Валківська громада від початку широкомасштабного вторгнення військ рф в Україну дала прихисток 22 тисячам внутрішніх переселенців. Притому що населення самої громади – 28 тисяч осіб. Наразі офіційно зареєстрована кількість переселенців на Валківщині найбільша порівняно з іншими громадами Харківської області.
Чому стільки людей їхали саме до нас? Бо від Харкова до Валок всього 50 кілометрів однією з головних транспортних артерій сходу України – автодорогою Київ-Харків. Від початку великої війни і досі Валківщина залишається відносно спокійним куточком області. Але не менш важливо і те, що саме Валківська громада першою розпочала організовану евакуацію людей з охопленого війною Харкова.
ЮЛЯ-ТАМІЛА
«Моя старша сестра до початку війни мешкала в Харкові, – розповідає одна з організаторок евакуації харків’ян Юлія Котляр. – 24 лютого вона по телефону й повідомила страшну звістку, що Харків бомблять. Коли власною машиною помчала до Харкова, щоб забрати до себе сестру і її родину, бо свого транспорту у них немає, на власні очі побачила завдані місту руйнування, колони машин, що покидали наш обласний центр, і з жахом подумала: «А як же виїздитимуть з Харкова ті, у кого немає своїх автівок?»
Варто сказати, що Юля – волонтер зі стажем. З 2014 року вона разом з такими ж активістами-валківчанами допомагає нашим ЗСУ, долучається до інших благодійних справ. Повернувшись з тієї поїздки додому, Юлія поділилась з друзями-волонтерами міркуваннями про те, що вкрай необхідно організувати евакуаційні рейси з Харкова. Цю ідею без вагань підхопила подруга Таміла Губська.
Про перші два автобуси домовились з райвійськкоматом, третім автобусом поїхав Сергій Безуглий, який уже багато років працює в сфері пасажирських та транспортних перевезень. У всіх доступних соцмережах поширили інформацію, що кому потрібно допомогти виїхати з Харкова, можна звертатися за телефонами Юлі і Таміли. І, як зізнаються дівчата, навіть не очікували такого шквалу дзвінків. Люди дзвонили і вдень, і вночі, коротко запитували: «Ви Юля-Таміла?» – і благали про допомогу.
Виїздили рано вранці, але рухатися доводилося назустріч безкінечному, у 4-5 рядів, транспортному потоку біженців з Харкова. Більшість водіїв з розумінням ставилися до автобусів з табличками «Діти» (бо інакше проїхати взагалі б не вдалося), але були й такі, що виїжджали на зустрічну смугу, перекривали рух. З такими доводилося спілкуватися всіма доступними методами.
«У перший день домовилися, що посадка в евакуаційні автобуси до Валок відбуватиметься на зупинці, де зазвичай підбирають пасажирів рейсові автобуси з Харкова, – розповідає Таміла Губська. – З горем пополам туди доїхали, на нас уже очікував чималий натовп людей. Аж тут просто над головами – ворожі літаки! Добре, поруч побачили вхід до будинків у вигляді арки, скерували людей хоч під таке накриття, а самі добігти туди ніяк не можемо, бо телефони в обох просто розриваються, люди благають про допомогу, запитують, чи будуть ще і коли евакуаційні рейси. А коли благополучно розмістили всіх в автобусах і рушили на Валки, почали міркувати, що місце зустрічі має бути іншим, безпечнішим. Його підказав Сергій Безуглий – на стаціонарній автобусній платформі біля станції метро. Найзручнішою для цього виявилася платформа під номером 13, де надалі наші автобуси й забирали харків’ян до Валок. Були серед наших пасажирів і ті, хто чесно зізнавався, що раніше навіть не знали про такий населений пункт, але щиро дякували, що наданою можливістю виїхати з Харкова ми рятуємо їм життя».
