Валківська територіальна громада хоча й має, як уся Харківська область, статус території, де наразі ведуться активні бойові дії, проте від початку війни, на щастя, залишається відносно спокійним куточком регіону. Саме тому вона й стала прихистком для 20 тисяч переселенців, змушених залишити власні домівки, тікаючи від війни. У кожної такої родини – своя трагічна історія і своя точка відліку, коли прийшло чітке усвідомлення, що далі залишатися під обстрілами вже немає ані сил, ані можливості.
Уламок снаряда влетів у квартиру
Для Володимира й Ані Обрізанів таким днем стало 3 березня. Їх квартира – у Харкові, в 16-поверхівці на Північній Салтівці. Цей багатостраждальний район обласного центру під постійними обстрілами рашистів практично з перших днів повномасштабного воєнного вторгнення.
«Доки гучні вибухи лунали поруч, ще якось трималися, – розповідає Володимир. – Але коли о 22:45 3 березня внаслідок авіаційного бомбардування здригнувся наш будинок, нищівних руйнувань зазнали кілька квартир на нижніх поверхах, а до нашого помешкання залетів смертоносний шматок металу – ледве дочекалися ранку. Ледь почало розвиднятися, нашвидкоруч повкидали в автомобіль найнеобхідніші речі, навіть сам не розумію, як у нього втиснулися вісім чоловік (18-річний син, батьки Ані, сестра з чоловіком і дитиною) та ще й двоє собак, і поїхали. Хоча точніше сказати – рушили, бо якщо містом ще якось їхали, хоч і здригаючись щоразу від гучних вибухів, які було чутно з різних боків, то коли дісталися кільцевої дороги, втрапили у безкінечний потік машин, який ледве рухався. А в тих автівках, як і у нас – заплакані жінки, перелякані діти, похмурі чоловіки, розгублені тварини і похапцем напхані речі».
50 кілометрів шляху здалися вічністю
Куди саме їхати, Володимир довго не вагався: він родом із Валок, тут його багато хто знає, а там, де народився, кажуть, і стіни допомагають. От тільки вперше в житті ця дорога до рідного міста була такою тривалою і виснажливою. Якщо зазвичай 50 кілометрів від Харкова до Валок долав менше ніж за годину, то цього разу на такий знайомий шлях знадобилося аж цілих шість довгих годин. І впродовж них Володимир мав ще й вирішити, де вся його рідня розміститься у Валках. Бо хоча після смерті мами у місті його дитинства й залишилось житло, але це – малесенька однокімнатна квартирка, де вісьмом мешканцям просто нереально розміститися. Та й ще до війни, маючи намір її продати, завчасно звільнив квартиру від усіх речей.
Після кількох десятків телефонних дзвінків до родичів, знайомих у Валках просто дивом вдалося домовитися про оренду трикімнатної квартири. Приїхали, сяк-так розмістилися, але тільки-но почали обживатися, аж тут власниця квартири поставила перед фактом, що житло треба звільнити. На той час невеличке містечко, як та казкова рукавичка, вже було переповнене людьми, тож знайти нове помешкання було дуже складно. Але й тут допомогли знайомі. Щоправда, господарі квартири ще до війни хотіли її продати, тому повністю звільнили від усіх меблів – самі лише голі стіни.
«Довелося спати усім покотом, просто на підлозі, підстеливши під боки привезені пожитки, – ділиться пережитим Володимир. – Як для мене, то можна й так переспати, але дружина вагітна, батьки уже літні люди. Для них це – занадто спартанські умови».
Допомагають і стіни, і люди
Миритися з такими умовами проживання своїх рідних Володимир не міг. І хоча життя навчило його всього досягати самотужки, та в цій ситуації, коли йшлося про здоров’я рідних, вирішив звернутися по допомогу.
«Прийшов до Валківської міської ради, де зустрівся з заступником міського голови Ольгою Іванівною Борщ. Вона вислухала, розпитала, що і скільки треба. І того ж дня ми отримали шість ліжок, подушки, матраци, тобто можливість створити хоч більш-менш комфортні умови для проживання родини», – розповідає він.
