ЧЕРНІГІВСЬКА ЖУРНАЛІСТКА АЛІНА КЛИМЕНКО ПЕРШОЮ РОЗПОВІЛА ПРО РОЗСТРІЛ ЛЮДЕЙ У ЧЕРЗІ ЗА ХЛІБОМ
Кожна війна – це ще війна за правду, за можливість донести до мирних людей все те, що їм непомітно за сухими рядками офіційних джерел. Через це на журналістів часто полюють. За словами полковника Тараса Греня, спеціального кореспондента Інформаційного агентства Міноборони України АрміяІnform, журналісти дійсно стають ціллю номер один. Якщо російські військові бачать представників засобів масової інформації, по них ведеться вогонь. Сині шоломи і бронежилети з надписом «PRESS» у цих випадках не рятують. Як результат, зростає кількість загиблих медійників. Лише за чотири місяці з початку повномасштабного вторгнення Україна втратила 32 журналістів. За вісім років віддали своє життя ще більше новинарів. Такою гіркою є ціна правди.
Кореспондентка й ведуча «Суспільне Чернігів» Аліна Клименко перебувала в Чернігові, коли місто було в блокаді та під обстрілами російської армії. З перших днів війни, попри небезпеку, вона фільмувала події й донині документує звірства окупантів. Якби не Аліна, розстріляна черга за хлібом в одному з житлових мікрорайонів (тоді загинуло 14 чернігівців) залишилася б пунктом загальної статистики втрат.
За значні заслуги у зміцненні української державності, мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у розвиток різних сфер суспільного життя, відстоювання національних інтересів нашої держави, сумлінне виконання професійного обов’язку Аліну нагороджено Орденом Княгині Ольги III ступеня.
Президент України вручає Аліні Клименко орден 
Аліна Клименко з високою державною нагородою
“РОБИМО ВСЕ ЗАДЛЯ УКРАЇНИ”
За словами журналістки, значимість і вагомість нагороди вона усвідомила тільки після вручення ордена Президентом України Володимиром Зеленським і його проникливого: «Аліно, дякую Вам!»
“Нагороду я ділю з тими людьми, які завжди лишаються за кадром. Це – оператори. Ми з Олександром Поліщуком під час активних бойових дій працювали без бронежилетів та касок. Але жодного разу він не сказав: «Я туди не піду». Оператори мовчки готові бігти за тобою, знімати, коли над головою свистять снаряди. Ми знімали, як чернігівці намагаються зарядити телефони просто неба від генераторів, як будують дерев’яні туалети у дворах багатоповерхівок. У цей момент десь зовсім поруч падали артснаряди. Це чути на відео. Війна не закінчилася. Ми не розслабляємося, «обвішані орденами». Робимо все задля України”, – напише Аліна у ФБ-профілі, повернувшись зі столиці.
Матір двох неповнолітніх доньок ніхто б не осудив, коли б вона відразу після повномасштабного вторгнення російських військ полишила Чернігів. Та професійний обов’язок домінував над тривогою за дітей, над порадами близьких рятувати і себе, і дівчаток.
“Я хотіла бути в центрі подій, бачити все своїми очима, розповідати світові правду про війну, про злочини проти мирного населення. Розумію, наскільки мало встигла зробити, – каже журналістка. – Коли під час бойових дій у Чернігові пропала електрика, увесь зв’язок та інтернет разом із ним, єдине, чого не вистачало, – інформації. Виявилося, що інформація часом важливіша за комфорт, гроші і навіть їжу. Тому намагалася все фіксувати, щоб світ побачив, що ж насправді відбувається”.
Обстріл стався 16 березня неподалік дому журналістки. У розстріляній черзі стояв її тато, якому пощастило вціліти. Саме від нього вона дізналась про трагедію. За кілька хвилин вже бігла до місця події. Вона не мала прескарти, бо здебільшого працювала в студії, отож не носила посвідчення з собою. Встигла зробити два кадри, коли їй пригрозили прострелити телефон, якщо продовжить знімати.
Бігла без бронежилета й шолома. Без страху. З усвідомленням, що світ має побачити правду. І світ побачив. Це був перший такий очевидний і жорстокий доказ воєнних злочинів росіян.
Передати відзнятий матеріал з Чернігова було непросто через проблеми зі зв’язком. Коли це вдалося, подія набула розголосу, інформація дійшла аж до офісу президента США.
“Така робота і такі відео, відзняті тоді в Чернігові, точно впливали на підтримку України в світі”, – переконана шефредакторка новин «Суспільне Чернігів» Алла Скорик.
Згодом Аліна змонтує відео із кадрами розбомбленого Чернігова, в основі якого будуть її історичні фото.
ПРАВДА ПРО ВІЙНУ
Аліна Клименко завжди була гармонійною в кадрі й харизматичною (в нагоді став диплом диктора, здобутий у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого). Отож чернігівці залюбки дивилися її передачі й репортажі.
Вона мріяла стати акторкою, але не склалося. Закінчила факультет диригування Чернігівського музичного училища імені Левка Ревуцького, та музика залишилась хобі. Аліну полонила журналістика: телерадіоагенція «Новий Чернігів», медіагрупа «ЧеЛайн», п’ятий рік – на Суспільному.
