я потрібен». А є й такі, у яких змінилися переконання, пріоритети – не можу сказати, що таких немає.
Життя до…
Після окупації Луганська Сєвєродонецьк став тимчасовим обласним центром Луганської області, сюди переїхали всі обласні структури. У міста відкрилося друге дихання, з’явилося багато вакансій, передислокувалася значна частина бізнесу – люди думали, що скоро зможуть повернутися додому і далеко їхати не хотіли. До лінії розмежування було доволі близько, водночас ми знали, що оборона тут дуже потужна.
Місто почало відбудовуватися, особливо за останні два роки. Будували дороги, відремонтували і відкрили драмтеатр. Працювали багато міжнародних організацій, люди отримували гранти на бізнес. До лютого життя у нас було дуже гарним: і робота була, і молодь у місті залишалася.
Мінімум планів
Виїжджали ми поспіхом і з собою взяли дуже мало речей: тривожні валізи, мінімум одягу, комп’ютер. Тоді не вірили, що все буде так надовго, брали лише необхідне на перший час. Усі меблі, побутова техніка, одяг залишилися там. А ще я дуже сумую за своїми вишиванками, за українськими книжками.
Мені дуже пощастило, я не втратила роботу, працюю дистанційно комунікаційницею у міжнародній організації. Ми винаймаємо квартиру в Чернівцях. Надовго нічого не плануємо, змінювати місце проживання поки що теж. Поки моє місто окуповане, про повернення додому мова не йде. Сєвєродонецьк дуже сильно постраждав, 70% будинків зруйновані російськими обстрілами. І навіть якщо місто звільнять уже в найближчі місяці, доведеться чекати, поки відбудують комунікації, житло, щоб місто знову стало комфортним для життя.
Ірина Федоляк, Івано-Франківськ
7.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
