У селах війну переживають інакше, ніж у містах. Насамперед видається, що там безпечніше: ймовірно, не буде значних бойових дій, якщо ворог і прийде, то просто пройде транзитно. Бо хіба ж може село мати стратегічне значення? Саме цим і пояснюється, що в перші дні війни в села Чернігівщини до своїх рідних масово приїхали діти й онуки з великих міст, сподіваючись знайти порятунок і безпеку. Водночас мали місце міркування щодо продовольчої безпеки, адже чи не в кожного селянина є запаси продуктів. Також у сільській місцевості – відносна незалежність із опаленням та водою. Але не все так сталося, як гадалося. Переконання, що нас це не зачепить, виявилося дуже помилковим.
У приміських селах Чернігова велися запеклі бої, українські військові робили все можливе, аби не пропустити ворога до обласного центру, а відтак до столиці.
В інших селах півночі України одразу виникли проблеми з забезпеченням продовольством, адже завезти хліб не видавалося можливим: мости були підірвані, дороги стали небезпечними. Тому люди вимушені були впродовж місяця жити виключно на своїх запасах.
Попри труднощі жителі сіл Чернігівщини в силу своїх можливостей чинили опір ворогу, допомагали ЗСУ і робили все можливе, щоб спинити наступ рашистів.
Зараз села відновлюються. Там, де були сильні пошкодження, допомагають волонтери. Ми зібрали історії з Чернігівщини – приміського села Ягідне та південного села Дорогинка, які постраждали від наступу російських військ під час повномасштабного вторгнення в Україну.
Ягідне: від окупації до відновлення
«А що наше село? Якщо і зайдуть, то підуть далі», – так міркували жителі Ягідного, розташованого за 20 кілометрів від Чернігова, у перші дні війни. Однак російські війська не просто зайшли, але й улаштували справжній концтабір у підвалі місцевої школи. Там насильно упродовж березня утримували понад 360 людей віком від 3 місяців до понад 90 років. Через відсутність належної медичної допомоги та санітарно-гігієнічних умов, недостатнє харчування, задуху в підвалі школи померли 11 жителів Ягідного. Про кожного з тих мешканців, які перебували в підвалі, можна розповісти окрему історію. Їх об’єднало жорстоке ставлення ворогів і надзвичайно сильна віра у визволення.
Зайшовши наприкінці лютого до села, російські військові свою місію пояснювали традиційно: «Прийшли рятувати від бандерівців, які не дозволяють говорити російською мовою».
«Визволителі» дивувалися, як заможно живуть українці, ще й закордонні паспорти мають навіть діти. А тому вважали за потрібне грабувати – забирати з квартир і будинків побутову техніку, насамперед пральні машини, холодильники.
Ягідне загарбники називали «містечком», бо в селі є асфальт та освітлення, вода підведена до кожного будинку. Феесбешник, який перевіряв документи місцевих жителів, спускаючи їх до підвалу школи, чомусь навіть називав населений пункт «німецьким містечком», хоча Ягідне – звичайне українське село неподалік обласного центру. Мешканка села Тетяна зауважує, що все розмірковувала, як же живуть загарбники, якщо були шоковані рівнем життя місцевих жителів.
У жителів Ягідного, яких утримували в підвалі, не було жодних новин чи зв’язку зі світом. Окупанти постійно дезінформували людей, розповідаючи, що вже «захопили всю Лівобережну Україну, взяли Київ, за два дні візьмуть Чернігів». Потім, що Чернігів – уже «їхній». Вони так говорили, але постійно було чути вибухи, і якщо про столицю та інші міста люди не могли щось знати, то щодо Чернігова було зрозуміло, що боротьба ще триває.
Для місцевих мешканців місяць у підвалі школи був страшним випробуванням. Пізніше вони зізнавалися журналістам, що навіть молилися, аби українські військові розбомбили школу, визволили людей, а рашисти втекли. Коли ж росіяни відступили і люди побачили військових ЗСУ, їхній радості не було меж.
Після визволення Ягідного історія його окупації набула значного розголосу, населений пункт відвідували посадовці, щоб підтримати місцевих мешканців та допомогти з відновленням зруйнованих помешкань. Представники ДСНС провели розмінування села.
Всіх задовольнити не можна, і люди, засмучені війною, іноді не витримують. «Навіть не знаєш, до кого звертатися. Це все показуха! Говорю як людина, яка живе в Ягідному і все бачить. До нас їздять тільки попіаритися. Просиш реальної допомоги, навіть дрібниці – її немає», – ділиться Тетяна. Її родина втратила будинок, щодо його відновлення жодної ясності наразі немає. Батькове помешкання частково відремонтували – відновлено покрівлю, замінено вікна.
Тим часом у Ягідному почали працювати волонтери добробатів, створених Мінрегіоном, з обласного бюджету виділили понад 10 мільйонів гривень на придбання будівельних матеріалів. Щоб пришвидшити відновлення села, обласна влада залучила до робіт кваліфікованих будівельників. Як заявляють в ОВА, наразі на двох вулицях Ягідного спільною роботою державної, обласної, місцевої влади та добробату вже відновлено 22 житлових будинки. Це 74 квартири, які дозволять забезпечити житлом близько 300 людей.
Дорогинка: як вистояти на шляху рашистів
Село Дорогинка розташоване неподалік автошляху Ніжин-Прилуки на півдні Чернігівщини, входить до складу Ічнянської громади. До нього російські війська рухалися зі сторони Ічні і в населеному пункті з’явилися вже 25 лютого.
Староста Дорогинського округу Сергій Тюков розповідає, що мешкає в селі з 1990-х років, але й не здогадувався про існування лісових і польових доріг, якими заходили рашисти. Чоловік припускає, що росіяни використовували карти 60-х років минулого століття. Дорогинка стала транзитною для російських військових.