Евакуйовані під час першої поїздки харків’яни, приїхавши до Валок, селилися у родичів, знайомих, у найманому житлі. Але з кожним днем кількість охочих скористатися евакуаційними автобусними рейсами до Валок зростала, було чимало людей, які гадки не мали, де зупинитися в нашому місті. Тоді на допомогу прийшла Валківська міська рада. Щоб перевезти всіх, хто звертався по допомогу, було збільшено кількість евакуаційних автобусів. Були дні, коли їх виїздило більше десятка, і поверталися вони вщент забиті людьми. На той час уже давалися взнаки проблеми з бензином і соляркою, тож і заправляли автобуси з резервних запасів міськради. А для людей, яким потрібне було житло, місцева влада надала приміщення у комунальних закладах громади, потурбувавшись не лише про найнеобхідніші побутові умови, а й про організацію харчування.
Немов на роботу, разом з водіями автобусів щодня вирушали і Юля та Таміла, адже в них була інформація про тих, хто записався на евакуаційні рейси, вони слідкували за посадкою пасажирів в автобуси, терпляче чекали, коли хтось повідомляв, що не встигає. А назвати кожну таку поїздку небезпечною – то нічого не сказати.
«Спершу навіть рідним не зізнавалися, що ми вивозимо людей з Харкова, – каже Таміла Губська. – Якось розсаджуємо людей в автобуси, аж тут телефонує донька Катя, запитує, де я. Упевнено відповідаю, що у Валках, в райвійськкоматі. І тут над головою з ревищем пролітає літак. Донька одразу все зрозуміла, і що я тоді почула від своєї вихованої дитини, краще не повторювати».
«А мій чоловік, коли дізнався про ці поїздки, – посміхається Юля, – назвав нас з Тамілою контуженими. Та я не ображаюся, бо прекрасно розумію, як хвилювався він щоразу, чекаючи мене додому».
Працювати з людьми і для Юлії Котляр – приватного підприємця, і для Таміли Губської – вчителя ліцею справа звична. Але зовсім інша річ, коли люди налякані, готові будь-якою ціною втекти від смерті, що зазирає у вічі.
«Ми зривали голоси, пояснюючи, що в першу чергу розміщаємо в автобусах жінок з дітьми, людей похилого віку, – пригадує Юля. – Бувало, тільки водій відчинить двері, намагаюсь вийти, а мене натовп запихає в салон. І сердишся, і жалієш цих людей. Бо щоб поїхати з нами, частина з них ще звечора хто чим діставалися до станції метро, ночували в підземці, щоб вранці втрапити в наші евакуаційні автобуси. Розповідали, що за таксі, яке б довезло з іншого кінця Харкова, доводилося платити від 2 до 9 тисяч гривень. І щиро дивувалися, коли дізнавалися, що ми організовуємо поїздки безплатно, пробували всунути в жменю якісь гроші. Для таких охочих віддячити за поїздку ми поставили в автобусах скриньки для благодійних пожертвувань на потреби ЗСУ. Щоправда, гроші в них клали переважно старенькі бабусі й дідусі».
«А якось з нами їхала група людей з вадами зору, – додає Таміла Губська. – Так вони розповідали, що вийшли о 4-й ранку, прокладаючи собі шлях за допомогою ціпків, щоб встигнути сісти в один із наших автобусів».
ЗАМІСТЬ СВІТЛИН, ЯКИХ НЕМАЄ
Кожну таку історію мої героїні, ділячись спогадами, немов переживають заново. А коли запитую, чи збереглися з тих поїздок якісь світлини, у відповідь чую: «Жодної!» Зовсім не до того було в ті дні, пояснюють Таміла і Юля. По-перше, навіть на думку не спадало фотографувати розгублених, заплаканих, наляканих війною і невідомістю людей. По-друге, не було коли, бо весь час доводилося відповідати на телефонні дзвінки. Та й про які фото мова, коли руки заклякли від холоду, а ноги задубіли в мокрих черевиках, що не встигали за ніч висихати!
Тому попросила своїх співбесідниць хоча би словесно пригадати епізоди, які найбільше вразили, запам’яталися. Їх розповіді і додаю замість ілюстрацій.
