Рятуйте наші душі – у перекладі з французької мови. Ці слова є закликом зберегти не лише українців, їх будинки, вулиці, села, міста, а й подбати про унікальну культурну спадщину. За даними Міністерства культури та інформаційної політики, внаслідок обстрілів російських окупантів зазнали руйнацій і пошкоджень 139 об’єктів. Знищені або постраждали 361 мистецький об’єкт та заклад культури. Це релігійні споруди, бібліотеки, музеї та заповідники. Найбільше злочинів російських окупантів проти української культури виявлено у Харківській та Донецькій областях. Дісталося й Луганщині.
Лисичанськ – одне з тих багатьох міст Донбасу, розвиток яких був неможливий без європейського капіталу. Наприкінці 19-го століття бельгійський інженер і підприємець Ернест Сольве разом із купцем Любимовим заснували тут содовий завод. Для робітників та службовців з родинами побудували колонію – 300 квартир і три казарми для самотніх. Збудували їдальню для робітників, у приміщенні якої також влаштовували спектаклі.
Згодом цей житловий квартал одні почали називати десятою провінцією Бельгії, інші – бельгійською спадщиною Луганська. Про те, що зробило з нею російське вторгнення і як це може вплинути на душі луганчан, ми поговорили з вчителем-істориком Валерієм Негматовим.
Як можна охарактеризувати бельгійську спадщину Лисичанська?
Це перлина Луганщини, всього Донбаського краю. Вона є дуже обширною, масштабною. Це не тільки найбільш відома Бельгійська лікарня – там цілий комплекс: житлові будиночки різного типу, школа, яка по суті вмирала, без даху, без нічого стояла, купа різних технічних споруд.
У мене була мрія – зробити бельгійську спадщину місцем, цікавим для туризму, різних культурних заходів. Можливо, це вдалося б цього року. Донести до людей, які мають вплив, до влади, можливо, до тих, хто мають вихід на ту саму Бельгію, щоб ми мали змогу зберегти все це. Потрібно було створити план, об’єднати все, розрахувати, і головне, що мене найбільш цікавило, – щоб потім цю спадщину можна було використовувати в туристичних цілях.
Минулого року в області були спроби щось там організувати, були певні проєкти, які презентували. Наприклад, на базі Бельгійської лікарні хотіли створити своєрідний молодіжний хаб з різними «заморочками», починаючи від обсерваторії та дозвілля для молоді. Чому б ні? Головне, щоб це було реалізовано. На жаль, в серпні минулого року помер Микола Ломака, лисичанський архітектор, який першим піднімав питання про збереження Бельгійської спадщини. І як би я не критикував Вікіпедію, стаття, написана паном Ломакою про Бельгійський спадок, – варта уваги, її написав професіонал, на неї можна опиратися.
Отже, плани з відновлення спадщини були. Думали звернутися безпосередньо до бельгійців. Але тепер ми її втратили, можливо, назавжди.
Що саме втрачено?
Внаслідок обстрілу російської армії згоріла гімназія, яка була побудована бельгійцями понад сто років тому. Вона входила до топ-100 кращих шкіл країни та є частиною асамблеї Бельгійської архітектурної спадщини міста. Заклад витримав дві світові війни та бої за Лисичанськ у 2014-му, але в травні 2022-го згорів ущент.
Зазнав руйнації й Туберкульозний диспансер, який був розташований в історичній будівлі, збудованій ще 1891 року для директора Донецького содового заводу. Його також заснували бельгійці. В результаті ворожого обстрілу медичний заклад згорів. Також під обстріл потрапила й будівля колишньої Бельгійської лікарні, яка чекала на реставрацію.
Тимчасова окупаційна «влада» точно не буде опікуватися питанням відновлення пам’яток, адже мають на меті протилежне. Дуже переймаюся, як там мешканці будинків бельгійських, адже зв’язок з областю практично відсутній. Сподіваюся, мені все ж вдасться відновити спілкування і з ними все добре.