«А я ще дуже вдячна адміністрації місцевого ринку. У Харкові я працювала на одному з тамтешніх ринків приватним підприємцем, мала власну торговельну точку, – додає Аня. – Перебравшись до Валок, трішки оговтавшись від пережитого, вирішила поцікавитись, чи не знайду собі роботу й тут. Бо чого сидіти вдома без діла? Так і познайомилася з Ольгою, Світланою та Людмилою, відразу знайшла їх розуміння і підтримку, отримала своє торгове місце на ринку, перевезла з Харкова товар. Потихеньку життя почало налагоджуватися». Щоправда, працювати Ані довго не довелося, бо наближався час народжувати.
«Наш меншенький синочок Мирончик побачив світ у пологовому відділенні Валківської центральної районної лікарні, – розповідає Володимир Обрізан. – От уже справді дитя війни, бо народився під час війни в Україні, та ще й 22 червня – у день 81-ї річниці від початку вітчизняної війни. Дай Боже, щоб у подальшій долі нашого синочка, як і всіх дітей України, більше нічого не нагадувало про війну, а до того часу, коли Мирончик почне говорити, це слово залишилося в нашому лексиконі тільки для позначення подій минулого. А от слова «перемога», «мир», «Україна» ми з сином вивчатимемо з радістю».
Як і переважна більшість вимушених переселенців, Володя й Аня мріють про повернення додому, у своє сімейне гніздечко. Розповідають, що квартира їхня поки що відносно ціла, проте наскільки пошкоджений сам будинок і чи безпечно в ньому жити – ще мають обстежити і зробити висновки фахівці. Та й повертатися до Харкова, де практично щодня лунають вибухи, руйнуються і палають будівлі, а то й гинуть люди, поки лячно. Тим більше, піддавати такій небезпеці рідних. Тож поки мешкають у Валках. Аня виховує маленького синочка, допомагають їй усією ріднею, а старший син Єгор просто обожнює свого малесенького братика, бавить його зі своєю нареченою Владою, яку вмовив теж перебратися з Харкова до Валок, де тихіше і безпечніше.
І городник, і ремонтник, і волонтер
З неабияким ентузіазмом розповідає Володимир і про те, як родиною пораються на власному городі. Для нього робота на землі, хоч і трішки призабута, але знайома справа, а от Аня і її батьки – міські жителі, і цьогорічний власноруч вирощений врожай картоплі, огірків, томатів, перцю – перший у їх житті. І, мабуть, порпатися в городі припало тещі й тестю до душі, як сподобалося й містечко його дитинства, ділиться думками мій співбесідник, бо все частіше чує від них про наміри залишитися жити у Валках.
У вільний від роботи час сам Володимир ремонтує квартиру покійної матері. Все, що може, робить власноруч і на совість, бо в разі, якщо їх будинок у Харкові визнають непридатним для проживання, не відкидає можливості перебратися сюди на постійне проживання з дружиною і меншим сином. У старшого Єгора є власна квартира у Харкові, поки ціла, тож молодь своє майбутнє пов’язує з обласним центром. А зараз син разом із батьком ще й час від часу долучаються до волонтерства, допомагаючи таким, як і самі, вимушеним переселенцям.
«У мене, хоч і в неспокійному зараз Харкові, але є робота, – міркує Володимир. – А скільки людей, втративши житло, усе, що наживали впродовж життя, залишились взагалі без нічого. А коли ще в родині маленькі дітки! З власного досвіду знаю, що це – постійна потреба в одязі, дитячому харчуванні, засобах гігієни, ліках та іншому. Саме таким сім’ям і допомагаємо найперше».
А футбол – то для душі
І ще Володимир неодмінно виділяє у своєму щільному графіку час для спорту. Маючи неабиякі знання та досвід гри в футбол, Володимир Обрізан – який свого часу грав за легендарний валківський «Маяк», у складі кількох харківських команд, провів не одну сотню матчів у якості арбітра, – чимало часу проводить на футбольному полі, допомагаючи місцевим тренерам розвивати юні спортивні таланти. До речі, не тільки навчає, а й сам навчається. Зокрема, два місяці тому, закінчивши онлайн тренерські курси, отримав диплом та ліцензію Української асоціації футболу. А от у місцевих хлопчаків він – справжній авторитет футбольних справ навіть без диплома, та й сам Володимир, як зізнається, завжди неймовірно радіє, чуючи ще здалеку хлоп’яче радісне «Дядя Володя!»
Таки правду кажуть про стіни, що вдома допомагають, але значно важливіше, коли поруч є люди, готові вислухати, розрадити і допомогти. Зустріти таких у Валках Володимиру й Анні пощастило.
Ірина Обихвіст, Харківська область
7.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
