Сотні українських міст і сіл перебувають у російській окупації. Для когось це невідомі географічні назви, а для мільйонів людей – щоденні страждання під гнітом жорстоких окупантів, які знищують усе українське, як і самих українців тільки за їхню національність. І через роки люди чекають на звільнення. Вони сподіваються на те, що ми не залишимо їх сам-на-сам із убивцями. Будь-які натяки на те, що Україні доведеться віддати загарбані росіянами землі в обмін на примарний мир, на окупованих територіях сприймають дуже боляче. Для цих українців така зрада світу означала би вірну смерть і забуття. Сьогодні публікуємо крик душі журналістки, якій вдалося виїхати на вільну територію. Її вустами промовляє совість і правда. Знайдіть кілька хвилин на цей текст. Не маємо права бути байдужими.
Ніхто не сподівався, що війна в Україні триватиме так довго… Багато хто у світі втомився від нас – від нашого горя, від наших сліз, від нашої боротьби, якій не видно кінця… На третьому році російської воєнної агресії ми дедалі гучніше чуємо голоси, які під різними аргументами кажуть, що годі стріляти. Треба домовлятися, йти на поступки…
Шановні панове, всі ті, хто підштовхує нас сідати за стіл переговорів, всі ті, хто закликає нас більше не захищати Україну зі зброєю в руках… Ось що я хочу Вам сказати!.. Ви ніколи… ніколи в житті не мали справу із таким кривавим убивцею та нелюдом! Ви й гадки не маєте, як це, коли на твою рідну землю нескінченною ордою вдираються ґвалтівники, грабіжники, терористи, живодери і кажуть, що вони прийшли тебе звільняти! Не знаєте, як це, панове?! А я знаю! Бо якраз тоді, коли вони вдерлися, я була на рідній українській землі, і вона здавалася мені найпрекраснішою у світі на світанку того трагічного дня – 24 лютого 2022 року.
Моя земля, мій приморський край на лівобережжі Херсонщини дихав по-весняному лагідним, солонуватим повітрям. Сонце не шкодувало тепла. Земля вкривалася ніжним килимом підсніжників, а море… Хвилі моря виносили на узбережжя сотні дивовижних мушель, які ми збирали, наче маленьких провісників літа… Літа, яке буває таким справжнім лише тут, на Півдні України. І ми навіть не здогадувалися, що насправді то були останні дні, останні години нашого щасливого життя…
Того трагічного ранку слово «війна» увірвалося в нашу безхмарну реальність нищівними кулями, які зробили величезні діри в нашому житті, в наших мріях і нашому майбутньому. Нашу гарну, родючу і вільну землю окупант перетворив на суцільну резервацію, на гетто, довкола якого чатували сотні танків і тисячі озброєних убивць, з якого несила було вирватися живим. Ми заздрили хіба що птахам, бо тільки вони мали змогу покинути наш край, охоплений війною, живими.
Знаєте, панове, як це: коли твій ворог у тебе на очах день за днем, крок за кроком забирає твою рідну землю?! Будинки, в яких колись пахло щастям і затишком, українські родини полишають у страху, хапаючись, наче за соломинку, за надію виїхати подалі від війни. А нелюди з автоматами в руках переступають поріг кожного дому, грабують, руйнують і залишають після себе згарище!
Знаєте, панове, що таке окупація?.. Я була там довгих 645 днів і ночей… Знаєте, як це? Це щоранку бачити у своє вікно, як твій ворог неспішною ходою, з пихатим обличчям виходить із чужого, з вкраденого дому, наче все життя він був його господарем, як він задоволено перекидає свій автомат з плеча на плече і сідає в свою «Z-тку», щоб їхати катувати патріотів України, яких тримають у підвалі, щоб вбивати українських військових, які захищають правий берег Дніпра, щоб ущент розстрілювати звільнений Херсон…А знаєте, що в окупації найважче? Ні, не страх бути вбитим! І навіть не страх голоду чи холоду. Найважче – чути, як небо розриває гуркіт ракети, що летить над тобою на Київ, Харків чи Дніпро… Ти усвідомлюєш, що вона летить по чиюсь смерть… смерть невинних людей, невинних дітей, які навіть не підозрюють, що ці миті життя для них останні. Найважче – чути, бачити цей гуркіт у небі і розуміти, що ти не в змозі зупинити цю смерть. Жити в окупації – це мало не щодня бачити, як ці ракети – величезні залізні вбивці – перевозяться твоїм містом, твоїми вулицями… Потім із ворожих позицій, за злочинним наказом, вони злітають у повітря і влучають в українські лікарні, пологові будинки, школи, садочки і дитячі майданчики…
Ви хочете, щоб ми склали зброю і сіли за стіл переговорів?.. Скажіть, про що можна говорити з тими, хто не вважає тебе за людину лише тому, що ти українець?! З тими, хто розриває тишу твого вранішнього сну облавою озброєних вбивць із нацькованими вівчарками, хто йде в чужий дім, тримаючи в руках кувалду, на випадок, якщо хтось раптом не відчинить свої двері непроханим «освободітєлям»… З тими, хто накидає тобі мішок на голову і відвозить у невідомому напрямку на допити і катування за те, що ти не взяв російського паспорта, що не пішов на співпрацю з ворогом, із загарбником твоєї землі! З тими, хто заманює незнайомих дітей цукерками, а потім ґвалтує їх до смерті на очах у матерів… Скільки їх таких, померлих в окупації від насильницької смерті дітей!.. Чи дізнається колись світ про це правду і чи зможе після цього так легковажно сказати, щоб ми перестали захищати свою землю зі зброєю в руках і про щось домовлялися?..
