Рефлексивний контроль

Reflexive Control
Photo credit: Uchoose.info

70-ті роки ХХ ст. США. ФБР запускає підрозділ з кримінального профайлінгу. Ідея проста – на основі вивчених психологічних портретів спійманих серійних вбивць та сексуальних насильників вивчати закономірності та розкривати злочини подібного характеру. Виявилось, що серійні вбивства складають 1% від усіх вбивств на території США  і що їхні виконавці мають багато спільного. 

Їхній поведінковий патерн має цілу низку закономірностей. Наприклад, серійні маньяки найчастіше –  сексуально вмотивовані, або переважно вбивають людей своєї ж раси, або, щоб згадувати і знову  переживати “задоволення” від вбивства, вони люблять брати одну з речей жертви чи повертатися на місце скоєння вбивства. Саме тоді ФБР приймає рішення, що усі ці деталі треба використовувати, аби виманювати і ловити вбивць. Так, наприклад, з’являється ідея співпраці з медіа та розміщення через них хибної інформації для маніпулювання злочинцями. (Про це можна детальніше дізнатись в книзі “Mindhunter” або однойменному серіалі на Netflix). 

Одна з ідей профайлінгу – ретельне вивчення противника, розуміння його логіки з метою впливу на поведінку. 

Засоби, які використовувало Федеральне Бюро Росзлідувань – це чудовий приклад рефлексивного контролю. 

На десятиліття раніше за ФБР системним вивченням рефлексії почали займатись радянські вчені.

Процес, в якому одна зі сторін передає іншій основи для прийняття рішень називається рефлексивним контролем

– саме таке визначення дав у 60-х роках Володимир Лефевр, радянський, а потім американський психолог, математик, засновник теорії рефлексивних ігор. 

Це був розпал Холодної Війни. Основне поле бою було інформаційне, де сторони хизувались технологічними здобутками. Основні інструменти – спецслужби та медіа. І СРСР, і США намагалась показати свою міць, щоб, з одного боку, залякати противника, а з іншого – виснажити його економіку, через постійні витрати на оборонку. Радянський Союз проводить постановочні паради для західних розвідників – з бутафорними балістичними ракетами. Мета таких операцій – переконати Захід, що можливості їхніх ракет більші, ніж вони фактично були. Для демонстрації вони готують фальшивки – де бойові головки до ракет здаються величезними.

Саме тоді з’являється розуміння широких можливостей маніпулювання ворогом. Метою “рефлексії”  є зміна поведінки противника, коли він не здогадується, що його рішення не є добровільним. Крім того, воно завжди є несприятливим для жертви, але розуміє вона це вже запізно, коли ворог зміг ним скористатись. 

Радянці, а потім росіяни дуже серйозно поставились до вивчення рефлексивного контролю. Шукаючи матеріали для цієї статті я знайшла десятки робіт радянських та сучасних російських військових теоретиків. Це поняття включено в стратегічні документи Генерального Штабу Збройних сил РФ. Їхнє розуміння цього явища сягає окремо змодельованих ситуацій.  

Так, у свіжому жовтневому номері журналу “Военная мысль” (журнал Міністерства оборони РФ для вищого та старшого складу Збройних Сил Росії, викладацького складу профільних навчальних закладів) мова йде про рефлексивне управління в умовах морського бою. 

Психологічними недоліками морського бою можуть бути порушення здатності воїна концентрувати увагу,  тимчасова амнезія (воїн забуває, що треба робити і в якій послідовності), формування помилкової ідіотії (воїн не здатен зробити прості обчислення, логічно пов’язати речі). Це може відчувати і уся команда корабля. Ці обставини дають нам можливості впливу на противника. Ми отримуємо змогу формувати ілюзію сприйняття та мислення щодо наших дій, а також спотворювати сприйняття бойової обстановки, порушувати прийняття рішень, допомагати противнику робити неправильні висновки, спонукати до невигідних дії, відволікати на проблеми, не пов’язані з вирішенням бойових задач. Рефлексивне управління завжди пов’язане з роботою несвідомого.” 

– каже автор статті, кандидат соціологічних наук Ірина Сітнова. Далі вона продовжує

Засобами рефлексивного управління є хитрість і маскування, демонстрація сили, підвищення ступеню готовності військ або перекидання іх в “кризові” райони, передача дезінформації, поширення панічних чуток і настроїв,  імітація неприйнятних, такий що засуджуються суспільством, дій військовослужбовців, поліції, сил безпеки”. 

Західний еквівалент підходу “рефлексії” –  відома теорія менеджменту сприйняттям (perception management). 

В документах Міністерства оборони США “perception managment” визначається як дії, направлені проти “іноземних аудиторій”. І це суттєва відмінність з баченням їхніх російських колег. Кремль активно використовує техніки рефлексивного управління як геополітично, так і внутрішньо – впливаючи на власне населення.

Крім того, американська позиція передбачає, що інша сторона також є суб’єктом, в той час як російські військові говорять про її об’єктність. Технології рефлексивного контролю впроваджуються незалежно від стану стосунків з тією чи іншою країною. Тобто й ті, хто вважає, що перебуває у дружніх стосунках з Росією, є жертвою спеціальних операцій з рефлексивного контролю. 

Читаючи американських авторів, можна побачити як perception management часто йде поряд з такими поняттями як “стратегічні комунікації” та “публічна дипломатія”. Тобто американський підхід значно більше включає використання елементів м’якої сили (soft power) і менше агресивної підривної діяльності. 

Вже багато років ФБР включає “менеджмент сприйняттям” до однієї з восьми “ключових загроз” національній безпеці, поряд з тероризмом, нападами на важливу інфраструктуру США та шпіонажем. 

