4 липня в Українському кризовому медіа-центрі в рамках циклу експертних обговорень відбулося обговорення «Між кремлівськими наративами та правами людини: як говорити про політичне насилля в Україні під час війни». Обговорення відбулося за ініціативи та сприяння УКМЦ. Запис події доступний в онлайн форматі.
Тема політичного насилля, зокрема праворадикалів, є одним із наративів російської пропаганди, використаних для виправдання повномасштабного вторгнення на територію України. Українці сприймають будь-які розмови про неонацизм в Україні як поганий жарт. Тим не менш, проблема політично вмотивованого насильства та злочинів на ґрунті ненависті існує, як і в будь-якій іншій європейській країні.
В’ячеслав Ліхачов, експерт Центру Громадянських Свобод, підкреслив, що просто заперечувати російські наративи – неконструктивна та малоефективна стратегія. Щоб відповідати на російську пропаганду, треба знатися на фактажі, професійно моніторити злочини на ґрунті ненависті.
«Російська пропаганда може з будь-чого зробити жупел українського націоналізму. Реальність, яка викривлена кремлівською пропагандою, підштовхує нас до легкого шляху комунікування про питання правого радикалізму та політично вмотивованого насилля та злочинів на ґрунті ненависті – просто все заперечувати. Але цей шлях не дуже конструктивний з огляду на зовнішню комунікацію. Коли я спілкуюся зі західними журналістами, я бачу, що вони втрачають довіру до тих, хто просто заперечує кремлівський наратив. Існує певна медійна обсесія (термін Антона Шеховцова) – залежність західного медіа простору від історій про українських праворадикалів; це приваблює аудиторію, формує цікавий імідж праворадикалів», – зазначив В’ячеслав Ліхачов.
«Як правило, є кореляція між групами, які посідають помітне місце в ієрархії суспільної ксенофобії та групами, які піддаються насильству на ґрунті ненависті з боку ультраправих та інших угруповань. В Україні в етнічному вимірі це ромська спільнота, саме представники цієї спільноти часто є об’єктами злочинів на ґрунті ненависті чи пропаганди ненависті», – зазначив спікер.
Андреас Умланд, політолог, аналітик Стокгольмського центру дослідження Східної Європи, доцент НаУКМА, зауважив, що праворадикальні рухи існують не тільки в суспільствах, що трансформуються, що яких належить і українське, це патологія сучасних індустріальних держав.
«Якщо взяти феномен Азов, тут є парадигмальний момент для західних людей. В Німеччині говорити про правий радикалізм зобов’язує війна. Німецька історія була така: був правий радикалізм, а тоді була Друга світова війна. Якщо взяти Азов як праворадикальний рух в Україні, там інша історія. Спочатку була війна, а потім був праворадикальний рух. Не війна була результатом праворадикального руху, а рух був результатом війни», – підкреслив Андреас Умланд.
«Складно передбачити, яким буде розвиток подій, але як показує досвід, війни та конфронтації з Росією не грає на руку правим партіям. Це ми бачили в 2014 році, коли можна було подумати, що напевно дискурс, який українські націоналісти та ультранаціоналісти мали до війни, анексії Криму та псевдогромадянської війни на Донбасі, сприятиме їх популярності. Але це не допомогло їм на виборах. Західні політологи були здивовані, що у виборах 2014 року не брали участь українські громадяни Криму і Донбасу. Ситуація нібито складалася на користь українських націоналістів, але до Верховної Ради вдалося пройти небагатьом, а в 2019 вони взагалі не стали депутатами. Можливо, станеться так, як у 2012 році, коли ВО Свобода отримала 10%. Але я не думаю, що буде сильний рух, який здобуде надто високий відсоток на виборах», – зазначив політолог.