А, може, ви думаєте, що там, в окупації, на лівобережжі Херсонщини, вже ніхто не чекає на звільнення?! Що там усі радіють приходу «русского мира»?! Якщо так, то ви дуже помиляєтеся! Українці не зрікаються свого коріння навіть тоді, коли продовжують десятки місяців залишатися у вбивчих лабетах окупанта… Я ніколи не забуду трагічної історії, яка сколихнула восени 2023-го весь наш окупований край. У селі Малі Копані посеред ночі російські військові вдерлися до будинку молодої родини. Анастасії було 26, її чоловікові Валерію – трішки більше за 30. У ліжечку солодко спала їхня дворічна донечка. Росіяни викрали подружжя і повезли в невідомому напрямку. А на ранок їх знайшли мертвими. Застрелена жінка лежала біля траси з кількома кулями в голові, тіло її чоловіка знайшли в лісосмузі… Кажуть, що батько ледь упізнав свого сина… На його обличчі була така глибока вм’ятина, ніби хтось проїхав по ньому машиною… Весь цей час, понад дванадцять годин, дворічна дитина була вдома сама. Вона плакала і кликала батьків… Бідолашна… Не знала, що вона – вже сирота. Що кляті окупанти, які прийшли з північного сходу, знищили її родину, обірвали життя її молодих батьків. А знаєте за що? За те, що вони, українці, не хотіли брати російських паспортів. За те, що не хотіли йти на співпрацю з ворогом, вбивцею і катом, який прийшов в Україну. Хіба вони не герої?! Анастасія та Валерій!
Я ніколи не забуду, як викрали мого сусіда – доброго тихого чоловіка, котрий, як і ми, в окупації щодня жив чеканням на прихід українських захисників. Його викрали просто посеред білого дня, залишивши порожній дім із купою кривавих плям. Ми весь час молилися, щоб він був живий, щоб його відпустили. На п’ятий день його зникнення, коли я вискочила до магазину по хліб, раптом побачила свого сусіда. Він повільно йшов мені назустріч, додому… із чорним від побоїв обличчям, схудлий і знесилений – він повернувся з катівні… Я ледь змогла вимовити «Доброго дня!», щоб він не побачив моїх сліз, які вмить накотилися на очі… Уже вдома проплакала цілий день, думаючи про те, що вдалося йому пережити лише за те, що він українець?!
Ну скажіть, панове, за що нам ці страждання, за що нам цей біль, ці тортури, ці жорстоко обірвані життя? За те, що ми – віддані діти рідної України?! За те, що не продалися окупантам?!… То скажіть, панове, про що нам домовлятися з убивцями? Про те, щоб ми зреклися частини України в обмін на брехливі обіцянки кремля зупинитися там, де він уже господарює на нашій землі?! Про те, щоб ми «махнули рукою» на тих українців, які і досі чекають на звільнення з окупації на лівобережжі Херсонщини, на Запоріжжі, в Донецькій та Луганській областях, у Криму?! Цього ніколи не повинно статися!
Джерело фото: Генштаб ЗСУ
Ворог, який вкрав наші життя, наше майбутнє, повинен піти з нашої землі! Назавжди! Піти і відповісти за всю ту кров, яка пролилася з його вини, відповісти за всіх убитих і ненароджених, і закатованих українців… Нам нема про що домовлятися. Зло має горіти в пеклі!
Авторка: Олена Горошок
*Всі фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