Набитий битком людьми і речами автобус. До віконця зсередини припали молода жінка з дитинкою місяців шести. На вулиці їх проводжає чоловік у військовому однострої. Якоїсь миті чоловік прикладає долоні до вікна автобуса, а з того боку скла до них туляться дитячі і жіночі долоньки. На скільки прощаються і чи побачаться ще – ніхто не знає.
Сірий, похмурий, вологий ранок. Люди з пожитками збираються біля евакуаційних автобусів. І тут на платформі з’являється молода пані у норковій шубі з яскраво рожевою валізкою в руках. Спочатку увагу всіх привертає саме та валізка. «Чи до Єгипту зібралась?» – єхидно запитує хтось. І тільки потім люди помічають, що з-під шуби молодички визирає нічна сорочка – у чому була, в тому й вибігла з дому, що після обстрілів ледь тримався купи. Щось похапцем запхала у валізку, але і її довелося залишити, переклавши речі в якісь пакунки – щоб не займала в автобусі місця, яким міг скористатися хтось інший.
До евакуаційного автобуса прямує дивна делегація: бабуся на вигляд років 90 і дуже схожа на неї інша жінка, років 70-ти, мабуть, донька. В обох на повідках до десятка різнопородистих собак, а в доньки ще й ящик з котами. Перше запитання до перевізників: «З тваринами в автобус візьмете?» І далі безапеляційно: «Якщо ні, то ми не їдемо». Як тут відмовиш?
Вщент переповнений людьми і речами автобус. А спереду біля водія, де тепліше, – справжнісінький зоопарк: котики в спеціальних переносках і просто закутані в якісь теплі одежини; папуга в клітці; поруч з котами, мирно, ніби розуміючи ситуацію, примостилися песики – одні в намордниках, інші замість них в обрізаних шкарпетках; у літровій баночці з водою – екзотичні різнокольорові рибки. Всі евакуюються разом із господарями.
Як розповідають Таміла і Юля, не раз траплялося, що останній автобус, а за його кермом завжди був Сергій Безуглий, покидав Харків під свист куль і снарядів. Бувало, виморювалися так, що наступного дня вже думали не їхати. Але до ранку стільки назбирувалося телефонних дзвінків, і за кожним – своя трагічна історія, що залишити людей без допомоги просто не могли.
«Якось подзвонила жіночка, – ділиться спогадами Таміла Губська, – слізно попросила доправити до Валок її маму, а далі, мовляв, її вже заберуть. Коли ж поцікавилася, де зараз вона сама, у відповідь почула: «У Литві. Дуже турбуюся про свою матусю, хочу забрати її до себе, але досі не могла нікого знайти, хто б вивіз її з Харкова. Аж тут трапився ваш телефон. Спасибі вам, ви навіть не уявляєте, яку потрібну справу робите. Тримайтеся, рідненькі, ми всім серцем вболіваємо за вас, за Україну!»
А була й інша історія. Подзвонила жінка, спочатку традиційно запитала, чи ми і є ті самі Таміла і Юля, які возять людей. А почувши ствердну відповідь, несміло поцікавилась: «А ви в росію можете відвезти?» Завчасно вибачившись за грубість, я коротко відповіла: «Хіба в поліетиленових мішках».
Хоч як рідні й не сердились на своїх «контужених», котрі щодня наражалися на небезпеку, допомагаючи зовсім незнайомим людям, проте і підтримували, як могли, і допомагали.
«Якось, приїхавши з чергового евакуаційного рейсу, ледь тримаючись на ногах, попленталася в душ, щоб найперше зігрітися та й помитися теж, а телефон залишила доньці, – розповідає Таміла Губська. – Повертаюся в кімнату, а моя Катя вся в сльозах і просить дати їй телефон Катієва. Як розповіла, трохи заспокоївшись, подзвонив 85-річний дідусь з Олексіївки (мікрорайон в Харкові, що на той час був майже на лінії фронту і під постійними обстрілами). Розповів, що він лежачий, вибратися з квартири на якомусь там поверсі сам не може, попросив допомоги. А наостанок просто, без пафосу сказав: «Я чекатиму на вас, ви – моя остання надія. А якщо завтра не подзвоню, значить, мене вже немає».
