У рамках проєкту «Маріуполь. Культурна деокупація» відбулась дискусія щодо минулого і сьогодення українського Приазов’я у контексті історичної пам’яті про Голодомор 1932-33 років.
«Розповсюджена думка, що в Азовському морі було дуже багато риби і вона врятувала від голоду, – розповіла історикиня, журналіст, викладач Маріупольського державного університету Ольга Демідко. – Я знайшла багато документів, згідно з якими в Маріуполі траплявся канібалізм і голод охопив цю територію доволі широко. Загинуло не менше 50 тисяч осіб, серед яких найбільше греків та українців».
В 1930 році з Москви надіслали директиву, згідно якої потрібно було поступово знищувати селян. Маріуполь опинився останнім у списку за виконанням плану хлібозаготівель, і це в певній мірі позначилося на долях людей.
«За спогадами очевидців, у той час було багато сварок між міською інтелігенцією. Навіть намагалися боротися проти пропаганди того, що забирали якісь церковні коштовності. У тих сімей, яких забирали на виселення, як правило не було великого маєтку, і тому їх не варто вважати кулаками. На них тиснули з іншої причини – колись вони вже намагались боротися», – пояснила Ольга Демідко.
Доктор історичних наук, завідувач відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Національного музею Голодомору-геноциду Дмитро Білий зазначив, що контролювалося абсолютно все. Створювалися рибголгоспи. Усі рибалки мали поставити свої човни і сіті, звітуватись за кожну рибку, що зловили. А тим часом тисячі голодних людей ходили берегом і вмирали від того, що їли викинуту опухлу рибу. Це викликало хвороби.
Історик впевнений, що сучасна війна – повторення тих геноцидальних практик, які проводила Москва у 1932-33 роках. Він також нагадав, що визначення терміну «геноцид» було прийнято у 1948 році. Тоді досить жорстко було поставлено питання: якщо існують міжнародні організації, призначення яких запобігати війнам і проявам геноциду, то відповідно має бути юридичне обґрунтування.
«Його автор у 1953 році у Нью-Йорку виступав перед представниками української діаспори і чітко назвав ознаки, за якими ми визначаємо, геноцид це чи не геноцид. Передусім, це знищення селянства як фундаменту нації, бо воно є носієм традицій, фольклору, стилю життя, моралі, притаманної тій чи іншій нації», – зазначив Дмитро Білий.
За окупаційної влади у Маріуполі знесли меморіал жертвам Голодомору. У коментарі на цю тему голова ГО “Архімісто”, історик Андрій Марусов нагадав, що цей пам’ятник був встановлений у 2004 році. Його було побудовано за ініціативи керівниці місцевого товариства «Меморіал», яке займалося реабілітацією жертв політичних репресій. Ця жінка повернула із небуття тисячі імен репресованих, а також жертв Голодомору.
«Тепер його тихо мовчки знесли. Однак, це мене як історика ніяк не дивує. Те, чим займається Російська федерація на окупованих територіях – це намагання змінити історичну пам’ять на свою користь», – зробив висновок Андрій Марусов.
Відмінностям між росіянами та українцями приділив увагу і актор, режисер, засновник та продюсер кінокомпанії Fresh Production”, член української кіноакадемії Олег Щербіна.
Він вважає, що якщо люди не говорять про це, то не означає, що зникає пам’ять. З іншого боку, можна багато говорити, як було в Росії за часів Єльцина, але безрезультатно. А ось українці взяли на себе відповідальність за власну долю
«Ми говоримо Ок, в нас є проблема, і ми хочемо це змінити, – прояснив він. – Росіяни, 10 років проживши в умовах абсолютної демократії, не готові прийняти на себе цю відповідальність. Чому вони зараз всі ховаються? Кажуть, що це не вони, а Путін. І я думаю, що та пам’ять, яка живе, насправді впливає на тонку механіку дій».
