«Ми боремося за себе чи не лише за себе? Ми мусимо бути вдячні за допомогу чи мусять дякувати нам — за захист? Наша війна стала можливою через невивчені довоєнні уроки або через одну лише географію, яка розташувала нас поруч із кровожерливим сусідом?» – такі питання в статті «Ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе?» у виданні «Високий замок» ставить журналіст Павло Казарін.
На його думку, є два варіанти відповіді на головне питання — і кожен тягне за собою свій світоглядний обоз. Позиція номер один – кремль не ризикне напасти на Північноатлантичний Альянс. Тому, що боїться США, тому, що вірить у солідарну оборону, тому, що розуміє непорівнянність ресурсів.
«У рамках цієї концепції Україна стала жертвою агресії саме через те, що не встигла стати частиною НАТО. І тепер ми розплачуємось за власну короткозорість перших двох десятиліть незалежності. У рамках такої концепції вся допомога Заходу — це історія цінностей. Про допомогу слабкому, про боротьбу з несправедливістю, про готовність простягнути жертві руку допомоги. Західні країни жертвують нам свої ресурси, включаючи військові — із солідарності з нашою боротьбою. Ми воюємо не за них, а за себе — але в цій війні ми маємо друзів, готових виконувати роль нашого тилу», – пише Павло Казарін.
Інша позиція полягає в тому, що війна росії з НАТО є лише питанням часу. Що кремль ладен спробувати на зуб західну солідарність. Що москва зважиться на те, на що не наважився Радянський Союз — і лише український опір відтягує цей момент.
У рамках такого підходу західна допомога Україні є елементарним розрахунком. Спроба зупинити ворога «на підступах» до кордонів Альянсу.
«Отже, ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе? Українське майбутнє безпосередньо залежить від відповіді на це запитання. Від нього залежатиме наш післявоєнний порядок денний. Рівень соціального ресентименту. Політичні програми повоєнних партій. Від нього залежатиме внутрішньоукраїнський опис війни та, зрештою, самовідчуття українських громадян», – резюмує автор.