Директор департаменту розвідки кібер командування США, генерал Маттео Мартемуччі у своїй роботі пише:

На тактичному рівні управління сприйняттям можна розуміти просто: це солдат, який достатньо розуміє культурні звичаї та політичний клімат, щоб зняти сонцезахисні окуляри під час взаємодії з місцевим цивільним населенням, тим самим протидіючи думці, що американські солдати – бездушні роботи, яких потрібно тримати на відстані”.

Мартемуччі наводить наступний приклад задіювання медіа в рефлексивне управління:

Весень 2006 року. Ліван. “Хезбола” виставляє тіла жінок та дітей на місці раніше враженої військової цілі, намагаючись показати, що ізраїльські військові літаки спеціально цілились в невинних цивільних. Це підхоплюють світові медіа, стаючи співучасниками події. “Хезбола” змогла використати ЗМІ, як бойовий мультиплікатор, що призвело до масового засудження  ізраїльських повітряних атак”. 

Британський дослідник Філіп Тейлор великою мірою ототожнює “perception managment” з пропагандою. Проте для багатьох слово “пропаганда” має категорично негативне забарвлення, тому його намагаються уникати. Тейлор переконує, що “пропаганда – є ціннісно нейтральним терміном і таким, що визначає “процес переконання, призначений на користь ініціатора”.  До слова, Міноборони США підтримує твердження про нейтральність, визначаючи пропаганду як “будь-яку форму спілкування на підтримку національних цілей. Покликану впливати на думки, емоції, ставлення чи поведінку з метою вигоди ініціатору”. 

Можливості для рефлексивного контролю зросли з розвитком технологій, зокрема соціальних мереж. Наша Група з аналізу гібридних загроз УКМЦ мала змогу бачити це на прикладі мережі Телеграм – коли українське політичне керівництво приймало рішення, базуючись на дезінформації, поширеній у групах Телеграму. Це особливо актуально в перед- та післявиборчий період.

Однак найактуальнішим та найнебезпечнішим елементами рефлексивного контролю, направленого проти цивільного населення, залишається виснаження та деморалізація. 

В цьому контексті у вже згаданому російському журналі “Военная мысль” говориться про важливість психологічних ігор. Вони дають таке визначення: “Психологічні ігри – це форма взаємодії суб’єктів і об’єктів управління (тобто нападника та жертви – авт.) в умовах встановлених і підтримуваних усіма правил”. 

Серед кількох наведених ігор мене особливо зацікавили дві:  гра  “безлад”  і гра “абсурд”. Обидві спрямовані на створення хаосу через постійне відчуття несправедливості. 

І тут варто наголосити, що це не цитата з відомої книги Еріка Берна “Ігри, в які грають люди”, а фактично –  з посібника для вищого військового керівництва Росії. 

Прикладів подібного впливу в сучасній українській історії можна знайти чимало. Я зупинюсь лише двох, де російський сценарій був розіграний як за нотами. 

2014 рік. Україна, Іловайськ. Російські медіа масово повідомляють, що українські підрозділи потрапили в оточення. Слово “котел” з російських ЗМІ потрапляє в українські, потім в уста українських політиків. Усю країну охоплює паніка. Сім’ї та близькі українських учасників подій телефонують їм із закликом тікати, залишати позиції і не слухати командування. Хаос в інформаційному полі знесилює українську сторону. Ситуація повністю виходить з-під контролю, російські війська, надавши коридор для виходу, розстрілюють близько 300 українських військових.

2020 рік. Україна, Нові Санжари. Місцеві жителі отримують листи та повідомлення від начебто центральних органів влади, що до них везуть інфікованих на COVID-19 з Китаю. Страх невідомої смертельної хвороби виводить їх на вулиці з протестами, де вони агресивно закидають камінням автобуси з евакуйованими. Увесь світ показує кадри з насильницькою, нецивілізованою реакцією українців на ні в чому невинних людей. Це масово транслюють російські медіа актори, підсилюючи російський наратив про Україну – як слабку, нерозвинуту, інституційно неспроможну до порядку державу. 

В обох випадках агресія та відчуття тотальної несправедливості були спрямовані на себе, а не на ворога. Про це завдання подібний операцій теж багато пишуть росіяни. В обох випадках українське суспільство було переконане, що джерело проблеми – політичне та військове керівництво країни. Хоча, насправді, воно стало такою ж жертвою рефлексивного контролю, як і решта суспільства. 

Хаос досягається постійним інформаційним тиском, засиллям негативних новин та політизацією усіх сфер життя.

Це підриває довіру до інституцій та провокує конфлікти у групах. І чим фрагментованіша ця боротьба, тим краще для ворога. Це особливо легко досягається в сучасних українських умовах, де є як зовнішня російська агресія, так і внутрішнє протистояння проросійських та проукраїнських сил. 

Постійна боротьба за справедливість на всіх фронтах призводить до відчуття поразки та розпачу, це своєю чергою поступово паралізує здатність до спротиву. І тут переможе той, хто правильно розподілив сили і не здався на черговій “зраді”.  Тому на персональному рівні кожного з нас, коли здається, що все навколо горить і палає, варто зупинитися і подумати хто за цим може стояти, а на рівні держави – вивчати ворога так само системно, як це робить він. Так, Україні бракує ресурсів для наступальних (offensive) дій,, проте, використовуючи техніки рефлексивного контролю, цілком можна створювати несподіванки для агресора на своїй же території. 


ЛЮБОВ ЦИБУЛЬСЬКА

Керівниця групи з аналізу гібридних загроз УКМЦ