Сублімація – це такий спосіб консервації продуктів, при якому плоди спочатку швидко заморожують при наднизьких температурах, у результаті чого всередині з’являються маленькі кристалики льоду, а потім так само швидко випаровують усю вологу. В результаті отримуємо сухі, але смачні і корисні ягоди чи фрукти. Такий спосіб приготування чаїв ліг в основу сімейного бізнесу Христини і Петра Жукових.
Проте є й інше значення цього слова. У психології сублімацію називають одним із захисних механізмів дорослої людини, що полягає у подоланні внутрішнього напруження через перенаправлення енергії на соціально прийнятні цілі. Саме через це пройшла молода пара перед тим, як створити власний бренд. У ньому вони захотіли відобразити тепле Азовське море і синьоокі гори Карпат. І жодного цукру – війна надворі.
Маріуполь став місцем сили
Христина і Петро Жукові познайомилися в Маріуполі, коли дівчина приїхала до міста в рамках подорожі Україною. Христина народилася і виросла у Львові. Це місто популярне не лише серед українських туристів – тут часто можна зустріти гостей з інших країн.
Маріуполь на той час лише починав потроху оговтуватися від війни і позбавлятися тавра «індустріального робітничого міста» з поганою екологією. Місто за 30 кілометрів від лінії фронту активно розвивалося: відновлювались парки, реконструювалися площі, а місцева влада почала більше уваги приділяти незвичній для Маріуполя сфері – туризму.
«Я їхала в Маріуполь, бо всі мої знайомі казали, що там немає на що дивитись. Я була впевнена, що це не так, і хотіла особисто подивитися на нове місто», – згадує Христина.
Одного дня вона просто проїхала більше тисячі кілометрів автостопом із заходу на схід України. Зізнається: перед цим навіть не дивилася на карті, де знаходиться місто. Тому, коли вперше побачила ласкаве і тепле узбережжя Азовського моря, що знаходилося у самісінькому місті, щиро здивувалася.
Петро запропонував Христині помилуватися вечірнім містом з оглядового майданчика туристичного центру «Вежа», створеного на базі старої водонагнітної вежі — справжнього архітектурного витвору мистецтва з більш ніж сторічною історією.
Вид на вечірній Маріуполь дуже сподобався Христині. Втім, не тільки він. Вони з Петром швидко знайшли спільну мову, тому Христина залишилася в місті погостювати довше. Потім поїхала до Львова, зібрала речі і переїхала в Маріуполь до Петра.
Там у них з’явилися улюблені місця: та сама вежа, де вони вперше мали можливість добре дізнатися один одного, і, звичайно ж, море. Пара згадує, як вони любили милуватися заходом сонця на лівому березі Маріуполя і розділяти ці моменти з друзями.
Вибралися з пекла
У 2020 році Петро та Христина одружилися. Разом орендували житло, подорожували, завели собаку. Вибудовували своє щастя по цеглинках. За два роки пара поїхала до Барселони. В Україну поверталися напередодні повномасштабного вторгнення.
«Я згадую, як ми сиділи в аеропорту Барселони і дивилися новини про те, що путін визнав «незалежність» так званих «ЛНР/ДНР», – каже Петро.
Але не дивлячись на тривожні новини, пара вирішила повертатися в Маріуполь – там родина Петра, там спільні друзі і собака. Усе це неможливо було залишити отак просто, в один момент. Коли вони їхали у потязі, почалося вторгнення.
Дуже швидко ситуація в Маріуполі наблизилася до гуманітарної катастрофи. Світла, води і газу не було з перших днів березня. Люди були вимушені готувати на вогнищах біля будинків. Багато хто загинув через це.
«Страшно було не за себе, а за рідних. Моя родина жила на лівобережжі, зв’язок з ними майже одразу зник. А у цей час люди, що вибиралися звідти до центру міста, розповідали: одного будинку нема, іншого, там діра, там дах знесло і так далі. Ми не знали, що й думати», – розповідає Петро.
Він також переживав за Христину. Одного разу в їх будинок потрапив снаряд. Петро був внизу, біля під’їзду, а Христина – в квартирі. Звук був дуже гучним, будинок добряче хитнуло, а скло повилітало з вікон.
«Петро піднявся до мене на поверх, здається, за секунду, щоб перевірити, що зі мною. На щастя, все обійшлося», – згадує Христина.
Пара виїхала з міста в середині березня, зібравши трохи речей і забравши домашнього улюбленця. Кілька днів довелося провести в окупованому селищі неподалік. Вони згадують, як, попри окупацію, бачили там український прапор. І це додавало сил. Але жити в окупації молодим людям з проукраїнською позицією було небезпечно. Та й не хотіли вони мати нічого спільного з країною, яка прийшла з війною на їхню землю.
1 квітня пара переїхала до Львова. Вже тут вони дізналися, що в їх будинок влучив снаряд. Їхня квартира згоріла, а сусіди – загинули, коли виходили на майданчик покурити.
«Якби ми були там, то скоріше за все теж би загинули, бо часто виходили разом», – каже Петро.
Тільки фрукти і ніякого цукру
Кілька місяців пара оговтувалася від пережитого. Перебування в епіцентрі бойових дій далося взнаки. Хоча іноді здається, що вони все пережили, росія нагадує про себе і свій терор. 10 жовтня, після масованих обстрілів росією об’єктів української енергетичної інфраструктури, Христина і Петро згадали свої страшні тижні в Маріуполі без зв’язку і світла.
Але потрібно жити далі, допомагати своїй країні. І тоді пара запустила родинне підприємство: інтернет-магазин чаїв з сублімованих фруктів та ягід.
«Багато років я думав над тим, як приготувати смачний чай, не використовуючи при цьому пюре з ягід чи фруктів. Пюре подається як ніби щось свіже і натуральне, але по факту містить у собі безліч домішок і антиоксидантів для консервації», – пояснює Петро.
Вони довго йшли до цього: обирали оптимальне поєднання інгредієнтів для найкращого смаку, розробляли логотип і працювали над пакуванням.
Тут у пригоді став багатий досвід роботи Петра у сфері гостинності. Він працював у різноманітних маріупольських закладах і кав’ярнях, відвідував безліч фестивалів кавової культури і, здається, знає про чай усе.
Христина займається просуванням інтернет-магазину в соціальних мережах. У цьому вона має багатий досвід.
До речі, назва бренду обрана не випадково. Слово MounSea сформовано з двох інших англійських слів: mountains – гори і sea – море. Секрет криється у місцях проживання пари, адже Христина зі Львова, де поруч – величні мальовничі українські Карпати, а Петро – з Маріуполя, де простягається теплий український Азов.
Замовлення надходять із різних куточків України. Самі ж Христина і Петро з радістю відправляють чай нашим захисникам і захисницям на передову.
«Ми намагаємось підтримувати ЗСУ. В нас є друзі на фронті, як і в будь-якого українця зараз. І ми відправляли їм перші наші пакунки з чаєм ще до запуску інтернет-магазину. Один із наших друзів зараз на Херсонському напрямку. Йому дуже сподобався наш чай. Каже, що після окопів це саме те, що треба, аби зігрітися. Пообіцяв зробити замовлення одразу після нашого запуску, і так і сталося», – розповідає Петро.
Зараз пара працює над розробкою нових смаків та планує розвиватися далі. Петро запевняє: їм ще є чим здивувати. А ще вони мріють повернутися до Маріуполя, прогулятися узбережжям свого улюбленого Азовського моря. І так неодмінно буде.
Тетяна Жук, Маріуполь-Львів
24.10.2022