Чи могла Бельгія ще до війни все це врятувати?
Коли бельгійці приїздили, то вони дивувалися, як взагалі все дожило до цього часу. Чому вони не опікувалися такими важливими об’єктами? Швидше за все, їх зупиняло те, що не було власника території. Тільки гімназія була внесена до реєстру пам’яток.
У 2017 році Лисичанськ отримав премію Belgian Heritage Abroad Award. Диплом вручив Посол Бельгії в Україні Люк Якобс. «Десята провінція Бельгії» – саме так охрестили комплекс будівель. Бельгійці проявили бажання відновити свій «спадок». Необхідна була офіційна заявка від місцевої обласної влади, яку вони так і не отримали. І тільки минулого року область взяла це в свої руки, але настало 24 лютого 2022 року.
То невже історичний куточок Бельгії на українській Луганщині зник назавжди?
Хоча я й реаліст, але в цьому питанні був оптимістом і сподівався, що можна врятувати бельгійську спадщину. Тепер – лише невідомість. Навіть якщо припустити, що завтра закінчиться війна і регіони будуть деокуповані, я не знаю, чи можна технічно все відновити, наскільки це реально. Досвід підказує, що нічого неможливого немає. Взяти київський Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, який підірвали більшовики в середині 1930-х років, коли переносили столицю з Харкова до Києва. Його ж відновили в 2000-х роках. Тут, мабуть, стоїть більше питання в тому, щоб знайти креслення тих будівель, фото, малюнки. Я і сам маю чимало відеозаписів. Зовнішньо-то можна буде зробити, а ось зсередини – складніше. Все залежить від бажання влади. Ми все зробимо, коли повернемо землі, можна людей підняти, хоча для них треба і житло знайти, і нагодувати, і обігріти…
Михайлівський монастир відновили, але, по суті, то геть інша споруда. А ще, і це дуже важливо, ми втрачаємо людей. Людей, які там, у будинках бельгійської спадщини жили роками, у кожного з яких була своя доля, ціла історія людських поколінь. А ми ж тільки почали збирати інформацію про родини, про їх побут. Мені було цікаво цим займатися, побувати в цих інтер’єрах, яким вже більше ніж сто років, послухати розповіді про дитинство. Ми втрачаємо і можливість бути впізнаваними в Європі. Відверто кажучи, бельгійська спадщина – майже єдина настільки цінна культурна пам’ятка регіону. Та пам’ятка, яка могла би привести гроші в місто, стати туристичним осередком за умови належного відношення: реставрації, фінансування.
Що в цій ситуації треба робити?
Звісно, боротися за кожного маленького українця, розповідати, вчити, зацікавлювати. Щоб діти серцем, а не примусово, любили свій край. Щоб ми, в їхньому обличчі, не втратили майбутнє. А ворога ми переможемо. Бо історія, як я вже казав, помилок не прощає. А росіяни зробили фатальну історичну помилку вісім з половиною років тому і остаточно підписали собі як нації історичний вирок 24 лютого.
Історію треба берегти, я не люблю це слово, але тут воно доречне. Для чого? Без минулого немає майбутнього. Як вчитель історії я це прекрасно бачу, відчуваю. Діти й рідного міста інколи не знають. То я відволікаюся від основних тем уроку і розповідаю про тих же бельгійців. Ми втрачаємо дітей, вони цього не знають, тому не можуть оцінити, відповідно – їм просто байдуже. Що тоді відбувається? Їм легко покинути свою землю. Особливо зараз, коли близько 5 мільйонів українців вже залишили Батьківщину. Саме цього роками добивалися росіяни. Вони поступово стирали нашу ідентичність, бо так легше нас знищити. Наслідки ми знаємо. Ворог взявся не тільки за наші душі, а й загарбує землі. Тож через втрати історичної спадщини ми втрачаємо й наше майбутнє.
Катерина Горячко