Як тут відмовиш? Але ж не їхати автобусом в Олексіївку. Про валківчанина Руслана Катієва я на той час уже чула чимало. До війни він займався вантажоперевезеннями, а коли війна прийшла у наш Харків, переобладнав свого бусика для пасажирських перевезень, та ще й так, щоб можна було транспортувати навіть лежачих пасажирів. Вивозив людей із найгарячіших точок Харкова, разом з товаришем Михайлом Андрієвським приймали замовлення, як то кажуть, із самого пекла, і ризикуючи власними життями, допомагали людям вибратися з-під обстрілів, з розбомблених будинків. Причому, на відміну від багатьох харківських таксистів, возили людей безоплатно, зі щирим бажанням допомогти і врятувати.
Дідуся Руслан на наше прохання таки вивіз живим, відтоді ми неодноразово зверталися до нього по допомогу. Коли ж кількість тих, хто потребував евакуації з Харкова, зменшилася, а евакуаційних автобусів стало більше, бо долучилися перевізники з інших громад і областей, саме Руслану Катієву ми переадресовували дзвінки від тих, хто хотів виїхати з міста, і він нікому не відмовив, завжди приїздив на допомогу.
І ДО ХАРКОВА АВТОБУСИ НЕ ЇХАЛИ ПОРОЖНІМИ
Варте уваги й те, що автобуси, їдучи до Харкова по людей, ніколи не виїздили порожніми. Ними на роботу в обласний центр діставалися медпрацівники, рятувальники, правоохоронці та спеціалісти інших критично важливих служб. Везли в автобусах також харчі, воду, ліки для ЗСУ, Нацгвардії, курсантів військових училищ, зокрема танкового.
«Наші автобуси і нас з Тамілою вже впізнавали на блокпостах, – розповідає Юлія Котляр. – Нацгвардійці виїздили до блокпосту на в’їзді в Харків, і коли ми віддавали їм привезені гарячі борщі, каші, пиріжки, інші домашні смаколики, вони чесно зізнавалися, що про Валки чують вперше, але відтепер запам’ятають цю географічну назву і щедрість валківчан назавжди. А міцні чоловічі обійми вдячності за турботу про них додавали натхнення і в наступні дні їхати до Харкова».
Зв’язок із нашими воїнами-земляками допомагав тримати нині, на жаль, уже покійний Олександр Потапенко. Передаючи своїм бойовим побратимам харчі, воду, ліки, білизну, інші речі першої необхідності, він завжди примовляв: «Хлопці, пам’ятайте, це – мої земляки, мої Валки».
А допомагали тоді, та й зараз теж, справді усією громадою. Своєрідним штабом, куди валківчани зносили і звозили все для потреб армії, для постраждалих від бомбувань цивільних, стало кафе Юлії Любченко. Вона щодня проводжала на Харків евакуаційні рейси, напувала всіх на дорогу кавою і чаєм, пригощала бутербродами і завжди зустрічала, коли повертались додому. Хліб, пиріжки, тістечка ще гарячими, прямо з печі, передавала нашим захисникам Олена Ганіна. Вареники, консервацію, м’ясо і сало готували жителі сіл громади – Сніжкового, Заміського та інших.
Усіх валківчан, як тоді, так і зараз, об’єднує щира віра в перемогу і бажання допомогти, додати впевненості і благословення нашим захисникам та підтримати тих, хто опинився в скруті.
І зараз, коли триває звільнення міст і сіл Харківщини від рашистів, валківчани теж продовжують наближати нашу перемогу – пожертвуваннями для потреб ЗСУ, овочами, фруктами й усілякими смаколиками – для поранених захисників та жителів деокупованих громад, здачею крові – для потреб медичних закладів.
Ми сильні саме тому, що всі разом, що віримо в нашу перемогу, наближаємо її, як можемо, і твердо знаємо, що все неодмінно буде Україна!
Ірина Обихвіст, Харківська область
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
