Про те, як опинився в Україні, він згадує так: «1995 рік – це, чесно кажучи, та точка відліку, з якої в мене почалося усвідомлене розуміння навколишньої дійсності. Тоді я ще з батьками жив у Підмосков’ї, в Митищах. На той момент мій тато Олександр вже років шість як займався бізнесом, пов’язаним із торгівлею комп’ютерами та супутнім до них обладнанням. Все йшло на той час до поглинання його компанією деяких фірм за межами колишнього СРСР, з розповідей батьків, у Іспанії, Франції та США. Звичайно, він регулярно стикався з рекетом з боку різних бандитських угруповань, але на певному етапі події вийшли з-під контролю, і його було застрелено кілером біля московського офісу, мало не напередодні путчу 1995 року. Кілера, само собою, не знайшли, замовника тим більше – типові реалії тих років. Я, мама і бабуся, не без допомоги батькового брата, змушені були терміново полетіти в Україну. На щастя, у Херсоні вже було де і жити, і працювати, оскільки тут жив давній діловий партнер мого батька».
Ці спогади – своєрідне відображення художньої натури херсонського драматурга Артура Сумарокова. І пояснення, чому його називають провокативним митцем, в чиїх творах основна тема – це насилля у тому чи іншому вигляді.
Привселюдна деколонізація себе на міжнародному фестивалі
Моновистава «Деколонізуй сам себе» з усією повнотою щирості розповіла історію – приватну та глобальну. Відповіді на питання, як він вибрався з окупації та як з’явилася ця постмодерна інтерактивна провокаційна сповідальна моновистава в жанрі постдрами, виявились тісно пов’язаними. Ба більше – відповідь лише одна: НЕСТЕРПНО! Просто стало зовсім нестерпно жити і не творити.
«Мій перформанс – це публічна, непроста та неприємна рефлексія на приватне та загальне, особисте та політичне. І я хочу, щоб мій голос був почутий», – Артур Сумароков.
Спочатку була написана п’єса «Деколонізуй сам себе»: цей процес для автора був так само важливий, як і очікування нашої Перемоги, а значить і надія на визволення Херсона. Але ще до написання п’єси про деколонізацію себе автор саме це і зробив: до війни він говорив лише російською, після – лише українською, бо відчув «язык» як використану ворогом зброю, а мову – як зброю українського спротиву, захисту, оборони. Мова так само тримає наше небо, як і солдати ЗСУ. Почуття провини та каяття в автора цілком зрозуміле: він говорив російською, тому ворог як зброю використав і його. «Багато хто з нас лише зараз зрозуміли: якщо ти говориш російською, настане судний час, до тебе в двері постукають озброєні орки, щоб тебе начебто визволяти, як би ти не чинив тому спротив», – розмірковує артист. «Кривава русня прийшла нас вбивати», – додаю я.
Підготовка до прем’єри в рамках фестивалю Festivalul de Teatru Piatra Neamț 2022 – 146 KM в Румунії цього вересня почалася за день у дворі театру. Робочі викопали яму-могилу, актор-режисер-драматург (і це все він, єдиний та неповторний) підготував реквізит: совєтський червоний прапор для того, щоб його в тій могилі публічно, за допомогою глядачів, спалити, і себе разом із ним. Але все не так сталося, як бажалося. У день вистави пішов дощ, а дощ змиває всі сліди. Сцену довелось перенести у приміщення театру, швидко змінивши сценографію та реквізит: замість ями – труна на сцені, прапор із великим серпом-молотом залишився на плечах актора, а замість його спалювання постали на авансцені книжки російської літератури XIX та XX століть для розривання та посипання голови актора, наче попелом, обривками тих книжок… Яких саме? Там був Лєрмонтов, Достоєвський, Пришвін, Совєтская енциклопедія та румунсько-російський словник.
Яма-труна – це початок та кінець вистави, і в ній актор безстрашно лежав. Символ братської могили всіх радянських людей, накритих саваном червоного прапора з ріжучим серпом та забиваючим молотом на кривавому фоні. Під час окупації в Херсоні загарбники звідусіль познімали українські прапори та встановили свої червоні ганчірки, які пізніше змінили на триколори. В тій братській могилі Розстріляне відродження та Сєрєбряний вєк посипані одним попелом.
Але до кінця вистави ще далеко, почнімо спочатку.
“Хто з вас знає, як це воно – бути в окупації?” – пролунало зі сцени перше запитання з першої ж хвилини перформансу
У відповідь – очікувана тиша. Потім несміливо піднялась одна рука, і глядач згадав, що його дідусь був в окупації в Румунії і схарактеризував її напрочуд образно: «Це начебто ти живеш у клітці і харчуєшся лише однією кропивою».
