У видавництві «Темпора» виходить роман Світлани Васильченко «Острів забутої Пасхи». Це дивовижна історія одного маленького всесвіту, в якому психолог, збираючи по уламках минуле й теперішнє, має допомогти герою прокласти шлях до іншого, справжнього майбутнього. Та чи приведе цей шлях в очікуване місце? Чи зуміють герої дістатися мети, коли непередбачена подія поставить перед новим вибором усю країну?
Ігор Стамбол запросив письменницю в Український кризовий медіа-центр, щоб у розмові з циклу «Навколо книги» дати їй можливість ширше розкрити свій творчий задум.
«Коли ми є кимось від початку, і навіть не можемо з’ясувати, хто ми, отакі кризові події можуть підштовхнути до відповіді на питання «Куди ми йдемо?». Маємо повернутись до самих себе перш ніж рухатись далі»», – так Світлана Васильченко охарактеризувала головну ідею твору.
Назвою книги вона хотіла підкреслити, що усі події, у центрі яких опинилася Україна, це її своєрідне воскресіння. Авторка вказує на те, що кожний зможе знайти у книзі свою так звану пасхалку.
«Текст – це призма, через яку ми сприймаємо свій особистий досвід, – пояснила Світлана Васильченко. – Ці враження я вклала у думки персонажів. Чим вони живуть, що бачать. Це люди, які хочуть щось змінити і в країні і у власному житті. Постійно знаходячись у мирі подій, вони мають вирішувати чи правильно роблять».
У часовому вимірі авторка переносить читача у 2013 рік. Події розгортаються незадовго до початку війни і окупації частини Донбасу. В неї є власний досвід перебування на окупованій території, адже деякий час вона працювала в журналістиці, цікавлячись освітніми проєктами. Каже, що окупація не падає на голову. Світ навколо тебе наче той самий. Картинка та сама, і починаєш відчувати зміну тільки тоді, коли вдивишся.
«Перші місяці спосіб життя був більш-менш прийнятний. Можна було вільно поїхати на підконтрольну Україні територію. Година – і те вже на свободі. Щодо безпеки у той час, то війна завжди несе загрозу. Коли втомлюєшся реагувати, починаєш звикати», – розказала письменниця.
Проте, у 2019 році вона все ж прийняла рішення виїхати з окупації. Крім загроз, які несли бойові дії, її не влаштовувала ситуація, коли хтось приходить з північного сходу і каже, що у нас тут є свої плани. Світлані важко зміритись із несправедливістю, шо такі події досі можливі у сучасному світі.
«Коли стає можливим виїзд і розумієш, наскільки для тебе це важливо, робиш. Якщо такої можливості немає, залишається лише сподіватись», – зазначила авторка.
Про те, що довелося виїхати саме в Ірпінь, вона не жалкує. Відноситься до цього як до нового досвіду.
