Олександрівці Валентина та Андрій Атамасі взяли під опіку дев’ятнадцять(!) дітей. Вік – від півтора року до шістнадцяти. Найстарша – Діана – вже залишила дім, що став їй рідним, навчається в Олександрійському професійному ліцеї Кіровоградської області, здобуває професію штукатура. А найменшенький у родині – півторарічний Вітя. У цій сім’ї він лише чотири місяці. У червні Валентині зателефонували друзі з Миколаєва і розповіли, що ще у березні всіх малюків з будинку дитини Миколаївської області евакуювали на захід України. Але залишився один хлопчик, якому у квітні виповнився рік.
Його не взяли, бо він якраз хворів на запалення легенів та бронхіт, тому перебуває в обласній дитячій лікарні. Та через щоденні обстріли міста вже півтора місяця знаходиться у підвалі медичного закладу.
«Вітя вже вилікувався, ним постійно опікуються медсестри. Йому б у сім’ю…» – пролунало у слухавці.
Ту ніч Валентина майже не спала. А на ранок запитала чоловіка: «Поїдемо у Миколаїв забирати хлопчика?» По його погляду жінка зрозуміла – «Так!» Вони обоє розуміли, що дорога довжиною всього 250 кілометрів в одну сторону і стільки ж назад буде нелегкою, та й перебування у самому Миколаєві дуже і дуже небезпечне. І все ж, без довгого обговорення, сіли в автомобіль. Знали, місто під частими обстрілами, дитину вивозити треба негайно і швидко.
Ще напередодні між Валентиною та Андрієм були розмови про те, щоб взяти на виховання ще двох діток. Навіть радилися зі своєю домашньою малечею. І малі, і більш старші були тільки «за».
І Валентина з Андрієм вирушили у дорогу. На в’їзді до Миколаєва їх чекали поліцейські, які супроводили до відповідних органів і допомогли без перешкод пересуватися безпечними вулицями міста, яке оговтувалося від недавніх «прильотів» ворожих ракет і снарядів. Того дня, 13 червня, як відомо, російські війська обстріляли передмістя з реактивних систем залпового вогню «Ураган» і не тільки.
Вітю з підвального приміщення виносила Валя. Притискала міцно до грудей, а він озирався довкола, посміхався і, здавалося, радів промінчикам сонця, буянню дерев і кущів, яких давно не бачив… У дорозі хлопчик також поводився спокійно, спочатку все розглядав у вікно, а потім міцно заснув на руках жінки.
Чи було тоді страшно Валентині?
Звичайно, не приховує вона і додає, що дуже і дуже страшно було чути ці вибухи і дивитися на зруйновані будівлі, вбитих горем містян. «Бачити на екрані телевізора обстріляні міста – то одне, а в реальності – зовсім інше… Просто жах!» – зізнається жінка і показує світлину, зроблену того дня у Миколаєві. Розповідає, що той момент зафіксували працівники служби у справах дітей Миколаївської ОДА і відразу поставили на свою сторінку у мережі Фейсбук. Коментар до фотознімка був коротеньким: «Гарні новини, ще одна дитина здобула нову родину. Дитину влаштовано до сімейної форми виховання».
«Там я посміхаюся… А насправді було не до сміху», – згадує Валентина Атамась.
Миколаїв вона знає добре. Колись, у молоді роки, здобувши спеціальність агронома, працювала там. Бувала в місті і в останні роки. Їй знайомий не лише обласний центр, а й навколишні села. Там мешкає багато її однокурсників, друзів. Тим болючіше сприймала і сприймає зараз будь-яке повідомлення про постійні обстріли Миколаївщини.
Валентина вдячна всім місцевим працівникам відповідних служб у справах дітей, обласної дитячої лікарні, які дуже оперативно підготували всі документи для передачі їй дитини під опіку, поліцейським, які не залишали їх ані на хвилину без нагляду і супроводу.
Наступного дня, коли і подружжя, і хлопчик вже були у безпеці, Валентині зателефонував головний лікар Миколаївської обласної дитячої лікарні і щиро подякував за те, що не побоялися приїхати і забрати малюка. І сказав, що у Кропивницькому працює багато його однокурсників, тому вона, якщо будуть якісь проблеми з дітьми, може звертатися до нього по допомогу в будь-який час доби. А вона ледве не розплакалася від того, що зовсім незнайомі люди так переймаються життям її великої сім’ї.
Вдома ж, в Олександрівці, батьків з Вітею радо зустріла допитлива дітвора. «Новенькому» була вся увага. Валентина каже, що й навіть зараз, через місяці від приїзду, він залишається завжди у центрі всіх розваг.
«Його відразу полюбили, по черзі носять на руках, бавляться з ним!» – розповідає Валентина. Каже, що у хлопчика хороший апетит, особливо любить борщ і гречану кашу, майже не розлучається з пляшкою з молоком. Намагається говорити. Вже каже слово «мама», але наголос робить на другий склад. Почав вимовляти й слово «тато».
Як з’ясувалося, там, у будинку дитини, він на свій вік навіть не міг повзати. У сім’ї ж він не лише навчився повзати, а й став на ноги. Правда, самостійно ходити ще боїться, але ж у нього стільки старших сестричок і братиків, обов’язково підтримають і навчать.
У цьому навіть не сумніваються й Валентина з Андрієм. Головне – він та всі інші діти у безпеці і під наглядом дорослих.
Щодня на їх кухні готується 12-літрова каструля супу або борщу, 8-літрова каструля лінивих голубців або фаршированого перцю, стільки ж каші – перлової або гречки (часто у раціоні й козацький куліш з пшона), плюс котлети або відбивні, кисіль фруктовий або молочний, пиріжки, рогалики або рулети… Приготувати таку кількість страв одній Валентині нереально, тому їй допомагають старші діти.
Рідний син жінки – двадцятип’ятирічний Руслан – військовий офіцер, у перші місяці боронив нашу землю на сході. Зараз, не дивлячись на молодий вік, має вже чималий досвід, тому військовій науці вчить новоприбулих солдатів.
Південні рубежі України захищає й ще одна близька Валентині людина – двадцятидворічний Олександр. Шість років тому вона взяла його під опіку, допомогла здобути військову освіту і тепер не пориває з ним зв’язку.
В Україні – воєнне лихоліття… А затишний будинок Валентини щодня наповнений дитячим сміхом. Ці хлопчики і дівчатка не знають, що таке ракетні удари. І, дай Боже, щоб і не дізналися! Та все ж вона хвилюється постійно за кожного. Її материнське серце особливо крається за старших, які на воєнних рубежах. Тривога на деякий час відступає лише після їх телефонних дзвінків: «Все добре! Мамо, не хвилюйся!»
Вона розуміє, що її сини-соколи там, у пеклі війни, недаремно, вони відвойовують мир і спокій не лише її великої родини, а всіх українських родин.
Галина Шевченко, Олександрівка, Кіровоградська область
14.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