Далі актор розпочав власне свій 45-хвилинний монолог, а саме: трансформацію поставленого питання в авторський наратив стверджувальних, а потім і окличних речень. Він застав війну в Херсоні, де провів 45 днів в окупації. Що відчував? Ніхто нічого не може гарантувати, а тим паче безпеки. Черги – як при СРСР. Червоні радянські прапори майоріють повсюди. Пам’ятники Леніну намагаються встановити заново. Знищують пам’ятники українських героїв. Біля під’їздів цілодобово стоять «чорні воронки» та чекають когось. Страх. Ніхто не може бути впевненим, що саме він не стане новою мішенню «на підвал» як з боку окупантів, так і місцевих колаборантів.
Жити в окупації – це значить не знати, чи доживеш ти до завтра. Це значить усвідомити, що на війні ти ніхто. Це значить боятися, що будь-коли можеш щезнути назавжди. Це значить відчувати повну втрату контролю над реальністю. Це значить десь загубити найбільшу цінність – свободу. Окупація для автора виявилась 45-денним кошмаром.
Let my people go
Непросте рішення евакуюватись, хоч і з ризиком для життя, але все ж… Він виїхав з третьої спроби, приєднавшись до великої евакуаційної колони, яку люди створювали самотужки, допомагаючи один одному. Йому пощастило. Пригадує, що того дня було похмуре небо, туманний обрій, але як тільки колона перетнула лінію розмежування рашистів та вільної України – до нього посміхнулось сонце з небес. Він взяв із собою на пам’ять про рідний дім вирвану тріску зі своїх дверей, і тепер його будинок, хоч і в такій жалюгідній формі, завжди з ним.
Наразі в нього вже два тижні немає зв’язку з рідними, які залишилися там. Кожен ранок він перевіряє стрічку новин та дзвонить рідним і друзям в окупації. Кожного дня дізнається про викрадення та тортури над херсонськими активістами.
Його звати Артур Сумароков. Так, для нього особисте – то політичне, українське – то глобальне, але наразі Україна дивиться на світ одночасно і спільно, і по-різному: криваві очі стертого з лиця землі Маріуполя, закриті очі розстріляних у потилицю та зґвалтованих північних областей, суворий погляд могутнього Києва в облозі, мужній погляд розбомбленого Харкова, прихистковий погляд Західної України. І катастрофічний погляд стійкого Херсона з-за ґрат окупації, в якому фіксуються щоденні жахи, надія на «зелені коридори», яких так і не було, жодного…
«Я хочу, щоб український голос із Херсона був почутим, тому зараз важливий КОЖЕН український голос заради перемоги в тій самій антиколоніальній війні», – це сказав він, Артур Сумароков.
І пролунало друге запитання в залу: «Як ви розумієте декомунізацію і як би ви її для себе реалізували?»
Цього разу глядач був значно активнішим і скрізь лунали передбачувані відповіді: треба відмовитись від колоніального мислення та звільнитись від стереотипів, вийти з порочного кола обмеженості культурного мислення.
І третє звернення до зали: «Я без вас не справлюсь»
Актор начебто зовсім невинно-наївно звертається до глядачів по допомогу. Артур попросив покласти його в труну, накрити червоним прапором як саваном та присипати, наче попелом, розірваними книжками, які, до речі, були виставлені на сцені у формі букви Z. З п’ятдесяти глядачів погодились на це лише троє – розірвали книжки та посипали їхніми обривками автора, який сам вправно улігся в труну. Під час цієї спільно створеної фінальної сцени вистави лунала така собі мила пісенька «Черешня украинская»:
Ой, струится дорога
В гайдамацкой крови.
Наши хаты не трогай,
Наших вишен не рви!..
Клич в Богунии слышен,
Мчится к Киеву Щорс,
И черешен, и вишен
Рвёт он полную горсть!..
Разгромила банды белые
Наша сила исполинская.
Ой, ты, вишня скороспелая,
Эх, черешня украинская!
От ви лишень послухайте: https://www.youtube.com/watch?v=FLXdbYwB3M4&t=92s
Після бурхливих оплесків, пролежавши у труні декілька хвилин, автор встав і розпочав повномасштабний діалог із залом, обговорення вистави.