“Телебачення для мене – не тільки робота, а й можливість самореалізації, – розповіла Аліна. – Війна відкрила в мені нові риси: відчайдушність, сміливість і безоглядність. Коли бігла без засобів захисту знімати розстріляну чергу за хлібом, не думала ні про небезпеку, ні про своїх дітей”.
Кожен сюжет Аліни – болючий, проникливий, вражаючий і об’єктивний. Їй довіряють свої історії жертви сексуального насилля та діти, які втратили батьків. Їй вдається розпитати навіть те, про що героям не хочеться згадувати. Бо людство мусить знати і пам’ятати про звірства російської армії, про втрати мирних людей, про масштаби руйнувань і кількість безневинних жертв.
“Хочеться закрити своєю спиною від горя всіх українських дітей, – каже Аліна. – Захистити від страшних спогадів тих, хто зазнав насилля”.
Вона розшукає через три місяці свідків трагедії, яким пощастило вижити після тяжких поранень у черзі за хлібом. Розповіді чернігівців – як доказ злочину окупантів. Вони заліковують рани, вчаться заново ходити і жити в новій реальності – з тугою за загиблими друзями і родичами.
“Мій батько 16 березня пішов за хлібом, а повернувся з ще теплим уламком від снаряда та розгубленим поглядом. 14 людей загинуло на його очах. Його врятувала інтуїція чи янгол-охоронець, кому як зручно вважати. Перший снаряд потрапив у багатоповерхівку поруч, – згадує журналістка. – Люди продовжували стояти в черзі. Чернігівці звикли до обстрілів. Тато зрозумів, що обстрілюватимуть й далі. Він встиг відійти від натовпу людей на кілька кроків, як пролунав другий вибух. Люди попадали, як доміно. «Коли смертельний снаряд летить прямо на тебе, нічого не чути – ні свисту, ні жодного звуку», – сказав тато. Снаряд влучив прямісінько в чергу «нацистів», які хотіли купити трохи хліба”.
Російські військові не пожаліли для Чернігова ні бомб, ні снарядів, ні «Градів». 3 березня від авіаудару загинуло 33 людини, 18 – травмовані. Аліна розповість про це в соціальних мережах.
З квітня, коли вороже військо було змушене відступити, місто-герой заліковує рани. Разом із колегами з Суспільного Аліна ходить на суботники – допомагає розбирати руїни будинків, понищених російськими снарядами. А спогади не полишають.
Саме вона розповіла і показала, як жилося в блокадному Чернігові. Її фото та відео – документальні свідчення про перебування з доньками в підвалі без світла і комунікацій. Аліна придумала для Софії та Іванки незвичну розвагу – розпізнавати, що саме «прилітає» і куди впаде. Мусила ж відволікати доньок і оберігати від потрясіння.
ДІТИ ПИШАЮТЬСЯ МАМОЮ
Колеги, друзі, колишні вчителі, волонтери вітали Аліну з нагородою, висловлюючи захоплення й повагу. Злива вітань – її батькам. Без перебільшення, весь Чернігів пишається нею і командою Суспільного. Заслужено, бо таких відчайдушних журналісток мало.
Волонтерка Наталя Орлова констатує: Аліна «не тільки роботу встигала робити, але й слідкувати за волонтерами і допомагати зі зборами».
У день народження журналістка придумала «розвагу» – в якості привітань оголосила збір коштів для потреб чернігівських військових. 20 тисяч гривень передала для придбання дрона, бо «ми прикордонна область, нам треба пильнувати москалів».
“Цілий день грошики капали й капали. Але справжньою несподіванкою були 100 євро від колег з японського суспільного мовника, які знімали документальне кіно в Україні та Чернігові”, – розповідає співрозмовниця при зустрічі.
У найтривожніші та найстрашніші дні облоги міста Аліна серйозно розмовляла з доньками. Удень дівчатка були спокійні, а ось ночей боялися. Іванка крізь сон, зачувши гул літаків, на автопілоті викочувалась у коридор. Потім дівчинка малювала ці страшні чорні літаки. Софія стримувала емоції, в’язала. Обидві стежили за мамою: якщо вона спокійна, то й їм нічого не загрожує. Діти були для Аліни Клименко, як і робота, джерелом сили.
“Мої діти пишаються своєю мамою. Яка нагорода може бути вищою за це?” – чи то стверджує, чи запитує Аліна.
Спершу було бажання їхати на схід України, в найгарячішу точку. Не воювати, а як журналістка висвітлювати події. Та зрозуміла, що неготова до війни. Отож кожному радить пройти курси з тактичної підготовки та за будь-яких умов самореалізовуватись.
На думку Аліни, немає безвихідних ситуацій: все можна подолати, перебороти і бути корисною людям.
“Хочу, щоб мої доньки бачили й розуміли, що навіть одна людина може зробити для України багато. Кожен із нас може змінювати вулицю, країну і весь світ. Без сумніву, українці нині змінюють світ!” – підсумовує нашу розмову журналістка.
Ольга Чернякова
29.09.2022
Фото з архіву Аліни Клименко