«Вперед їдуть – стріляють, назад їдуть – стріляють. Десь 3,5 тисячі одиниць військової техніки пройшло через нас: БТРи, танки, навіть «Точка-У» була. Проте назад повернулися до 1,2 тисячі одиниць», – зазначає Тюков.
У перші дні війни кількість жителів села зросла: до батьків, бабусь і дідусів приїхали діти, онуки з Чернігова, Києва. Шукали порятунок від війни, а вийшло навпаки. Вороги розстріляли вишки зв’язку, одразу виникли проблеми з електроенергією, а відтак і водопостачанням. Не вистачало ліків. Люди ховалися в погребах. У перервах між обстрілами намагалися щось приготувати собі й домашню худобу доглянути. Намагалися допомагати й підтримувати один одного: хліб розносили сусідам, ліками ділилися.
Місцеві жителі, як могли, протидіяли загарбникам. Були й партизани, і вийшло навіть викрасти ворожий бензовоз, який не заводився. Пізніше авто передали ЗСУ.
Взяли чоловіки з Дорогинки в полон і окупанта, який намагався переконати дорогинців, що «справді прийшов звільняти українців від бандерівців, а місцеві просто не розуміють, що відбувається». Натомість місцеві чоловіки швидко зорієнтувалися: гостя пригостили, зброю забрали, бесіду провели і до найближчого українського блокпоста доставили.
Найбільш небезпечними для місцевих, зі слів старости, були автомобілі «тигри». Вони їздили дуже швидко і безшумно. Люди жили в окупації, не наважуючись зайвий раз вийти на вулицю. Особливо було небезпечно перебувати на вулиці під час руху ворожих колон. Одного дня рашисти поцілили в будинки на своєму шляху, там здійнялися пожежі. Староста з односельцями кинулися їх гасити, два встигли – аж тут колона йде.
«Ми заховалися в сарай. І вороги шукали нас, але чи не побачили, чи зробили вигляд, що не побачили», – згадує Тюков.
За свідченнями очевидців, у Дорогинці росіяни підпалили болото, де ховалися люди, а пізніше – школу. У селі шість вщент спалених будинків. Багато будівель зазнали осколкових пошкоджень або обстріляні стрілецькою зброєю. Російські військові пограбували місцевий магазин.
Зазнала Дорогинка й людських жертв – росіяни вбили місцевого хлопця, який випадково трапився їм на очі. Після загибелі його кілька днів не могли поховати. Інший чоловік намагався вивезти родину із села, і його тяжко поранили.
9 березня військове авто з окупантами на в’їзді до села підірвалося на мінах. Одразу, як говорили рашисти, загинули 32 військовослужбовців. Після цього вороги стали ще більш агресивними до місцевих.
Місцевий житель Олексій Кубрак показує пошкодження в себе на подвір’ї. Рашисти, зайшовши, спалили автомобілі у дворі – господаря та його племінниці. Усю техніку в будинку – плазмовий телевізор, комп’ютер – побили прикладами. Забрали всі запаси з морозильної камери. І це добре, що господарів не було вдома.
Житель Дорогинки Іван Драбина самостійно поступово ремонтує свій будинок. Чоловік із родиною мешкає на околиці села: їх тричі обстрілювали і тричі окупанти заходили до нього додому. Забирали все – від зубної пасти до обручок. Чоловік жартує, що з дружиною й самі не пам’ятали, де обручки, а рашисти знайшли. Під час обстрілів пошкоджений не тільки будинок, де господар уже замінив вісім вікон, а й господарчі будівлі. Постраждала сільськогосподарська техніка, якою він працює на землі та обробляє паї. Та й сам пан Іван отримав осколкове поранення в ногу, медичну допомогу йому надав місцевий лікар. На щастя, обійшлося без ускладнень.
На подвір’ї в місцевої жительки Надії Скалацької, яка з родиною теж мешкає на околиці Дорогинки, квітують троянди. Сім’я ремонтує будинок – після обстрілів там лишилося одне вціліле вікно з дванадцяти.
Пані Надія особисто бачила, як горіли російські військові, що підірвалися на мінах. Росіяни дострілювали своїх, бо в тому «пеклі» врятувати будь-кого не було жодної можливості.
Потім окупанти ходили й шукали партизанів, які поставили міни, хоча напередодні саме ту дорогу було розміновано. Говорили: «Якби не ваші партизани, наші б не підірвалися». Українська жінка на це відповіла: «Ми в себе вдома, що хочемо, те й ставимо!»
Родина Скалацьких переховувалася в погребі у брата пані Надії. Але тричі на день вони з чоловіком ходили додому годувати худобу. Пані Надія жартує, що її три корови були на передовій. Внаслідок обстрілів господарчу будівлю зруйновано, але тварини дивом лишилися живі.
Кілька разів рашисти заходили до помешкання Скалацьких: шумову гранату закинули на будинок, розстріляли плазмовий телевізор і навісну стелю (звідти випали 10 гільз). Горілку «Козацька рада» не взяли, а ось символічну козацьку булаву викинули.
На городі в Скалацьких застрягла гармата, яку росіяни лишили під час відступу. Пані Надія зазначає, що бійці ЗСУ дуже зраділи такому поповненню і запевнили – після ремонту поїде на Донбас.
Зараз село повертається до нормального життя. Кожен господар хоче якнайшвидше відновити пошкоджене, адже жити в порушеному порядку – не наша звичка. Ось тільки доводиться робити все за власний кошт, оскільки жителі Дорогинки ніякої допомоги, окрім гуманітарної, не отримували.
Ірина Синельник, Чернігів
18.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