Вистава лише для мене
Я, власне, не була в Румунії на цій виставі, але побачила її. Автор-актор в силу нашої ніжної творчої дружби зіграв її з Румунії, де він наразі перебуває на театральному фестивалі, для мене в Італії, де зараз перебуваю я. Це була дійсно МОНОвистава для МОНОглядача – одного актора для одного глядача. Артур – для Галини. З Румунії – в Італію. Він зіграв її для мене по телефону. І хіба це не чудо, яке він створив своїми руками? І я взяла участь у інтерактивній фінальній сцені так само дієво, як і ті три дівчини, які погодились розірвати книжки. Але я не погодилась. Я створила інший фінал.
Якби вистава відбулась у першому варіанті, на вулиці і з сірниками, я би перша спалила кривавий червоний прапор людожерної імперії світового зла та розвіяла його попіл за вітром. У другому варіанті з книжками я дійсно зубами розірвала цю букву Z. Тому що мої найрідніші чоловіки – в окупації та на фронті, тримають українське небо над нами. Поки ми граємо на фестивалях. Так, я розтрощила літеру Z, у формі якої стояли ці книжки, але я НЕ розірвала самі книжки. Я їх перебудувала: виставила як на полиці в бібліотеці, за авторським алфавітом.
Інший фінал. Чому ж так? На це, звичайно, можна й відповісти
Все моє прожите життя, надбана душа та напрацьований розум не можуть дозволити мені рвати книжки.
По-перше, геніальний культуролог Тойнбі (а з ним разом і вся світова література) прояснили для мене ще під час мого викладання культурології в університеті, що концепція «виклик-відповідь» – це не просто слова! Вся людська цивілізація була відповіддю Розуму, Совісті та Духу на виклики соціально-природного середовища. Саме ця відповідь нас і перевела «на четверть круга против зверя».
По-друге, «Вавілонська бібліотека» Хорхе Луїса Борхеса виявила, що книга – це не просто джерело знань, а власне одвічна бібліотека Всесвіту, безмежна і періодична, як творіння Бога.
По-третє, культурофілософія Умберто Еко закохала мене в символ та метафору (цеглини літератури) як засіб розширення змісту слів та поглиблення їхнього сенсу, як текстуальну модальність, як можливість безкінечної глибини інтерпретацій текстів, відкритих семіотичним переміщенням у пошуках вічних цінностей. Концепт культурного коду від Умберто Еко власне доводить непередбачуваність культурного повідомлення: «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется», – за 100 років до того зрозумів поет. Феномен інтертекстуальності надає солодку свободу словесної гри завдяки відкритості культурних повідомлень.
По-четверте, «Після Освенцима не можна більше складати вірші», – сказав філософ Теодор Адорно. «Але ж тоді Освенцим залишиться, а поезії більше не буде», – відповів йому через пів століття письменник Дмитро Биков.
І нарешті, контрольний у голову: яскраво талановита та блискуче обдарована херсонська поетеса Вікторія Концева (вона ж – скромна шкільна вчителька української та світової літератури) прочитала свого геніального вірша на літературному вечорі в кафе Freedom у Херсоні до війни, який закінчується так: «І поки я складаю ці 32 букви в слова – Я жива!»
Мій перифраз: «І поки ви – письменники всіх часів та народів – складаєте ці 32, або 26, або скільки б їх не було у вашій мові, букви в слова, а я їх читаю – Я ЖИВА!!!»
Р.S.
Автор деколонізаціїї-self Артур Сумароков констатує такі очевидні речі в своїх тезах до постдрами з інтерактивом, що їх просто неможливо оминути і ними ж не закінчити цю мою таку власну арт- рецензію:
- Початковою точкою відліку для декомунізації в Україні можна вважати проголошення Акта про незалежність моєї країни у 1991 році. Після цієї ключової події для країни, яка нарешті відірвалася від гниючого трупа СРСР, Україна пройшла через низку жорстоких історичних переломів, які вплинули на новітню самоідентифікацію України та кожного її свідомого громадянина. Але справжня декомунізація настала лише після другого переможного Майдана. Декомунізація – це лише мала частка деколонізації.
- Я – людина, яка народилася в Москві і п’ять років свого життя прожила там, поки мого батька не вбили кілери. Ні вбивць, ні замовників не було знайдено.
- Я – людина, чий рід так чи інакше пов’язаний із жахом «русского мира» в глобальному історичному контексті, оскільки частина моєї рідні безвісти пропала в ГУЛАГу. Ніхто не був покараний за це. Я не знаю навіть імен своїх рідних. Але я хочу знати імена тих, хто їх репресував.
- Я – людина, для якої процес внутрішньої деколонізації має таке ж важливе значення, як і очікування Перемоги України у війні та деокупація мого рідного міста Херсона, звідки я втік, втративши будинок і в чомусь сенс свого життя.
Галина Бахматова
25.10.2022
