19 січня у прес-центрі Українського кризового медіа-центру відбулося експертне обговорення “День Соборності: нові виклики для єдності українців”. Подія була ініційована та організована УКМЦ.
Модератор обговорення Ігор Стамбол, у вступному слові зауважив: 22 січня в Україні традиційно відзначається як день соборності, єдності – перш за все, духовної. Оскільки цього року цей день ми відзначаємо в умовах повномасштабної війни, з’явилися нові контексти сприйняття цієї дати, які й важливо обговорити. Важливим є також регіональний аспект – до участі запросили істориків зі Львова, Миколаєва, Одеси та Донбасу.
Ігор Каретніков, кандидат історичних наук, начальник відділу аналізу українського державотворення Українського інституту національної пам’яті (і уродженець багатостраждального м. Бахмут), наголосив: ідея української державності на теренах Донбасу у 1917-18 роках була сприйнята і поширена, в регіоні формувалися козацькі та робітничі дружини на підтримку незалежної української держави. Одна з найбільших таких організацій була в Маріуполі, існувала вона і в Бахмуті. “Коли туди у 1918 році увійшли українські війська, там підняли жовто-блакитний прапор, який був сприйнятий з підтримкою”, – нагадав історик. Показовою для регіону також була постать Володимира Сосюри, який був солдатом Армії УНР.
“Найвпливовішою силою на Донбасі були есери, які несхвально ставилися до української державності. А більшовики не були там такими впливовими, як це зазвичай вважають”, – пояснив тодішній місцевий контекст представник УІНП.
Ігор Каретников наголосив, що того, що відбулося у 2014 році на Донбасі, можна було уникнути – якби Україна мала реальну гуманітарну політику.
“На початку 1990-х в Донецьку можна було купити газети “Шлях перемоги” та “Бандерівець”, що їх випускала Слава Стецько. Але з часом там настало повне засилля російськомовної преси. За впливовим українським тижневиком “ПіК” (“Політика та культура”) в Донецьку просто полювали! Можливо, тоді в Києві це було захопленням від успіху – здобули незалежність, і нормально. Але, якщо перефразувати Леніна – незалежність тільки тоді чогось вартує, коли вона здатна захищатися. А зараз… Знаєте, яке найсхідніше місто в Україні, де є вулиці Бандери та Шухевича? Це Ізюм! Місцева громада прийняла таке рішення вже після деокупації, причому самостійно, без жодного тиску Києва. Зараз саме Путін сприяє бандеризації України!”, – вказав Каретніков.
Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, зосередився на специфіці становлення українського руху початку ХХ століття на Одещині.
“Іван Липа – одесит, який в Одесі виховав свого сина Юрія Липу саме українцем, який у свою чергу потім навчав галичан бути українцями, а також переконав Олександра Олеся писати українською. Одеса завжди була воротами до європейського світу завдяки (але не тільки через) експорту зерна. Станом на 1828 рік це було найбільшим містом в Україні, четвертим в Російській імперії після Петербурга, Москви та Варшави. Це свідчить про зв’язок української економіки зі світовою. І зараз інтерес Московії в Одесі один – заткнути Україні вихід до світу”, – наголосив Тарас Гончарук.
За словами історика, Одеса завжди була в опозиції до імперського центру – Петербурга та Москви, в тому числі у радянський час – через маси моряків, які привозили “вільні віяння” із Заходу, від джинсів до ідей.
“Українці завжди прагнули на південь, до моря. “Південний вектор Соборності” – це те, що поєднує усіх, від галичан до донбасців. Вже знесений пам’ятник Катерині – це був вбитий клин між Одесою і рештою України. Його поставили у 2007 році за кошти Лужкова після тривалої обробки мізків містян. Добре що два найгірші імперські маркери – Катерину і Суворова – вже усунули зі знакових місць, де вони стояли. Натомість, на день соборності в Одесі мають відкрити пам’ятну дошку Роману Шухевичу, який там свого часу відпочивав”, – розповів історик.
Микола Посівнич , кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, висловив бачення процесів державотворення України із західного полюса цих процесів – зі Львова.
“В Галичині контекст соборності є надзвичайно важливим. У 1848 році Львів себе відчув П’ємонтом, центром формування українського середовища та національного розвитку. Поряд з Харковом, це друга колиска національної державності. Соборність від Сяну по Кавказ була для львів’ян наріжним каменем світобачення. Так, Коновалець свого часу казав, що ми здобудемо Львів тільки через Київ”, – вказав Посівнич.
У відповідь на запитання модератора Ігоря Стамбола про ідеологічні клини, вбиті свого часу в українську єдність, як-то тему русинства в діаспорі чи розподіл на східняків та західняків, Микола Посівнич відповів: це типовий імперський концепт “поділяй та володарюй”.
“Кожна імперія проводила політику асиміляції, тому цей поділ абсолютно штучний. Українці – дуже різноманітні, а різні регіони – самобутні. Умовність цього поділу показала нинішня ситуація, коли декілька мільйонів українських біженців протягом 2022 року пройшли через Львів. Зараз в області проживає понад 200 тисяч ВПО, і їм тут не гірше, ніж в Німеччині”, – зауважив Посівнич.
Юрій Котляр, доктор історичних наук, професор кафедри історії Чорноморський національний університет імені Петра Могили, доповнив колег баченням на ретроспективу становлення української державності з героїчного Миколаєва.
“Зараз ми добре розуміємо, що Миколаїв – це Україна. Але в російській пропаганді Миколаїв та Херсон завжди асоціювалися з російською територією. Однак саме наш земляк, Микола Аркас – автор першого посібника з української історії, саме на нашій території існував театр корифеїв. Саме тут Врадіївська хліборобська республіка підтримала Директорію УНР, боролася проти більшовиків та була ними знищена. А під час Другої світової тут діяла ОУН. У 1990-ті тут була відкрита філія Києво-Могилянської академії (нині ЧДУ ім. Петра Могили). А це тоді було доволі непросто у повністю російськомовному середовищі!”, – нагадав Юрій Котляр.
