«Я розумію, що я не військовий, не фахівець, але чим можу, тим і допомагаю», – говорить вантажник харківського комунального підприємства «Комплекс з вивозу побутових відходів» Володимир Журавльов. До війни він розводив бджіл, був «Пасічником Слобожанщини» та «Пасічником України», мав господарство. Зараз жваво вантажить сміттєві контейнери в одному з північних районів Харкова – на П’ятихатках. Район живе, немов пригинаючись, оскільки щоденно через нього перелітають ракети та снаряди, які росіяни запускають по обласному центру. Тут в перший день вторгнення росіяни поставили «Град» і били по центральній частині міста.
Поряд Окружна дорога та Харківське шосе. Це найкоротший шлях з Харкова на росію. Саме сюди одразу ж підійшли окупанти. Селище з початком військових дій перебувало під постійними обстрілами. За словами місцевих, зараз тут немає майже жодного будинку, який би не зазнав бодай якихось пошкоджень. Кількість мешканців району зменшилася в десятки разів. Порахувати всіх навряд чи можливо, оскільки триває дуже жвава міграція, однак із 15 довоєнних тисяч зараз у районі, за різними підрахунками, живуть не набагато більше однієї тисячі осіб. Кількість робочих місць на П’ятихатках також вкрай мала, в основному лишилися або комунальні служби, або державні установи.
Вторгнення загарбників наблизило північ Харкова до гуманітарної катастрофи. Водночас зупинилося майже все. Люди, втративши заробітки та можливість навіть з грошима придбати щось елементарне, були змушені шикуватися в черги за харчами або тікати в інші міста.
Місцеве комунальне господарство на початку війни також колапсувало. Численні ворожі обстріли знищили комунікації, працівники до середини березня просто фізично не могли потрапити на деякі вулиці мікрорайону.
Мешканець багатоквартирного житлового будинку по вулиці Академіка Вальтера 59-річний колишній лаборант та інженер Володимир Башлай визнає, що відколи росіян відігнали від Харкова, кількість обстрілів зменшилася. Однак його будинку, де колись був гуртожиток Харківського фізико-технічного інституту, не пощастило ще 18 березня. У той день у триповерхівку влучив великокаліберний снаряд, найімовірніше, із системи «Ураган», уламки якого й досі можна знайти поблизу.
«Снаряд залетів зверху, пробив два поверхи, але, судячи з руйнувань, вибух стався в районі першого поверху. Другий і третій поверх фактично не постраждали, там тільки завали, а саме удар пішов по першому поверху. Тут повилітали двері», – показує Володимир вибоїну у стіні, яка утворилася внаслідок удару дверима.
Башлай додає, що зараз російські снаряди б’ють в основному по Харкову, перелітаючи П’ятихатки, або по околицях селища, або по території інституту.
Чоловік каже, що живе в гуртожитку з 1989 року. До війни в ньому мешкало 100-150 людей. Зараз він нарахував до десятка осіб, які переселилися із сусідніх будинків, оскільки під будівлею гуртожитку є непоганий підвал. Його люди використовують як бомбосховище.
На питання, чому не виїжджає сам, Володимир відповідає: «Особливо і немає куди». Та й досі має роботу в Харкові.
Башлай звертає увагу, що до літа комунальники відновили водопровід та електрику, що були пошкоджені або й повністю знищені ще лютневими та березневими обстрілами. Менш оптимістично він оцінює можливість підключення опалення: деякі труби навіть у його будинку вирвані і просто звисають над знищеною частиною колишнього гуртожитку.
Поки плануємо переїзд на іншу вулицю, над П’ятихатками в напрямку Харкова з інтервалом у 10 секунд пролітають дві ракети. Імовірно, «Смерчі» або «Урагани», якими навіть удень росіяни регулярно обстрілюють місто. На відстані кількох кілометрів чути розриви.
Вранці на П’ятихатках можна зустріти лише собачників, людей із, так би мовити, соціальних низів та комунальників. Робітниця з прибирання території комунального підприємства «Харківблагоустрій» Алла Миколаївна згрібає скошену на узбіччях вулиці Академіка Синельникова траву. Незважаючи на відсутність людей, тут все одно стрижуть газони та прибирають.
«Учора цілий день бахали, туди били. Але працювати треба, прибирати ж треба, хоч страшно, хоч ні», – пояснює жінка.
Вона називає П’ятихатки «сірою зоною», оскільки селище, що є частиною обласного центру, відділене від Харкова близько 5 кілометрами дубових насаджень Лісопарку. Гуманітарну допомогу мешканцям П’ятихаток видають по вівторках і четвергах.
«Щоб виїжджати, потрібні гроші. В мене дві собаки, кіт. Я виїжджала в Харків. Зараз там страшніше, ніж тут. Сьогодні ж було, знову Харків довбили. І в нас вчора горіло, попали в фізтех університету Каразіна», – говорить Алла Миколаївна.
Прибиральниця зізнається, що має нервове виснаження через постійний стрес. «Люди втомилися, чесно. Удень я працюю, а ввечері йду у підвал спати», – додає вона.
Харків, незважаючи на прифронтовий статус і щоденні обстріли, залишається одним із найбільш доглянутих міст України. І не в останню чергу завдяки звичайним робітникам місцевих комунальних підприємств. Але це зараз так. Із 24 лютого низка приватних підприємств, які в Харкові вивозили сміття, просто зникли. Внаслідок цього в обласному центрі подекуди утворилися стихійні звалища. Після скарг місцевих мешканців комунальне підприємство «Комплекс з вивозу побутових відходів» за свій рахунок почало вивозити й це сміття.
У перші дні вторгнення комунальники виходили на окремі маршрути. Віддалені райони почали обслуговувати після того, як вдалося відігнати росіян, котрі вели безперервні обстріли. Зокрема, селище П’ятихатки на півночі Харкова підприємство почало повністю прибирати з 14 березня, мікрорайон Горизонт на південному сході – з 16 березня.
Зараз щоденно на маршрути по Харкову виходять 130-140 машин, у складі екіпажів – водій та один чи два вантажники. Районів, де не вивозиться побутове сміття, наразі в Харкові вже немає. Через неможливість їздити на сміттєві полігони, на час бойових дій на території Харкова створено тимчасові звалища. Після закінчення війни їх обіцяють вивезти.
Володимир Журавльов каже, що в центрі міста кілька разів доводилося працювати, коли неподалік тривав обстріл. Однак, філософськи роздумує комунальник, людина здатна звикнути і до мух, і до обстрілів: «Деякі люди бояться комарів, мух. А чого їх боятися? До всього людина звикає!»
Володимир Журавльов
Його колега водій Володимир Павелко з деокупованих Циркунів також навіть не думав залишати Харків у складний для міста час.
«І не думав виїжджати. Ми тут живемо, а в Циркунах город, треба картоплю викопувати. Стріляло, бахало, літало в обидва боки, а ми картоплю садимо. Перед тим, як садити, спочатку до сусіда «прилетіло», там хату розбомбило. Потім «прилетіла» ще одна «касетка». А потім до нас у город «прилетіло». Ми закопали яму та посадили картоплю. Зараз уже час викопувати», – сміється водій сміттєвоза.
Юрій Ларін
12.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
